ФОРМУВАННЯ НАУКОВОЇ ДОКТРИНИ ЮРИДИЧНОГО ЗАХИСТУ ПРАВА ЛЮДИНИ НА СУМЛІННУ ВІДМОВУ

Анотація

У статті представлено критичний аналіз останніх наукових публікацій з тематики юридичного захисту права людини дотримуватися релігії чи переконань (сумлінної відмови), які об’єктивно унеможливлюють виконання військового обов’язку, з точки зору конституційних і міжнародно-правових зобов’язань України та у контексті офіційних доповідей Державної служби України з етнополітики та свободи совісті, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, органів з прав людини Організації Об’єднаних Націй, Ради Європи та Європейської Комісії. Виявлено, що сукупність наукових знань про сумлінну відмову як правове явище в українській юриспруденції перебуває на стадії початку формування наукової доктрини. Під час формування наукової доктрини окреслилися такі напрямки розвитку, як конституційно-правове обгрунтування необхідності альтернативної невійськової служби у воєнний час, розвиток концепції невійськового захисту Вітчизни, розмежування кримінально караних діянь проти встановленого порядку виконання військового обов’язку і несення військової служби із правомірними діями щодо дотримання та сповідування сумлінної відмови. Як у науковій доктрині, так і на державному рівні росте розуміння того, що захист права на сумлінну відмову не суперечить, а відповідає національним інтересам і альтернативна невійськова служба може бути частиною всенародних зусиль із захисту України від російської агресії. Більшість дослідників приходять до висновків про необхідність внесення змін до законодавства для юридичного захисту, в тому числі під час війни, права на сумлінну відмову як невід’ємної складової права на свободу релігії чи переконань у його внутрішньому (forum internum) та зовнішньому (forum externum) аспектах відповідно до статей 24, 35, 64 Конституції України, статей 4, 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, статей 9, 15 Європейської конвенції з прав людини, з урахуванням того, що у внутрішньому аспекті право дотримуватися сумлінної відмови є абсолютним і має захищатися державою та не може зазнавати втручань з боку держави, примус до зміни відповідної релігії чи переконань є неприпустимим, особливо коли йдеться про катування, жорстоке поводження та інші посягання на людську гідність, суворо заборонені за будь-яких умов Конституцією та міжнародними договорами України. Зрештою, оскільки сумлінні відмовники скоріше стануть мучениками, ніж солдатами, принцип верховенства права приписує не застосовувати до них військовий обов’язок, який їм неможливо виконати, адже закон не може вимагати неможливого (impossibilium nulla obligatio est). Перепонами для розвитку наукової думки залишається вплив протиправної судової практики, несумісних з принципом верховенства права доктрин, які обслуговували репресії тоталітарного комуністичного режиму проти віруючих та інакодумців, неготовність до об’єктивного наукового аналізу чутливих питань, в яких стратегічні комунікації сектору безпеки і оборони просувають далекі від конституціоналізму наративи, заперечення права на сумлінну відмову, яке нерідко підкріплюється міркуваннями про, нібито, декларативний та необов’язковий характер приписів Конституції та міжнародних договорів України, а також юридичних позицій договірних органів. Дослідники приділяють особливу увагу питанням балансування або узгодження приватних та публічних інтересів, необхідних реформ для припинення переслідувань сумлінних відмовників, перевірки обгрунтованості заяв про сумлінну відмову, функцій та організації альтернативної невійськової служби під час війни. Конкретної системи заходів для повної практичної реалізації та захисту права на сумлінну відмову у воєнний час ані дослідниками, ані державними органами поки не розроблено, що зумовлює потребу в подальшому грунтовнішому вивченні цієї проблематики.