ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ: ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ОБЧИСЛЕННЯ І ЗАСТОСУВАННЯ

Анотація

Дана стаття присвячена дослідженню актуального питання про правове застосування інституту позовної давності у практичному полі, виходячи з особливостей обчислення початкового терміну даного строку та інших особливостей його перебігу. Наголошується, що для встановлення початкового моменту давнісного перебігу мусить обов’язково враховуватися суб’єктивний чинник – обізнаність особи про порушення своїх суб’єктивних прав. Така обізнаність презумується, але обов’язок доведення часу, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача. В роботі на підставі ретельного аналізу напрацювань Європейського суду з прав людини встановлено взаємопов’язаність чотирьох юридично значимих явища, визначальних для застосування досліджуваного інституту: порушення права, усвідомлення даного факту носієм, матеріально-правова охоронна вимога та початок перебігу позовної давності. Враховуючи і об’єктивний, і суб’єктивний критерії, все ж початок позовної давності має бути чітко визначений, аби досягти виваженості у правозастосуванні та запобігти різній оцінці в аналогічних випадках. В даному контексті оцінено правило ч. 7 ст. 261 ЦК України, яке запроваджує виключення з загального правила про початок спливу давнісного строку. Піддано критиці занадто широке тлумачення цього правила, що доволі часто має місце, як у доктринальних працях, так і на практиці. На прикладі задавнення вимог кредиторів спадкодавця до спадкоємців показаний реальний зміст та темпоральні їхні характеристики. Нарешті, у статті глибоко досліджене питання, що довгий час викликало суперечки, про те, чи потрібно суду у разі фіксації факту пропуску позовної давності з’ясовувати інші обставини, що мають значення для справи, та відображати це у рішенні. Автор наголошує, що так, позовна давність може застосовуватися виключно, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими та доведеними. Ба, більше того, коли суд встановив факт пропуску давності, він автоматично визнав наявність у позивача права на позов в матеріальному сенсі, проте це право вже погашене давністю і не підлягає примусовій реалізації. Іншими словами, суд підтверджує належність порушеного регулятивного права особі та факт його порушення відповідачем, але відмовляє в його захисті.