КАТЕГОРІЇ «НОРМОТВОРЧІСТЬ» ТА «ПРАВОТВОРЧІСТЬ»: НЕОДНОЗНАЧНІСТЬ ВИЗНАЧЕННЯ ТА СПІВВІДНОШЕННЯ У ПРАВОВІЙ ДОКТРИНІ

Анотація

Метою статті є уточнення та розмежування понять нормотворчості та правотворчості, а також переосмислення їх співвідношення із суміжними категоріями. Зроблено висновок, що у вітчизняній правовій доктрині повністю розмиваються межі понять «нормотворчість» та «формування права». Зміст категорії «правотворчість» натомість є досить усталеним, проте цей термін нерідко необґрунтовано підміняється терміном «нормотворчість». Установлено, що нормотворчість є широкою категорією, яка виходить далеко за межі формування права, тому що охоплює виникнення усіх соціальних норм, які впорядковують поведінку у суспільстві: моральних, корпоративних, звичаєвих, релігійних, традиційних тощо. Про формування ж права слід говорити лише в тому разі, коли фактичні, не правові за своєю природою соціальні регулятори починають «виростати» із соціуму на офіційний рівень. Тобто формування права охоплює такі стадії: 1) виникнення у суспільстві певних відносин, що потребують регулювання, та їх масштабування; 2) виникнення фактичних регуляторів цих відносин неюридичної природи; 3) усвідомлення правотворцем необхідності впорядкування суспільних відносин за допомогою правових приписів (через аналіз статистичних показників, експертних оцінок, опитувань тощо); 4) правотворчість як фінальний, офіційний етап формування права. З’ясовано, що нормотворчість співпадає за обсягом із формуванням права (правоутворенням) винятково тоді, коли йдеться про створення правових норм. Тим часом із правотворчістю нормотворчість за обсягом не співпадає узагалі. Вона є набагато ширшою категорією по відношенню до правотворчості. Рівно як і всі регулятори відносин у суспільстві (соціальні норми) є набагато більшими за обсягом, аніж право, яке є лише одним видом із таких регуляторів. Уважається, що законотворчість є одним із видів правотворчості, що пов’язаний виключно з прийняттям парламентом законів як нормативно-правових актів вищої юридичної сили. Наголошено на тому, що процеси тлумачення та реалізації правових норм ані нормотворчістю, ані правотворчістю не охоплюються, оскільки вони включаються в механізм правового регулювання тоді, коли правова норма вже є в наявності (тобто після закінчення правотворчості).