ОСОБЛИВОСТІ ВИКОНАННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ ІЗ НЕВИЗНАЧЕНИМ СТРОКОМ

Анотація

Ця стаття присвячена актуальному науковому дослідженню проблематики стосовно часу виконання зобов’язань із невизначеним строком та захисту суб’єктивного права вірителя з подібним змістом у разі його порушення. Підкреслюється, що зміст чинного правового інструмента в даній царині, а саме ст. 530 ЦК України, не повністю відповідає загальним засадам цивілістики та надає невизначеності в правозастосуванні. По-перше, правило ч. 2 ст. 530 ЦК України вступає в колізію з правилом ст. 538 ЦК України, яке веде мову про необхідність зустрічного виконання. За наявності двох різних диспозицій можливе різне застосування закону на практиці. Пропонується дати нормативне коригування, зокрема встановивши правило: «При невизначеності строку виконання зустрічних зобов’язань, що виконуються одночасно, виконання першого зобов’язання є одночасно вимогою про виконання зустрічного зобов’язання». Крім того, по-друге, у роботі вказується на значні незручності використання норми ч. 2 ст. 530 у зв’язку з тим, що вона фактично не корелюється з диспозицією ст. 261 ЦК України. Адже другий абзац ч. 5 останньої норми надає неправильне, неконкретне формулювання: «…від часу, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання». Без надання цій фразі нормативної конкретики щодо того, про яку саме вимогу йдеться – регулятивну чи охоронну, закон набуває недієвого стану. Автор переконливо доводить, що в разі, коли мова йде про регулятивну вимогу, норма взагалі втрачає певність, бо відразу виникають два паралельно існуючі моменти початку позовної давності, що є правовим абсурдом. У цьому сенсі в статті обґрунтовано критикується теза про можливість «косметичного рихтування» правила, ввівши до нього фразу про необхідність виконання зобов’язання з невизначеним строком протягом розумного строку. Ця опція є неприйнятною з двох підстав: 1) позаяк розумний строк є визначеним, він не може регулювати тривалість невизначеного; 2) запровадження вказівки про розумність часу виконання зобов’язання з невизначеним строком ще більш погіршить практичну ситуацію, бо призведе до виникнення додаткових моментів початку позовної давності за тими ж відносинами. Відтак пропонується єдиний правильний вихід: нормативне запровадження того, що в правилі абзацу 2 частини 5 ст. 261 ідеться про право кредитора пред'явити саме охоронну вимогу про виконання зобов'язання. Нарешті, у роботі приділена увага питанням розширеного тлумачення окремих норм цивільного законодавства національним судочинством. Попри те, що концептуальна необхідність і цьому є, все ж, позаяк у Цивільному кодексі чітко встановлено, що винятки встановлюються виключно законами, дії Верховного Суду в цьому напрямку є протиправними.