ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ – СТРОК ЗАХИСТУ ПОРУШЕНОГО ПРАВА ЗА ПОЗОВОМ ОСОБИ

Анотація

Дана наукова стаття присвячена дослідженню такого юридичного явища, як позовна давність. Підкреслюється, що це не період для звернення до суду (попри невірну нормативну кваліфікацію), бо то є процесуальним строком, а час, протягом якого особа, за умови вчинення нею односторонньої активної дії – пред’явлення позову, набуває можливості судового захисту порушеного суб’єктивного права. Саме таке визначення відтворює матеріально-правову сутність даного темпорального чинника. В роботі детально розглянуте питання про сферу матеріальних вимог, які підлягають охопленню правовим інститутом позовної давності. Наголошується, що давнісний механізм не поширюється на низку вимог, які сутнісно не є цивільними, а також таких, що не реалізуються у судовому порядку. Але навіть не усі цивільно-правові вимогу можуть задавнюватися. При цьому вказується, що українське цивільне законодавство стосовно окремих категорій відносин взагалі не визначилось щодо можливості задавнення певних домагань, що є його суттєвим недоліком. Наразі вирішення цих питань віддано на відкуп судівництву, що, як загально визнано, не є найліпшим способом вирішення проблеми. Крім того, такий підхід призводить до триваючої полеміки в доктрині з приводу фактичного впливу давності на такі відносини. Досліджені наукові концепції стосовно неможливості задавнення деяких вимог, які в зв’язку з їхніми особливими властивостями взагалі не спроможні задавнюватися, бо з огляду на їхню правову природу не може існувати підстав для початку перебігу давнісного строку. Проведений ретельний аналіз дозволив встановити чесноти і вади відповідного національного регулятивного механізму. Як позитив визнано вирішення питання про непоширення давності на вимоги про скасування нормативних актів (ст. 264 Кодексу адміністративного судочинства) та позиція законодавця щодо темпорального оцінювання так званих «триваючих порушень». До недоліків слід віднести те, що законодавець іноді невиправдано надав позовної форми тим (а не форми окремого провадження про встановлення факту) захисним відносинам, які за своєю природою цього зовсім не потребували. Відтак і застосування давності до таких вимог – неправильне.