ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ СТАНДАРТІВ GDPR У ЦИВІЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Анотація

У статті обґрунтовано цивілістичну модель імплементації стандартів Загального регламенту про захист даних у законодавство України. Проблема полягає не у відсутності в національному праві будь-яких норм про інформацію щодо фізичної особи, а у фрагментарності їх системного зв’язку з конструкціями особистих немайнових прав, правочинів, зобов’язань і цивільно-правового захисту. Метою дослідження є визначення критеріїв, за якими окремі приписи GDPR мають бути відображені у Цивільному кодексі України, конкретизовані спеціальним законом або залишені поза межами цивільно-правової кодифікації. Методологічну основу становлять формально-юридичний, системно-структурний, порівняльно-правовий і функціональний методи, а також аналіз практики Конституційного Суду України, Великої Палати Верховного Суду, Суду Європейського Союзу та Європейського суду з прав людини. Доведено, що критерієм цивільно-правової імплементації є не формальна належність положення до GDPR, а його функція у визначенні суб’єктивного права, меж приватної автономії, змісту приватного обов’язку або способу відновлення порушеного становища. На цій підставі запропоновано розмежовувати: основоположні цивільно-правові гарантії, які доцільно закріпити у ЦК України; спеціальні регуляторні правила, що мають міститися у законі про захист персональних даних; інституційні та адміністративно-деліктні механізми, які не належать до предмета цивільної кодифікації. Обґрунтовано, що право на захист персональних даних має бути сконструйоване як особисте немайнове право з відкритим, але юридично визначеним набором правомочностей. Згода розглядається як одностороннє волевиявлення, дійсність якого не усуває обов’язків контролера і не перетворює дані на об’єкт власності. Запропоновано дворівневу модель регулювання: ЦК України повинен визначати правовий статус фізичної особи, межі договору та цивільні способи захисту, а спеціальний закон – процедури, організаційні обов’язки, нагляд і санкції.