ЮРИДИЧНА КОМПАРАТИВІСТИКА В МЕТОДОЛОГІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

Анотація

У статті досліджено юридичну компаративістику як методологічний фундамент дослідження адміністративно-правової охорони культурної спадщини з чітко окресленою метою – з’ясувати її евристичний потенціал для впорядкування понять, формування процедур адаптації зарубіжних рішень до права України та ін. Показано, що предметом розгляду є не лише зіставлення норм, а насамперед логіка дослідження: від уніфікації категоріального апарату до операціоналізації критеріїв результативності та побудови алгоритмів перенесення моделей регулювання. У статті простежено, як порівняльний підхід дозволяє виявити структурні закономірності еволюції інститутів охорони спадщини і зрозуміти, які конфігурації повноважень держави, суспільства та громад забезпечують найкращу взаємодію в цій сфері, що прямо пов’язано із заявленою метою дослідження. Деталізовано, що дослідження охоплює три взаємопов’язані площини. По-перше, концептуальну, де впорядковуються ключові дефініції та задається спільна дослідницька мова для коректного зіставлення режимів (зокрема в частині історичних ареалів та пов’язаних з ними процедур) – як передумова уникнення помилкових еквівалентів при запозиченнях. По-друге, інструментальну, де зібрано і структуровано набір релевантних змінних: розподіл повноважень між центральним і місцевим рівнями, дозвільні ланцюги, стандарти незалежної експертизи, публічні консультації, судовий контроль і передбачуваність рішень; тут же обґрунтовано показники результативності – від «щільності» процедур до «якісних» маркерів, таких як роль експертизи й стандарти участі. По-третє, аксіологічну, де випрацьовується баланс між правовою визначеністю, пропорційністю та участю спільнот, що забезпечує узгодженість імпортованих механізмів із національними засадами та підвищує керованість правозастосування у складних режимах використання територій і об’єктів. Окремий блок дослідження присвячено впливу міжнародних орієнтирів: простежено механізми імплементації норм ЮНЕСКО, Ради Європи та Європейського Союзу у внутрішнє право різних країн і показано, як їхнє системне врахування підсилює гармонізаційний вектор національного регулювання й підвищує рівень захищеності об’єктів спадщини в Україні.