ЩОДО НАЛЕЖНИХ СПОСОБІВ ЗАХИСТУ ПОРУШЕНОГО ПРАВА У РАЗІ ПРОПУСКУ СТРОКУ НА ПРИЙНЯТТЯ СПАДЩИНИ: АНАЛІЗ ОСТАННІХ ТЕНДЕНЦІЙ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ

Анотація

Статтю присвячено комплексному аналізу належних та ефективних способів судового захисту порушеного права у разі пропуску строку на прийняття спадщини в умовах трансформації сучасної судової практики. Дослідження здійснено крізь призму співвідношення загальних способів захисту цивільних прав, передбачених ст. 16 ЦК України, та спеціальних норм спадкового права, зокрема статей 1268, 1270, 1272 ЦК України, а також з урахуванням принципу правової визначеності та доктрини ефективного способу захисту. Проаналізовано актуальні тенденції правозастосування 2024–2025 років, які свідчать про посилення вимог до доведення поважності причин пропуску шестимісячного строку для прийняття спадщини та зростання кількості відмов у задоволенні позовів про визначення додаткового строку. Узагальнено підходи судів щодо оцінки таких причин, як проживання за кордоном, юридична необізнаність, зміни законодавства чи необізнаність про смерть спадкодавця. Особливу увагу приділено альтернативному способу захисту - встановленню факту постійного проживання спадкоємця зі спадкодавцем на час відкриття спадщини як підставі визнання фактичного прийняття спадщини відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК України. На основі аналізу новітніх постанов Верховного Суду обґрунтовано самостійність та належність цього способу захисту за відсутності поважних причин пропуску строку, але за наявності фактичного прийняття спадщини. Сформульовано висновок про необхідність ретельного конструювання позовних вимог з урахуванням характеру порушення, фактичних обставин справи та актуальних тенденцій судової практики. Доведено, що помилковий вибір способу захисту може зумовити відмову в позові незалежно від матеріально-правової обґрунтованості вимог, що актуалізує значення доктрини ефективного способу захисту у спадкових правовідносинах. Додатково обґрунтовано доцільність диференційованого підходу до вибору способу захисту залежно від наявності спору про право та характеру доказової бази, що забезпечує баланс між стабільністю цивільного обороту та гарантіями реалізації спадкових прав.