ВИКЛАДАННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ: ЧИ НЕ ЧАС ПРОЩАТИСЯ ІЗ МЕТОДОЛОГІЧНОЮ СПАДЩИНОЮ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ТОТАЛІТАРНОЇ ДОБИ?

Анотація

У статті обґрунтовується необхідність заміни і переосмислення сформованих у законодавстві радянської доби методологічно застарілих і невиправданих часом положень, що ефективніше сприятиме реформі юридичної освіти. Наголошується, що під час викладання кримінального процесу слід брати до уваги те, що чинний КПК України складається із окремих положень англосаксонського, французького, німецького і «уламків» радянського кримінального процесу. У ньому є низка раніше невідомих національному законодавству фундаментальних положень, які стосуються початку і змісту досудового розслідування, повноважень прокурора, проблеми доказів, доказування, порядку застосування примусу, повідомлення про підозру і таке інше. Звертається увага на те, що в підручниках, навчальних посібниках, науково-практичних коментарях з кримінального процесу, на заняттях у студентських аудиторіях навчальний матеріал, який дотичний до проблем доказів, нерідко подається відповідно до теоретичних схем радянського кримінального процесу, а вимоги п. 2 ст. 23 КПК навіть не згадуються. Тому правосвідомість молодих юристів і далі формується на основі застарілих правових концептів, що аж ніяк не сприятиме ефективній реалізації положень законодавства європейського спрямування в умовах українських реалій. Зазначається необхідність осучаснення концепції доказування у кримінальному процесі. Наявне у чинному КПК України визначення доказування як збирання, перевірка та оцінка доказів спрощує його зміст. За його межами залишається логічна, психологічна, семантична комунікаційна складові частини такого виду діяльності. Водночас спотворюється природа доказів у кримінальному провадженні. Для професіоналів зрозуміло, що збираються не докази, а відомості про сліди вчиненого соціально протиправного і суспільно небезпечного діяння. Вони за припущенням органів досудового розслідування лише можуть бути фактичною основою майбутніх судових доказів. Обґрунтовується висновок, що в ході кримінальної процесуальної діяльності відбувається моделювання з використанням юридичних конструкцій минулої соціальної реальності (здогадного злочину) як за фактичними, так і правними ознаками в режимі судової комунікації між учасниками кримінального провадження. Тому соціальна подія (діяння), що описана у вироку суду і визнана ним як злочин, – це два геть різні феномени: історичний факт і сформоване у суді знання з претензією на достовірність. Тому в такій ситуації ставити знак рівності між ними видається некоректним.