ПОСМЕРТНЕ РОЗПОРЯДЖЕННЯ РЕПРОДУКТИВНИМ БІОМАТЕРІАЛОМ У ПРОЄКТІ ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ: СИСТЕМНІСТЬ РЕГУЛЮВАННЯ ТА АВТОНОМІЯ ОСОБИ

Анотація

У статті здійснено системний і формально-юридичний аналіз редакції проєкту Цивільного кодексу України № 15150, зареєстрованого 9 квітня 2026 року, у частині реалізації репродуктивного вибору та посмертного розпорядження репродуктивним біоматеріалом. Метою дослідження є оцінка цієї цивільно-правової конструкції за критеріями системності регулювання та забезпечення автономії особи, а також визначення напрямів її доопрацювання. Системність охоплює узгодженість норм і послідовність фіксації, зміни та реалізації волі, тоді як автономія забезпечує можливість особи визначати долю біоматеріалу в установлених законом межах і розраховувати на виконання останнього належно оформленого волевиявлення. Авторами встановлено, що стаття 305 проєкту закріплює загальну цивільно-правову основу репродуктивного вибору, однак вимога застосовувати допоміжні репродуктивні технології лише за медичними показаннями зумовлює реалізацію цього права за умови попереднього підтвердження медичної підстави. Обґрунтовано необхідність розмежовувати волевиявлення щодо кріоконсервації та зберігання біоматеріалу, згоду на його використання і розпорядження щодо його долі після смерті особи. У статті проаналізовано взаємозв’язок статей 1735, 1739 і 1769 проєкту, які визначають коло можливих набувачів права на використання біоматеріалу, зміст і форму окремого заповіту та нотаріальне підтвердження відповідного права. Виявлено, що право на використання біоматеріалу не входить до складу спадщини, проте пов’язується з моментом її відкриття і підтверджується за допомогою спадково-правових процедур без чіткого визначення меж їх застосування. Установлено також, що реєстрація заповіту у Спадковому реєстрі поєднана з покладенням на заповідача обов’язку самостійно повідомити заклад охорони здоров’я; це не забезпечує надходження актуальних відомостей, а наслідки неповідомлення не визначені. Виявлено неузгодженість предмета статей 1735 і 1739 щодо кріоконсервованих ембріонів. Авторами з’ясовано, що закрите коло можливих набувачів права і обмежений перелік допустимих розпоряджень звужують автономію заповідача та не дають підстав розглядати спеціальний заповіт як нейтральний інструмент реалізації волі. Запропоновано зберегти спеціальний заповіт як особисте розпорядження на випадок смерті, визначити правову природу такого розпорядження, закріпити пріоритет останнього чинного волевиявлення, можливість його вільного скасування та надійний обмін актуальними відомостями із закладом охорони здоров’я. Межами реалізації волі мають бути згода особи, на користь якої зроблено розпорядження, права інших учасників і медична допустимість відповідної процедури.