ВИЗНАЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ: ЩО ТАКЕ ІНФОРМАЦІЙНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ?

Анотація

У статті досліджується переосмислення суверенітету в цифрову епоху крізь призму формування нового парадигмального підходу – інформаційного суверенітету. Якщо традиційне міжнародне право пов’язувало суверенітет із територією та кордонами, то цифровізація висунула інформаційні та дані потоки як нову сферу суверенного авторитету.Доводиться, що інформаційний суверенітет слід розуміти як багатовимірну практику, що поєднує автономію, владні повноваження та відповідальність: здатність діяти незалежно у кіберпросторі, юридичну компетенцію регулювати інформаційні потоки та нормативний обов’язок балансувати між національними інтересами, правами людини та глобальною взаємозалежністю. Аналіз розгортається у чотирьох напрямах. По-перше, розробляється робоче визначення інформаційного суверенітету на основі доктринальних дебатів у міжнародному праві, європейських та китайських правових підходів, а також українських досліджень, сформованих у реаліях гібридної війни. По-друге, здійснюється порівняння моделей суверенітету в цифрову добу: китайська концепція «кіберсуверенітету», що акцентує на оборонному контролі; право-орієнтована парадигма «суверенітету даних» у ЄС, уособлена Регламентом GDPR; а також ринково-орієнтований підхід США. По-третє, висвітлюються нормативні суперечності, зокрема конфлікт між імперативами національної безпеки та універсальними правами людини, а також проблема узгодження державного суверенітету з кіберпростором як глобальним спільним надбанням. Нарешті, пропонується типологія інформаційного суверенітету – оборонного, економічного та регулятивного, яка надає аналітичну чіткість конкуруючим інтерпретаціям суверенітету у цифровій сфері.Стаття доходить висновку, що інформаційний суверенітет не слід тлумачити як повернення до абсолютного територіального контролю, а як багаторівневу практику врядування.Для України це означає одночасно протидію дезінформації, розвиток власних цифрових спроможностей і гармонізацію з європейськими регулятивними стандартами. У ширшій перспективі типологія демонструє, що інформаційний суверенітет – це не фіксований статус, а постійний процес переговорів між безпекою, економікою та правом. Усвідомлення цієї динаміки є ключем до формування механізмів врядування, які збережуть як автономію держав, так і відкритість глобального цифрового порядку.