ТЕМПОРАЛЬНА ДІЯ РЕЗУЛЬТАТІВ СУДОВОГО ТЛУМАЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНУ

Анотація

У статті відображено результати комплексного дослідження однієї з найбільш дискусійних та досі невирішених проблем сучасного кримінального права - визначення темпоральних (часових) меж дії результатів судового тлумачення кримінального закону. З огляду на вимоги принципу правової визначеності, який гарантує стабільність тексту закону та передбачуваність його застосування, перед правозастосовною практикою постає фундаментальна дилема. З одного боку, судочинство повинне забезпечувати єдність судової практики та можливість динамічної адаптації закону до суспільних відносин. З іншого боку, раптова зміна правових позицій вищих судових інстанцій здатна створювати феномен «неочікуваної ретроспективності», що прямо суперечить вимогам справедливості. У роботі проведено ґрунтовний аналіз природи судового тлумачення, яке в умовах сучасної правової реальності виступає потужним інструментом відкриття та доповнення права. Шляхом дослідження практики ЄСПЛ та запропонованої Венеційською комісією концепції «суддєтвореного права» обґрунтовано, що правові позиції вищих судових інстанцій фактично набувають рис нормативного характеру. Зроблено висновок, що зворотна дія результатів судового тлумачення можлива, хоча прямо і не передбачена законодавчо. Констатовано, що можливість ретроспективного застосування висновків Верховного Суду є винятковою юридичною проблемою, яка потребує вирішення. Особливу увагу приділено протиріччю між закріпленою у статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод забороною зворотної дії права та необхідністю єдності судової практики, поєднаної з її динамізмом. Встановлено, що на відміну від чітко регламентованих положень щодо зворотної дії кримінального закону в часі закріплених у ст. 5 Кримінального кодексу України та ст. 58 Конституції України, можливість та умови темпоральної дії судових позицій Верховного Суду досі залишається поза увагою вітчизняного законодавця. Це створює істотний ризик застосування нових, суворіших судових інтерпретацій до діянь, вчинених у минулому, коли суб’єкт правовідносин цілком обґрунтовано покладався на попередні офіційні роз’яснення або сталу судову практику. Висловлено міркування що ситуація, коли «динамічне тлумачення» діє ретроактивно, погіршуючи становище особи, суперечить фундаментальним стандартам передбачуваності. Автор обґрунтовує необхідність захисту «легітимних очікувань» суб’єкта правовідносин та пропонує науково-практичні підходи до обмеження ретроспективного застосування результатів судового тлумачення, що погіршують становище обвинуваченого. Автором проаналізовано зарубіжний досвід вирішення цієї проблеми та наведено пропозиції щодо вдосконалення законодавства України та формування спеціальної позиції Верховного Суду щодо часових меж дії власних правових висновків. Наукова новизна дослідження полягає у доведенні тези про те, що правові висновки Верховного Суду, які змінюють усталене тлумачення кримінально-правової норми в бік посилення відповідальності, слід розглядати як «новий суворіший закон» у контексті ст. 5 Кримінального кодексу, ст. 58 Конституції України та ст. 7 Конвенції. Запропоновано конкретні науково-практичні підходи до захисту «легітимних очікувань» обвинуваченого. Зокрема, обґрунтовано необхідність законодавчого вдосконалення шляхом доповнення КК України або Закону України «Про судоустрій і статус суддів» прямою нормою про те, що зміна правової позиції на менш сприятливу не поширюється на діяння, вчинені до її оприлюднення. Як альтернативний або перехідний механізм запропоновано алгоритм суддівського самоврегулювання: формування Великою Палатою Верховного Суду спеціальної позиції, за якою суд під час відступу від попередньої практики зобов’язаний прямо зазначати часові межі дії свого нового висновку, обмежуючи його застосування виключно на майбутнє. Стаття розрахована на науковців, суддів, адвокатів та всіх, хто цікавиться проблемами реалізації верховенства права в кримінальній юстиції.