ЩОДО МОЖЛИВОСТІ ВІДСТУПУ СУДАМИ НИЖЧИХ ІНСТАНЦІЙ ВІД ПРАВОВИХ ВИСНОВКІВ ВЕРХОВНОГО СУДУ (ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ)

Анотація

У статті здійснено комплексний аналіз нормативного регулювання обов’язковості правових висновків Верховного Суду (Верховного Суду України) та можливості відступу від них судами нижчих інстанцій. Досліджено еволюцію законодавчих підходів до цього питання в контексті судової реформи та трансформації механізмів забезпечення єдності судової практики. Проаналізовано зміни законодавства у період 2015–2017 років, а також сучасну модель правового регулювання, відповідно до якої повноваження щодо відступу від висновку про застосування норми права у подібних відносинах сконцентровано виключно в межах Верховного Суду. Висвітлено роль Великої Палати, об’єднаних палат та палат Верховного Суду як єдиних суб’єктів, наділених правом долати існуючі прецеденти через процедуру самовідступу. Обґрунтовано, що відсутність у судів першої та апеляційної інстанцій процесуальних повноважень на відступ від правових висновків Верховного Суду не виключає необхідності оцінки актуальності, релевантності та застосовності таких висновків до конкретних правовідносин. У статті запропоновано авторську систематизацію чотирьох ключових критеріїв, за якими суддя має оцінювати можливість застосування висновку: зміна нормативної основи, рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності відповідних норм, відсутність подібності фактичних обставин справи та наявність декількох взаємодоповнювальних позицій. Акцентовано увагу на необхідності розмежування понять «відступ від правового висновку» та «оцінка релевантності його застосування». Зроблено висновок, що забезпечення єдності судової практики має ґрунтуватися не лише на обов’язковості правових висновків Верховного Суду (Верховного Суду України), а й на їх змістовному та обґрунтованому застосуванні судами з урахуванням принципу правової визначеності, верховенства права та недопустимості надмірного формалізму у правозастосуванні. Такий підхід дозволяє забезпечити розумний баланс між передбачуваністю правосуддя та необхідністю індивідуалізації судового рішення.