ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ІЗ ВЛАШТУВАННЯ ДІТЕЙ, ПОЗБАВЛЕНИХ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ, У ДАВНЬОРИМСЬКИЙ ПЕРІОД

Анотація

Статтю присвячено з’ясуванню особливостей нормативного врегулювання відносин із влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, у давньоримський період. Установлено, що проблема сирітства з урахуванням її здебільшого соціального характеру існує стільки ж, скільки й людство, а отже, мали місце різноманітні способи її вирішення, які, перш за все, зумовлювалися особливостями розвитку того чи іншого історичного типу суспільства. Об’єктивна потреба у влаштуванні дітей, позбавлених батьківського піклування, виникла у період родового ладу та була пов’язана з появою соціального сирітства як явища, що стало результатом переходу тогочасного суспільства до моделі родинного (сімейного) виховання. Первісне влаштування дітей, чиї батьки померли або відмовилися від них, містило деякі елементи функціонування сучасних дитячих будинків сімейного типу та передбачало взяття на виховання одного чи декількох дітей за винагороду, що надавалася родом. З огляду на тогочасну відсутність будь-якої диференціації форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, убачається, що інститут усиновлення на ранніх етапах розвитку людства слід сприймати не як одну із сучасних законодавчо закріплених форм виховання чужих дітей із чітко визначеними соціально-правовими особливостями, а як узагальнене поняття, що передбачало уособлення різноманітних способів виховання та захисту дітей-сиріт. Сучасна концепція функціонування дитячого будинку сімейного типу, як і будь-якої іншої форми влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, історично бере свій початок від інституту усиновлення, процедурні особливості здійснення якого отримали досить детальне впорядкування нормами перших римських правових актів, зокрема Законів XII таблиць. Із зародженням християнства та безпрецедентним впливом церковних канонів на організацію суспільного життя цінність дітей у суспільстві суттєво зросла. На основі ідей гуманізму та милосердя була започаткована система державної підтримки сиріт, основним досягненням якої стало заснування притулків для дітей, позбавлених батьківського піклування. Діяльність таких притулків згодом була детально регламентована у Кодексі Юстиніана (Corpus juris civilis). Зазначено, що саме зі створенням таких притулків відбулося перше історичне розгалуження інституту опікування над сиротами: поряд з усиновленням правове підґрунтя отримало створення спеціалізованих сиротинців. Зроблено висновок, що візантійська система дитячих притулків стала інноваційним елементом догляду за сиротами та успішним доповненням до традиційної опіки, успадкованої від стародавнього світу, а самі римські сиротинці стали першим історичним прототипом сучасних дитячих будинків сімейного типу.