ГЕНЕРАЛЬНА ДОВІРЕНІСТЬ У ПРАВІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН ТА УКРАЇНИ

Анотація

У статті здійснено дослідження та аналіз правових положень національного законодавства держав-членів Європейського Союзу щодо регулювання інституту генеральної довіреності. На основі цього з урахуванням особливостей вітчизняного правозастосування і юридичної техніки сформульовано пропозиції до вдосконалення інституту договірного представництва, відображеного в нормах сучасного українського цивільного законодавства, у світлі легального запровадження до числа останніх приписів, які би закріпили правову конструкцію генеральної (загальної) довіреності в Цивільному кодексі України. Вихідною тезою для виконання цього науково-практичного завдання слугує принцип правової визначеності та зумовлена практикою потреба в нормативному встановленні правової природи генеральної довіреності, що може призвести до вирішення численних труднощів з її нотаріальним посвідченням, визначенням кола (переліку, обсягу) повноважень представника, прийнятністю такої довіреності для органів державної влади. Запропоновано доповнити Цивільний кодекс України новою ст. 2441, згідно з якою буде: закріплено розподіл довіреностей на загальні та спеціальні, окреслено ключові види загальної довіреності, встановлено презумпцію «оперативної» природи загальної довіреності, якщо в ній не міститься жодної конкретизації кола повноважень чи сфери їх здійснення представником, а також закріплено обов’язковість визначення в загальній довіреності факту передачі представникові довірителем прав на розпорядження об’єктами власності, належними останньому. Прогнозується, що у зв’язку із включенням запропонованих приписів до Цивільного кодексу України відбудеться не лише необхідне законодавче закріплення так званої «генеральної» довіреності як поширеного в практиці представницьких відносин правочину, але й вирішиться низка правозастосовних проблем, пов’язаних із тлумаченням обсягу повноважень, наданих представникові згідно з генеральною довіреністю.