КОНЦЕПЦІЯ ПОЗАКОНКУРСНОГО ОСКАРЖЕННЯ ФРАУДАТОРНИХ ПРАВОЧИНІВ В УКРАЇНІ: СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Анотація

Статтю присвячено концепції позаконкурсного оскарження фраудаторних правочинів, відносно новому для вітчизняної цивілістики явищу, що сформувалося в практиці Верховного Суду починаючи з 2018 року. Простежено еволюцію судової доктрини: від обмеженого підходу (визнання фраудаторними правочинів лише у сферах банкрутства, неплатоспроможності банків та виконавчого провадження) до новітньої позиції, згідно з якою фраудаторним може бути визнано будь-який правочин, вчинений з наміром заподіяти шкоду кредитору. Метою дослідження є аналіз вітчизняного та зарубіжного досвіду регулювання таких правочинів поза межами спеціальних (конкурсних) процедур, а також обґрунтування потреби в їхньому нормативному закріпленні у процесі рекодифікації (оновлення) Цивільного кодексу України. На основі римської конструкції actio Pauliana та порівняльно-правового аналізу німецької та італійської доктрин розкрито суб’єктивну та об’єктивну сторони фраудаторного правочину, а також систематизовано ознаки фраудаторності, вироблені судовою практикою. Особливу увагу приділено правовому становищу добросовісного набувача, яке в українському праві залишається вразливим, та проблемі правових наслідків фраудаторних правочинів, зокрема збереженню підходу абсолютної недійсності на противагу європейській моделі відносної недійсності (непротиставності) правочину. Доведено, що українська доктрина позаконкурсного оскарження постала внаслідок екстенсивного поширення механізмів конкурсного заперечення, що призвело до змішування інструментів різної правової природи. Автор обґрунтовує необхідність функціонального розмежування цих інститутів: закріплення позаконкурсного оскарження в Цивільному кодексі України, а конкурсного – у Кодексі України з процедур банкрутства. Сформульовано пропозиції щодо впровадження нових способів захисту кредитора (слідування вимоги за майном, накладення арешту, зміна черговості задоволення вимог, скасування пріоритету нового кредитора при передачі боржником майна у заставу або іпотеку), а також нормативного закріплення презумпції обізнаності набувача про шкідливий характер правочину та визначення статусу добросовісного набувача.