Нове українське право

ФІНАНСОВІ ОРГАНИ ЯК УЧАСНИКИ ПРАВОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ

Наталія Іванівна Атаманчук — 2026-05-08

У статті проаналізовано правовий статус фінансових органів як учасників правотворчої діяльності відповідно до Закону України «Про правотворчу діяльність», визначено їх місце у системі суб’єктів правотворчої діяльності та правотворчої ініціативи. Особливу увагу приділено характеристиці правотворчих повноважень Міністерства фінансів України, Державної податкової служби України та Державної митної служби України, а також аналізу практики прийняття ними нормативно-правових актів. Автором здійснено аналіз звітів нормотворчої діяльності Міністерства фінансів України (ухвалених наказів у період 2017–2014 роки, у 2022 р., розроблених проектів регуляторних актів протягом 2015–2024 років), Державної податкової служби України (протягом 2022 – 2024 років), план реформування Державної митної служби України на 2024–2030 роки, що засвідчує їх активну правотворчу діяльність. Доведено, що фінансові органи здійснюють правотворчість в межах своєї компетенції, розробляючи проекти законів, здійснюючи підготовку пропозиції та висновків до законопроектів, беручи участь у підготовці нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, а також відіграють провідну роль у підзаконній правотворчості, здійснюючи деталізацію законодавчих приписів, формуючи нормативні механізми реалізації фінансової політики та забезпечуючи практичне застосування фінансового законодавства. Розкрито основні проблеми підзаконної правотворчості у фінансовій сфері, зокрема фрагментарність нормативного регулювання, нестабільність правових приписів, колізійність норм і недостатній рівень узгодженості з правом Європейського Союзу. Наголошено на зростанні ролі фінансових органів у правотворчій діяльності в умовах європейської інтеграції, реформування законодавства та цифровізації фінансових процесів. Обґрунтовано напрями вдосконалення правотворчої діяльності фінансових органів через кодифікацію та систематизацію фінансового законодавства, посилення контролю за делегованими повноваженнями, удосконалення регуляторних процедур, юридичної техніки та підвищення якості правової експертизи нормативно-правових актів.

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПУ НЕЗВОРОТНОСТІ ДІЇ ЗАКОНІВ У ЧАСІ В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТІЙКОСТІ ДЕРЖАВИ: ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА

Василь Іванович Борденюк — 2026-05-08

У статті на основі аналізу положень Конституції та законів України, актів Конституційного Суду України (далі – КСУ) розкрито зміст проголошеного в статті 58 Конституції України принципу незворотності дії законів та інших нормативно-правових актів у часі та його співвідношення з іншими конституційними принципами, зокрема, з принципами верховенства права та недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод людини при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, який є одним із запобіжників надання законам зворотної дії в часі. В результаті такого аналізу обґрунтовано висновки, відповідно до яких: 1) принцип незворотності дії законів та інших нормативно-правових актів у часі, як складова принципу верховенства права, повинен поширюватися не тільки на фізичних осіб, а й на юридичних осіб; 2) при оцінці законів на їх відповідність вимогам статті 58 Конституції слід виходити не стільки зі змісту приписів їх прикінцевих положень, скільки зі змісту нормативних положень основної частини законів; 3) надання законам зворотної дії в часі можливе лише у разі, якщо вони не погіршують правове становище особи, тобто не встановлюють чи не посилюють юридичну відповідальність, не скасовують і не обмежують існуючі права і свободи; 4) принцип незворотності дії законів та інших нормативно-правових актів у часі є одним із чинників стійкості (стабільності) законодавства України, яка є складовою стійкості держави. Крім того, за результатами аналізу висновків КСУ на законопроєкти про внесення змін до Конституції України про відповідність їх вимогам статей 157 і 158 Конституції констатовано, що у переважній більшості його висновків питання відповідності таких законопроєктів вимогам ст. 58 Конституції залишилися поза межами відповідної оцінки з його боку.

НОВЕЛИ КНИГИ ДРУГОЇ «ПРАВО ОСОБИСТЕ» У ПРОЄКТІ ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Марина Миколаївна Великанова — 2026-05-08

Стаття присвячена огляду концептуальних новел книги другої проєкту оновленого Цивільного кодексу України, яка отримує нову назву «Право особисте». Автором проаналізовано генезу правового регулювання особистих відносин: від фрагментарного закріплення окремих прав у ЦК УРСР 1963 року до формування розширеного каталогу в чинному Кодексі та їх модернізації у проєкті Цивільного кодексу України. У роботі обґрунтовано, що перехід від термінологічної конструкції «особисті немайнові права» до категорії «особисте право» є проявом доктринального відходу від радянської традиції та акцентування на абсолютній цінності людської особистості. Детально розкривається зміст нових особистих прав, введення яких до нормативного масиву Цивільного кодексу України стало відповіддю на виклики цифрової епохи та розвиток біотехнологій. Зокрема, характеризується право на цифровий образ, біометричні та генетичні дані, право на забуття (деіндексацію інформації) та право на цифровий особистий простір. Окремий акцент зроблено на запровадженні права на інформаційний спокій як важливого елементу захисту ментального здоров’я особи в умовах надмірної цифровізації комунікацій. Розглянуто нові механізми захисту, такі як право на відповідь та право на примирення, що свідчить про гуманізацію цивільного процесу. У статті наголошено на доцільності виокремлення особистих прав юридичних осіб у окрему главу, що дозволяє уніфікувати підходи до захисту їхньої ділової репутації та цифрової ідентичності. Автор доходить висновку, що оновлення книги другої Цивільного кодексу України забезпечує гармонізацію вітчизняного законодавства з правом Європейського Союзу та практикою Європейського Суду з прав людини, створюючи надійний юридичний фундамент для охорони приватного життя у XXI столітті.

ПРАВОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ СУБ’ЄКТІВ ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

Анатолій Миколайович Колодій — 2026-05-08

Статтю присвячено дослідженню правотворчої діяльності суб’єктів публічного права в контексті трансформації системи публічного управління України. Актуальність теми зумовлена набранням чинності Законом України «Про правотворчу діяльність» від 24 серпня 2023 р. № 3354-ІХ, який визначив оновлену модель суб’єктного складу правотворення, процедурні засади прийняття нормативно-правових актів і механізми забезпечення їх законності. Особливу увагу приділено проблемі розмежування понять «інші органи державної влади» та «інші суб’єкти публічного права», що має принципове значення для визначення меж їх компетенції. У роботі обґрунтовано, що правотворча діяльність є формою здійснення публічної влади, має владний і похідний характер, здійснюється в межах визначеної законом компетенції та підпорядковується принципам законності, ієрархії нормативних актів і пропорційності. Проаналізовано правову природу наказів міністерств як основної форми реалізації їх правотворчих повноважень відповідно до Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», зокрема вимоги щодо державної реєстрації, офіційного оприлюднення, набрання чинності, оскарження та скасування. Встановлено, що запроваджені механізми контролю – державна реєстрація, судовий перегляд, можливість скасування актів Кабінетом Міністрів України – формують систему гарантій легітимності підзаконної нормотворчості. Окремо розглянуто правотворчу діяльність центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, акти яких приймаються у формі наказів, постанов, рішень або розпоряджень залежно від функціональної спеціалізації органу. Підкреслено значення процедурних стандартів, передбачених Законом України «Про адміністративну процедуру» та законодавством про регуляторну політику, як інструментів імплементації принципів належного врядування, прозорості та участі громадськості. Зроблено висновок, що чинне законодавство формує комплексну та ієрархічно впорядковану модель правотворчої діяльності органів виконавчої влади, однак потребує подальшої доктринальної конкретизації критеріїв відмежування нормативних і адміністративних актів та удосконалення механізмів запобігання нормативній інфляції.

ЩОДО АДАПТАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ДО ПРАВА (ACQUIS) ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Олександр Володимирович Константий — 2026-05-08

У статті розглядаються питання адаптації законодавства України до права (acquis) Європейського Союзу. Відзначається, що процес наближення змісту приписів законодавства України до acquis ЄС розпочався ще 1 березня 1998 року (з набранням чинності Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами ЄС), та триває до сьогодні. Аналізуються проблеми застосування як на нормативно-правовому рівні, так і в юридичній літературі, для позначення процесу приведення змісту положень норм законодавства України у відповідність до acquis ЄС термінів «адаптація» і «гармонізація». Досліджено питання проведення оцінки (скринінгу) стану імплементації в національне законодавство положень права ЄС. Окреслено ряд системних проблем, які перешкоджають повній і швидкій імплементації в законодавство України положень acquis ЄС, серед яких називається неможливість внесення необхідних змін до Конституції України під час дії правового режиму воєнного стану. Зазначається, що для забезпечення виконання Україною «законодавчого» критерію членства в ЄС нагального значення має розробка і підтримання в актуальному стані загальнодержавного Плану адаптації законодавства до acquis ЄС. Адже Перелік актів законодавства України в пріоритетних сферах адаптації до acquis ЄС, який затверджений Законом № 1629- IV, на сьогодні фактично не становить нормативної основи для правотворчої діяльності за вказаним напрямом. Для позначення процесу приведення національного законодавства (закріплених у ньому норм права) до положень acquis ЄС пропонується застосовувати термін «адаптація», а уніфікації до загальноєвропейських національних стандартів, технічних регламентів – «гармонізація».

НАУКОВІ ШКОЛИ ЯК УЧАСНИКИ ПРАВОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Ярослав Ярославович Мельник — 2026-05-08

У статті досліджуються наукові школи як учасники правотворчої діяльності. Аналізуються енциклопедичні статті та наукові дослідження, приділяється увага науковим осередкам та діючим правничим школам, їх напрямкам діяльності. Автор доводить, що в Україні наукові школи права (правничі школи) забезпечують правотворчу діяльність на рівні правового моніторингу, нормотворчого процесу, а також навчально-наукових методолого-правових процесів. Науковою школою правотворчості в Україні, на думку автора, слід вважати ті наукові осередки, які системно підходять до питання правотворчості та мають відповідно лідера наукової школи, мають розроблені доктринальні концепції, що методологічно забезпечують політику правотворчого процесу, чим покликані забезпечити ефективну правотворчу діяльність в державі, виступити правосуб’єктними учасниками правотворчої діяльності, мають своїх послідовників та відповідну базу дослідження, навчання, концентрації наукової спільноти та підтримання конкретної правничої ідеології, напрямку, що характеризується стійкістю та раціональним підходом до юридичного прогнозування, інструментами правозастосування. В ході висновків, автор звертає увагу на те, що ці чи інші наукові школи права в Україні, так чи інакше є учасниками правотворчої діяльності, адже на них поширюється законодавство про правотворчу діяльність без обмежень. Ба, більше, вони мають відповідну «правотворчу правосуб’єктність» та здатність до правотворчої чи то правомоніторингової діяльності. Ці характеристики виступають унікальним правовим явищем, здатними забезпечити помірну чи то ефективну нормативно-правову, методологічну політику конкретних напрямків пізнання права, підтримання правових течій та ідеологій. Автор зазначає, що в Україні, наукові школи характеризуються багатогранністю, плюралізмом що здатні якомога якісніше, всебічніше впливати на правотворчі процеси в Україні, долучатися до євроінтеграційних процесів, бути учасником правотворчого процесу. Врешті решт, автор виокремлює як Інститут правотворчості та науково-правових експертиз Національної академії наук України як фундаментальну, сучасну та дієві і ефективну наукову школу правотворчості, яка відповідає усім атрибутам наукової школи права.

ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕДДОГОВІРНОЇ СТАДІЇ УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРУ ПРО НАСТАВНИЦТВО

Софія Михайлівна Назар — 2026-05-08

Статтю присвячено дослідженню переддоговірної стадії динаміки наставницьких правовідносин у контексті новітнього законодавчого регулювання інституту наставництва в Україні. Обґрунтовано, що виникнення договірного правовідношення про наставництво не зводиться виключно до моменту укладення договору, а формується як завершальний елемент складного юридичного складу, який включає низку послідовних юридичних фактів публічно та приватноправового характеру. Доведено, що переддоговірна стадія у сфері наставництва істотно відрізняється від класичних моделей переддоговірних відносин у цивільному праві, оскільки характеризується імперативністю, багаторівневою нормативною регламентацією та обмеженням свободи розсуду учасників. У статті проаналізовано зміст і правову природу окремих етапів переддоговірного процесу: подання кандидатом заяви та документів, перевірку відповідності законодавчим вимогам, проходження обов’язкової підготовки, отримання висновку щодо можливості здійснення наставництва, проведення процедури взаємодобору та встановлення первинного контакту між наставником і особою, щодо якої може здійснюватися наставництво. Особливу увагу приділено проблемним аспектам нормативного регулювання, зокрема недостатності механізмів перевірки відсутності обставин, що перешкоджають набуттю статусу наставника, та необхідності вдосконалення міжвідомчої інформаційної взаємодії між уповноваженими суб’єктами. Запропоновано авторське визначення переддоговірної стадії наставницьких правовідносин як нормативно врегульованого послідовного процесу встановлення відповідності кандидата законодавчим вимогам, оцінювання його спроможності надавати наставницькі послуги та формування умов для укладення договору про наставництво. Обґрунтовано, що імперативний характер цієї стадії є виправданим з огляду на необхідність забезпечення найкращих інтересів дитини та поєднання у правовій природі наставництва приватноправових і публічно-правових елементів. Особливості переддоговірної стадії наставницьких правовідносин дозволяють розглядати її не лише як підготовчий етап укладення договору, а як самостійну гарантійну правову конструкцію, спрямовану на мінімізацію ризиків формалізації наставництва та забезпечення його соціальної ефективності.

ДИСКРЕЦІЯ НА СТАДІЇ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕНЬ (СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ)

Роман Васильович Ванджурак — 2026-05-08

Стаття присвячена питанням розсуду суб’єктів правозастосування на стадії досудового розслідування кримінальних проваджень. Актуальність пропонованого дослідження зумовлена тим, що, з одного боку, розсуд є найбільш суперечливою формою правозастосовної діяльності, а відтак постійно приковує до себе увагу дослідників, тоді як, з іншої сторони, – в нинішню епоху глобальних трансформацій лише розсуд здатен мінімізувати розрив між швидкоплинними суспільними відносинами й нормами, які їх регулюють. Між тим, виявлено, що цей феномен правозастосовної діяльності вивчений недостатньо, особливо, якщо вести мову про його реалізацію на стадії досудового розслідування в умовах сьогодення. Відтак, автор спробував заповнити окреслену прогалину, а щоб глибше зрозуміти сутність заявленої проблематики, ця наукова розвідка здійснена у філософсько-правовому ключі. У роботі проаналізовано можливості реалізації розсуду слідчим, прокурором та слідчим суддею як ключовими учасниками досудового розслідування, визначено труднощі, що виникають при реалізації їх дискреційних повноважень на цій стадії кримінального провадження та запропоновано авторський підхід до їхнього подолання в парадигмі оптимізації вітчизняного законодавства до умов сьогодення. Застосовуючи низку загальнонаукових методів (аналізу, синтезу, узагальнення, індукції, дедукції, аналогії) і спираючись на соціодинамічний підхід, було виявлено, що нинішні суспільно-політичні перетворення спонукають до модифікації і правозастосовну сферу, зокрема потребу в переосмисленні та вдосконаленні її дискреційного аспекту. Лейтмотивом дослідження є теза, що динамічність сучасного суспільства обумовлюють імперативність перманентного розширення дискреційних повноважень, передусім на стадії досудового розслідування. Втім, для запобігання можливому суб’єктивізму, притаманному такому розширенню, автор прийшов до висновку, що слід не редукувати зазначені повноваження, а вимагати від суб’єктів правозастосування ґрунтовної аргументації їхніх дискреційних рішень та скрупульозного встановлення об’єктивних (істинних) обставин справи.

ПОСЯГАННЯ НА НАЦІОНАЛЬНЕ БАГАТСТВО ЯК ФОРМА ГЕНОЦИДУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Василь Іванович Шакун — 2026-05-08

Статтю присвячено науково-правовому аналізу посягань на національне багатство України в умовах збройної агресії та можливості їх кваліфікації як форми геноциду Українського народу. Автори виходять із того, що національне багатство охоплює природний, виробничий і людський капітал, а тому руйнування інфраструктури, знищення довкілля, привласнення ресурсів, підрив систем життєзабезпечення й втрати людського потенціалу мають оцінюватися не лише як економічні збитки, а як шкода публічному благу, що становить основу суверенітету. У дослідженні показано еволюцію уявлень про національне багатство у вітчизняних нормативно-правових актах та обґрунтовано потребу сучасного визначення, яке повинно включати людський капітал. У статті констатовано, що людський капітал визнаний одним з ключових елементів національного багатства, що забезпечує довгострокове зростання економіки. Узагальнено підходи до обліку та оцінювання втрат (у тому числі за матеріалами міжнародних і національних оцінок) та показано проблему відсутності єдиних параметрів розрахунку шкоди національному багатству. На прикладі руйнувань енергетики та довкілля, зокрема наслідків підриву Каховської гідроелектростанції акцентовано на довгострокових ризиках для відтворення населення та економіки. Для обґрунтування концепції дослідження автори дослідили резолюцію Палати представників Конгресу США від 6 січня 2025 року, в якій наголошено на тому, що дії російської федерації супроводжуються широкомасштабними, систематичними й тяжкими злочинами проти українського народу. Окремо проаналізовано кримінально-правові ознаки геноциду (ст. 442 КК України), з акцентом на спеціальному умислі (dolus specialis) і на способі «створення життєвих умов, розрахованих на фізичне знищення групи». Обґрунтовано, що масове позбавлення доступу до води, енергії, житла, медицини та безпечного довкілля може бути елементом геноцидної політики лише за доведення системності дій і їх спрямованості саме на фізичне знищення групи, а не на «економічне ослаблення». Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення законодавства: ухвалення закону про національне багатство, створення реєстру втрат як доказового джерела, уточнення підходів до оцінки шкоди в умовах агресії та формування комплексної архітектури компенсації й репарацій.

СУДДІВСЬКИЙ РОЗСУД У МЕХАНІЗМІ ЗАСТОСУВАННЯ ОБМЕЖУВАЛЬНИХ ЗАХОДІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ХАРАКТЕРУ ДО ОСІБ, ЩО ВЧИНИЛИ ДОМАШНЄ НАСИЛЬСТВО

Олена Іванівна Ющик — 2026-05-08

У статті здійснено комплексне теоретичне та практичне дослідження суддівського розсуду у механізмі застосування обмежувальних заходів кримінально-правового характеру до осіб, які вчинили домашнє насильство. На підставі аналізу судової практики визначено правову природу, зміст, межі застосування обмежувальних заходів та критерії, якими керується суд забезпечуючи гарантії захисту потерпілих осіб від домашнього насильства та прав кривдників. Розкрито дискреційну діяльність суду в межах суддівського розсуду, яка реалізується в межах, встановлених нормами кримінального і кримінально-процесуального законодавством та ґрунтується на принципах законності, індивідуалізації, пропорційності й справедливості. Проведений аналіз видів та особливостей застосування обмежувальних заходів, передбачених ст. 91-1 КК України. Обґрунтовано, що обмежувальні заходи не містять караль- ної функції, тому не можуть порівнюватись та трансформуватись у функції кримінального покарання, а спрямовані на захист інтересів потерпілої особи, а також можливість кореляції поведінки кривдника в майбутньому, що призведене до запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень у сфері домашнього насильства. На підставі аналізу судової практики визначено, що суд при застосуванні обмежувальних заходів визначає характер і форму насильства, його систематичність, відносини із потерпілим, поведінку кривдника до та після вчинення правопорушення, попередні факти притягнення до відповідальності, врахування гарантій безпеки постраждалої особи. Акцентовано, що суддівський розсуд у механізмі застосування обмежувальних заходів кримінально-правового характеру до осіб, які вчинили домашнє насильство є важливою складовою правозастосовної діяльності. Зроблено висновок, що суддівський розсуд у механізмі застосування обмежувальних заходів кримінально-правового характеру до осіб, які вчинили домашнє насильство виступає інструментом досягнення пропорційності між карою, превентивною функцією та гарантіями прав потерпілого. Можливість досягнення такого балансу залежить від належного законодавчого регулювання, єдності судової практики та правосвідомості суддів

ТЕОРІЯ ДІЯЛЬНОСТІ ЯК МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА ПІЗНАННЯ ПРАВА

Євген Вікторович Білозьоров — 2026-05-08

У статті досліджується методологічний потенціал теорії діяльності як основи пізнання права. Акцентовано увагу на тому, що пізнання права потребує використання методологічних засад, які визначають способи пояснення правових явищ та формують відповідну парадигму правопізнання. Відзначено, що тривалий час у правознавстві домінувало уявлення про право передусім як систему нормативних положень, що зумовлювало орієнтацію досліджень на аналіз юридичних текстів і логічну реконструкцію їх змісту. Обґрунтовано, що такий підхід не дозволяє повною мірою пояснити право як складне соціальне явище, оскільки право існує і проявляється у діяльності суб’єктів, спрямованій на створення, інтерпретацію та реалізацію нормативних положень. Визначено, що використання теорії діяльності як методологічної основи пізнання права дає змогу розглядати право як специфічний різновид соціальної діяльності та змінює дослідницьку інтенцію правових явищ, орієнтуючи її на аналіз процесів взаємодії суб’єктів, у межах яких нормативні положення набувають реального змісту. Обґрунтовано, що у діяльнісному вимірі право постає як багаторівневе явище, структура якого охоплює діяльність із формування нормативних положень, діяльність із їх інтерпретації та діяльність із їх реалізації. Доведено, що зазначені різновиди діяльності утворюють цілісний процес функціонування права, у межах якого відбувається конкретизація нормативних положень, визначення їх змісту та забезпечення їх фактичної дії. З’ясовано, що діяльність із формування нормативних положень створює лише загальні моделі правового регулювання, які набувають визначеності у процесі інтерпретації та остаточно конкретизуються у діяльності з їх реалізації. Обґрунтовано, що інтерпретація та реалізація нормативних положень виступають самостійними рівнями існування права, які перебувають у постійному взаємному впливі з діяльністю із формування нормативних положень. Зроблено висновок, що діяльнісний підхід створює методологічні передумови для формування цілісного уявлення про право як процес взаємопов’язаної діяльності, у межах якого нормативні положення набувають змісту та забезпечується їх фактична дія.

ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ПРИНЦИПИ ТА АДМІНІСТРАТИВНА ПРАКТИКА В КОНТЕКСТІ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ

Марія Миронівна Бліхар — 2026-05-08

У статті комплексно досліджується процес формування правової держави в Україні як багатовимірне та динамічне явище, що поєднує політичні, правові та адміністративні складові. Обґрунтовано, що становлення правової держави передбачає не лише формальне закріплення відповідних принципів у законодавстві, а й їхню реальну імплементацію в діяльності органів державної влади та практиці публічного управління. Проаналізовано сучасний етап розвитку української державності в контексті утвердження верховенства права, гарантування прав і свобод людини і громадянина, а також упровадження ефективних, прозорих і підзвітних механізмів державного управління відповідно до демократичних стандартів. Розкрито зміст ключових політико-правових принципів – законності, демократичності, поділу влади, відповідальності, підзвітності та відкритості органів публічної влади – як нормативної та ціннісної основи функціонування державної адміністрації. Визначено їхню роль у формуванні стабільної правової системи, здатної забезпечити баланс між інтересами держави та суспільства. Також увагу приділено аналізу адміністративної практики як інструменту реалізації зазначених принципів у процесі регулювання публічних відносин, прийняття управлінських рішень, здійснення контролю за виконанням законів і забезпечення належного функціонування державних інституцій. Здійснено оцінку існуючих проблем у сфері державного управління, зокрема недостатнього рівня прозорості, ефективності та узгодженості управлінських процедур, а також визначено перспективні напрями їх удосконалення. Підкреслено значення конституційних гарантій, національних правових норм і міжнародно-правових стандартів у процесі утвердження правової держави та гармонізації українського законодавства з європейськими вимогами. Доведено, що взаємозв’язок політичних принципів і правових механізмів у межах адміністративної діяльності є ключовою умовою підвищення якості управлінських рішень, зміцнення довіри громадян до державних інституцій та формування високого рівня правової культури в суспільстві.

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЦИФРОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ В УКРАЇНІ: ДОКТРИНАЛЬНІ ТА НОРМОПРОЄКТНІ АСПЕКТИ

Єлизавета Едуардівна Дубіна — 2026-05-08

Статтю присвячено комплексному дослідженню правових засад цифрової трансформації публічного адміністрування в Україні в умовах європейської інтеграції та післявоєнного відновлення держави. Обґрунтовано, що цифровізація публічної влади є не лише технологічним процесом упровадження інформаційно-комунікаційних інструментів, а передусім глибокою інституційною та функціональною трансформацією механізмів реалізації публічних повноважень. Визначено, що чинне адміністративне законодавство України містить фрагментарне регулювання цифрових процедур, що зумовлює потребу у формуванні системної нормативної моделі електронного урядування та електронної демократії. Проаналізовано співвідношення категорій «цифрова держава», «електронне урядування», «цифрове публічне адміністрування» та «адміністративна процедура в електронній формі». Доведено, що ключовими принципами цифрової трансформації мають стати верховенство права, технологічна нейтральність, інтероперабельність державних реєстрів, захист персональних даних, кібербезпека, а також гарантованість процесуальних прав особи в цифровому середовищі. Сформульовано наукову новизну, яка полягає у запропонованій авторській концепції кодифікації цифрових адміністративних процедур шляхом імплементації окремого розділу до Закону України «Про адміністративну процедуру» та розроблення базового Закону України «Про цифрове публічне адміністрування». Запропоновано структурні елементи такого нормативного акта, зокрема визначення статусу алгоритмічних рішень, процедур автоматизованого адміністративного провадження та механізмів оскарження цифрових рішень суб’єктів владних повноважень. Зроблено висновок про необхідність переходу від декларативної цифровізації до доктринально обґрунтованої моделі цифрової правової держави, в якій технології виступають інструментом реалізації та гарантування прав людини, а не замінником юридичних процедур

ОСОБЛИВОСТІ ДИСЦИПЛІНАРНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СУДДІВ, ПРОКУРОРІВ ТА ІНШИХ СУБ’ЄКТІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ ЗІ СПЕЦІАЛЬНИМ СТАТУСОМ

Марія Вікторівна Колеснікова — 2026-05-08

Дисциплінарна відповідальність суб’єктів публічної влади зі спеціальним статусом характеризується підвищеними вимогами до професійної етики, особливими процедурними гарантіями та специфічними органами дисциплінарної юрисдикції. До таких суб’єктів належать судді, прокурори, члени Вищої ради правосуддя, працівники Національного антикорупційного бюро України, Державного бюро розслідувань та інші категорії службовців, чия діяльність безпосередньо пов’язана з реалізацією найважливіших державних функцій. У статті досліджуються особливості дисциплінарної відповідальності суддів, прокурорів та інших суб’єктів публічної влади зі спеціальним статусом в умовах трансформації системи публічного управління та воєнного стану в Україні. Особливу увагу приділено співвідношенню принципів незалежності, підзвітності та професійної етики, а також ролі дисциплінарних процедур у забезпеченні довіри суспільства до інституцій правосуддя та правопорядку. Проаналізовано нормативно-правові засади притягнення до дисциплінарної відповідальності, зокрема положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402- VIII, Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII, а також підзаконні акти, що регламентують діяльність дисциплінарних органів. Встановлено, що дисциплінарна відповідальність зазначених суб’єктів має комплексний характер, поєднуючи елементи адміністративно-правового, конституційного та професійно-етичного регулювання. Її специфіка полягає у підвищених стандартах поведінки, особливому порядку ініціювання та розгляду дисциплінарних справ, наявності спеціальних органів (Вища рада правосуддя, ДБР, НАБУ) та гарантіях незалежності. Обґрунтовано, що ефективність дисциплінарних механізмів безпосередньо впливає на стан національної безпеки, верховенство права та виконання міжнародно-правових зобов’язань України, особливо в контексті євроінтеграційних процесів та збройної агресії Зроблено висновок про необхідність удосконалення процедурних гарантій, забезпечення прозорості дисциплінарних проваджень і гармонізації національного законодавства з європейськими стандартами.

ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА ЯК МЕТАПРИНЦИП КОНСТИТУЦІЙНОГО ПОРЯДКУ: ЗАГАЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ ТА МЕЖІ КОНСТИТУЦІЙНОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

Андрій Миколайович Кучук — 2026-05-08

У статті досліджено правовладдя як метапринцип конституційного порядку та визначено його загально-правову природу й межі конституційної інтерпретації. Актуальність теми зумовлена відсутністю цілісної концептуалізації верховенства права, яка б узгоджувала його нормативно-ціннісний, структурний і функціональний виміри, що ускладнює забезпечення внутрішньої узгодженості правової системи та формування сталої судової практики. Обґрунтовано, що правовладдя не зводиться до сукупності окремих елементів (юридична визначеність, заборона свавілля, доступ до правосуддя), а має характер метапринципу і виступає нормативною підставою легітимності самої конституційної системи. Визначено три виміри правовладдя: онтологічний – як умову існування права в його нормативній якості; структурний – як критерій узгодженості та ієрархічної впорядкованості норм; інтерпретаційний – як методологічну основу тлумачення та застосування національного права. Відзначено, що правовладдя виконує подвійну функцію: обмежувальну, встановлюючи межі дискреції органів публічної влади, та конститутивну, визначаючи параметри легітимності правового регулювання. Доведено, що правовладдя функціонує як метавторинна норма, яка дозволяє розмежувати формальну і субстантивну конституційність та виявити межі допустимого конституційного розвитку. Воно одночасно легітимує активну роль конституційної юрисдикції та окреслює межі інтерпретації, запобігаючи довільному судовому нормотворенню. Акцентовано, що співвідношення правовладдя та народного суверенітету не є конфліктним за своєю природою. Конституційна демократія передбачає, що воля більшості реалізується в межах і через право, а тому не може бути джерелом свавілля. Правовладдя не заперечує демократію, а визначає її умови можливості: воно гарантує, що демократичне самоврядування відбувається в нормативних межах, які забезпечують повагу до людських прав та недоторканність основ конституційного ладу. Зроблено висновок, що правовладдя є структуроутворювальним ядром конституційного порядку, яке забезпечує його внутрішню цілісність, ціннісну спрямованість і стійкість в умовах суспільних трансформацій.

ЗБЕРЕЖЕННЯ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ В УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ: ПРАВОВІ АСПЕКТИ

Наталія Вадимівна Кушакова-Костицька — 2026-05-08

Стаття присвячена комплексному аналізу ролі національної культурної спадщини як стратегічного ресурсу сталого розвитку України в умовах воєнного стану та майбутньої повоєнної відбудови. Розглянуто трансформаційну роль культурної спадщини у формуванні моделі національної стійкості (резильєнтності) в контексті сучасних викликів та перспектив для України. Обґрунтовано концептуальний перехід від патерналістської парадигми збереження культурної спадщини до її трактування як стратегічного ресурсу національної стійкості, що об’єднує правові, соціокультурні та економічні виміри. Зазначається, що правова охорона об’єктів культурної спадщини виступає інструментом утвердження національної самобутності, захисту історичної пам’яті та культурного суверенітету. Акцентовано, що культурна спадщина виступає фундаментом формування та відтворення національної ідентичності, особливо в умовах глобалізаційних викликів та зовнішньої агресії. Проаналізовано правові засади збереження спадщини, що включає національні нормативно-правові акти та ключові міжнародно-правові документи, виявлено їхній потенціал та прогалини в контексті забезпечення національної стійкості. Окрему увагу приділено цифровізації як інноваційному інструменту збереження, популяризації та захисту культурних цінностей. Доводиться, що вдосконалення правового регулювання цифровізації культурної спадщини є необхідною передумовою її інтеграції в систему сталого розвитку України. У висновках сформульовано такі стратегічні напрями для України як необхідність розробки цільового законодавства про відновлення спадщини в постконфліктний період; створення дієвого міжвідомчого координаційного органу; активне залучення механізмів публічно-приватного партнерства; обов’язкове врахування питань культурної спадщини в процедурах оцінки впливу на довкілля та містобудівне проєктування. Резюмується, що саме інтеграція міцної державної політики, наукового потенціалу та громадянської ініціативи дозволить перетворити культурну спадщину з об’єкта захисту на інноваційну платформу для побудови стійкого та гідного України майбутнього

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС СУБ’ЄКТІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЦИФРОВІЗАЦІЇ МИТНИХ ПРОЦЕДУР: ПОНЯТТЯ ТА СТРУКТУРА

Анастасія Євгеніївна Мирошнікова — 2026-05-08

У статті досліджено практичні й теоретичні проблеми визначення адміністративно-правового статусу суб’єктів забезпечення цифровізації митних процедур в Україні, розкрито його поняття, зміст та структурні елементи в межах публічного адміністрування та в умовах імплементації цифрових практик митного права ЄС. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціально-юридичні методи, зокрема діалектичний, системно- структурний, формально-логічний, порівняльно-правовий та метод правового моделювання. Визначено, що суб’єкти забезпечення цифровізації митних процедур в межах публічного адміністрування як сукупність органів публічної влади та інших уповноважених інституцій, які в межах адміністративно-правового статусу, визначеного законодавством, здійснюють формування, реалізацію державної політики у сфері цифровізації при здійснені митних процедур шляхом прийняття нормативно-правових актів, управлінських рішень, координації міжвідомчої взаємодії та здійснення заходів контролю. Запропоновано Сутність адміністративно-правового статусу суб’єктів забезпечення цифровізації митних процедур розуміти як закріплену нормами адміністративного права сукупність прав, обов’язків за допомогою яких забезпечується виконання їх завдань й функцій цифровізації при здійсненні процедур митного контролю, митного оформлення та справляння (стягнення) митних платежів. Обґрунтовано, що адміністративно-правовий статус суб’єктів забезпечення цифровізації митних процедур охоплює їх правосуб’єктність, компетенцію, повноваження, форми й методи, завдання й функції, гарантії їх діяльності, а також адміністративну відповідальність за порушення законодавства з питань цифровізації митних процедур. Зроблено один із висновків, що за таким критерієм як компетенція досліджуваних суб’єктів варто їх поділити залежно від обсягу та характеру владних повноважень у сфері формування та реалізації цифровізації митних процедур на три групи, а саме: суб’єкти загальної компетенції, суб’єкти галузевої (спеціальної) компетенції, суб’єкти міжгалузевої компетенції. Вказується, що перспективним напрямком подальшого дослідження у цій царині є поглиблений аналіз механізмів відповідальності суб’єктів цифровізації митних процедур, а також дослідження співвідношення їхньої компетенції з повноваженнями інших державних органів, їх форм взаємодії та координації, вивчення міжнародних митних стандартів.

ОСОБЛИВОСТІ ПОДАТКОВОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДОТРИМАННЯМ ПРАВИЛ РОЗРАХУНКОВИХ ОПЕРАЦІЙ ТА ВИЗНАЧЕННЯ ФІНАНСОВИХ САНКЦІЙ ЗА ЇХ ПОРУШЕННЯ

Антон Олексійович Монаєнко — 2026-05-08

У статті автор зазначається, що розрахункові операції є класичною сферою для ухилення від оподаткування. Тому податковий контроль стає інструментом виявлення ризикових платників, руйнування схем ПДВ, запобігання тінізації ринку. Такий контроль за розрахунками забезпечує рівні конкурентні умови, унеможливлює здійснення діяльності «в тіні» без сплати податків, формує позитивні сигнали для іноземних інвесторів. З іншого боку держава, зберігаючи контроль за ризиковими операціями, має не ускладнювати діяльність малого та спереднього бізнесу там, де ризики є мінімальними під час проведення розрахункових операцій. Також автор обгрунтовує застосування до спірних правовідносин Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» в тій редакції, яка була чинною на час існування таких правовідносин; непоширення дії нових редакцій норм Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» на правовідносини, які виникли і закінчились до набрання чинності нової редакції цих норм Закону; норми Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» є спеціальними по відношенню до спірних правовідносин у порівнянні з нормам Податкового кодексу України; застосування лише однієї фінансовї санкції, яка передбачена пунктом 1 частини 1 статті 17 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» на момент спірних правовідносин.

ЦІЛІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ТА ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ В УМОВАХ СУЧАСНОГО МІЖНАРОДНОГО ПОРЯДКУ

Оксана Анатоліївна Музика-Стефанчук — 2026-05-08

Стаття присвячена дослідженню питань Цілей сталого розвитку (ЦСР). Особлива увага приділяється особливо цілі економічного зростання в умовах сучасного міжнародного порядку, в умовах воєнного стану. Загалом ЦСР зосереджені на таких п’яти елементах: люди, планета, мир, процвітання, партнерство. Досягнення цих цілей вимагає дій на національному та міжнародному рівнях. Для досягнення всіх цілей разом, чи кожної окремо, необхідні новітні технології, розробки, аналітичні документи, фінансові ресурси. І, що не мало важливо, потрібна згуртована робота як всередині кожної держави, так і на міждержавному та міжнародному рівні. У цьому контексті аналізуються напрями співпраці між Україною та ПРООН у напрямі впровадження ЦСР в Україні. Акцентується на тому, що хоча з-поміж ЦСР прямо не згадується ціль зниження рівня корупції, водночас, наприклад, у Завданнях щодо досягнення Цілей сталого розвитку України на період до 2030 року та індикаторах їх досягнення для Цілі 16 «Мир, справедливість та сильні інститути» визначено завдання 9 «Сприяння зниженню рівня корупції». У контексті цього звертається увага на показник сприйняття рівня корупції за Індексом сприйняття корупції та на показник частки населення/представників бізнесу, яке мало власний корупційний досвід. Україна від самого початку проголошення ЦСР взяла цілеспрямований курс на їхнє досягнення. З огляду на це, згадуються нормативно-правове підґрунтя, що забезпечує досягнення ЦСР в Україні, починаючи з 2015 р. Констатовано, що Україна рухається шляхом реалізації намічених цілей у контексті сталого розвитку. Водночас проблемним лишається реальне економічне зростання в умовах війни. Аналізуються вимоги МВФ до України, що стосуються збільшення податкових надходжень державного бюджету. Також окремо приділяється увага особливостям фінансування ЦСР за рахунок використання арештованих активів. Так, кошти від реалізації арештованих активів можуть бути спрямовані на відбудову пошкодженого чи знищеного внаслідок збройної агресії рф житла, закладів освіти, лікарень, критичної інфраструктури тощо; на підтримку бізнесу та створення робочих місць (ЦСР 8), сприяючи стійкому економічному розвитку; на зміцнення правових інститутів у межах ЦСР 16 за рахунок конфіскованих активів осіб, пов’язаних із корупцією.

ГРОМАДСЬКІ ЕНЕРГЕТИЧНІ РІШЕННЯ У ВОЄННИЙ ЧАС В УКРАЇНІ: МІСЦЕВА СТІЙКІСТЬ, ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ ТА ПРАВОВІ ВИКЛИКИ

Аліна Соловйова — 2026-05-08

У статті досліджується становлення та розвиток громадсько-орієнтованих енергетичних ініціатив в Україні в умовах повномасштабної війни та систематичних атак на критичну енергетичну інфраструктуру. Масштабні руйнування об’єктів генерації та передачі електроенергії, тривалі відключення світла та енергетичні дефіцити актуалізували потребу в альтернативних моделях забезпечення енергетичної безпеки на локальному рівні. У статті аналізується, яким чином локалізовані та децентралізовані енергетичні рішення – зокрема дахові сонячні електростанції, автономні системи живлення для критично важливих об’єктів соціальної інфраструктури, а також створення та функціонування «Пунктів незламності» – перетворилися на ключові інструменти забезпечення енергетичної стійкості, соціальної стабільності та самозабезпечення громад. Спираючись на практичні кейси з українських міст і територіальних громад, автори демонструють, як поєднання муніципальної підтримки, громадянської мобілізації та використання гібридних енергетичних технологій сприяє безперебійному функціонуванню базових послуг у періоди тривалих блекаутів. Особливу увагу приділено ролі органів місцевого самоврядування як координаторів енергетичних ініціатив та «локальної парасольки», що забезпечує інституційну підтримку, фінансове посередництво та стратегічне планування на рівні громад. Окрему частину присвячено аналізу нормативно-правового та регуляторного середовища у сфері відновлюваної енергетики та громадських енергетичних проєктів. У статті висвітлюються як позитивні зрушення в напрямі гармонізації українського законодавства з європейськими стандартами, так і наявні структурні та правові бар’єри, що обмежують масштабування таких ініціатив. У підсумку аргументується, що громадсько-орієнтовані енергетичні практики виконують не лише функцію короткострокової кризової відповіді, а й формують підґрунтя для довгострокового переходу України до децентралізованої, стійкої та орієнтованої на громадян енергетичної системи.

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ СТІЙКОСТІ УКРАЇНИ: ПРАВОВИЙ ВИМІР

Ольга Володимирівна Токарчук — 2026-05-08

У статті досліджено феномен консолідації як багатовимірний процес, що об’єднує політичну волю, волонтерський рух, економічну справедливість та довіру до інституцій. Обґрунтовано концепцію трансформації стійкості: від національної ідентичності як ключового чинника, через етап солідаризації (активного відстоювання), до фази консолідації (творення нової суб’єктності). Визначено, що в умовах війни ідентичність перетворюється на дієвий механізм самозбереження держави, де особливу роль відіграють громадянське суспільство та колективна пам’ять. Доведено, що подальше зміцнення нації залежить від розбудови «справедливої економіки», підтримки середнього класу та розвитку людського потенціалу, що дасть змогу Україні не лише вистояти, а й утвердитися в європейському просторі. Підкреслено, що в сучасний період відбувається переосмислення колоніального минулого та формування модерної нації. Духовно-культурна стійкість у цьому вимірі – це здатність суспільства фільтрувати штучно нав’язані ворожим інформаційним впливом інтерпретації історії чи подій через внутрішнє несприйняття чужого світогляду та цінностей. Наголошено на унікальності українського прецеденту, а саме: консолідація відбулася не через примус, а завдяки усвідомленій партнерській взаємодії влади та громадянина. Стверджується, що співпраця Збройних Сил України та громадянського суспільства сформувала модель безпеки, у якій культура й історична пам’ять є фундаментальними осередками опору. Резюмовано, що національна стійкість України є ключовим чинником стабільності всього європейського простору.

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ МОБІЛІЗАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ: ДОСВІД ІЗРАЇЛЮ ТА ОРІЄНТИРИ ДЛЯ РОЗВИТКУ БЕЗПЕКОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Олег Григорович Циганов — 2026-05-08

У статті здійснено комплексний науково-правовий аналіз організаційно-правових засад мобілізації населення в умовах воєнного стану на прикладі Держави Ізраїль з метою визначення можливих орієнтирів для подальшого розвитку безпекового законодавства України. Актуальність дослідження зумовлена збройною агресією Російської Федерації проти України, тривалим застосуванням правового режиму воєнного стану та необхідністю вдосконалення національної моделі мобілізаційної підготовки і мобілізації з урахуванням зарубіжного досвіду держав, що функціонують в умовах постійних безпекових загроз. У роботі розкрито теоретико-правові засади мобілізації населення та мобілізаційної підготовки як комплексних інститутів публічного права, що формуються на перетині норм конституційного, адміністративного та військового права. Проаналізовано нормативно-правове регулювання мобілізації в Ізраїлі, зокрема положення Базових законів, законодавства про військову службу та резерв, а також особливості функціонування надзвичайних правових режимів у системі забезпечення національної безпеки. Окрему увагу приділено ролі органів публічної влади, механізмам міжінституційної координації та правовим гарантіям реалізації мобілізаційного обов’язку громадян. У статті здійснено оцінку ефективності ізраїльської моделі мобілізації з позицій її організаційної спроможності, правової визначеності та суспільної легітимності. Обґрунтовано, що ключовими чинниками стійкості цієї моделі є інституційна інтеграція суспільства у реалізацію безпекової політики держави, стабільність правового регулювання мобілізаційних відносин, а також наявність дієвих механізмів демократичного і судового контролю, зокрема застосування принципу пропорційності. На основі проведеного аналізу сформульовано імплементаційні орієнтири для України, спрямовані на подальший розвиток безпекового законодавства, удосконалення інституту резерву та забезпечення балансу між потребами оборони і принципами правової держави в умовах воєнного стану.

ЩОДО НАЛЕЖНИХ СПОСОБІВ ЗАХИСТУ ПОРУШЕНОГО ПРАВА У РАЗІ ПРОПУСКУ СТРОКУ НА ПРИЙНЯТТЯ СПАДЩИНИ: АНАЛІЗ ОСТАННІХ ТЕНДЕНЦІЙ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ

Євгенія Миколаївна Вечерова — 2026-05-08

Статтю присвячено комплексному аналізу належних та ефективних способів судового захисту порушеного права у разі пропуску строку на прийняття спадщини в умовах трансформації сучасної судової практики. Дослідження здійснено крізь призму співвідношення загальних способів захисту цивільних прав, передбачених ст. 16 ЦК України, та спеціальних норм спадкового права, зокрема статей 1268, 1270, 1272 ЦК України, а також з урахуванням принципу правової визначеності та доктрини ефективного способу захисту. Проаналізовано актуальні тенденції правозастосування 2024–2025 років, які свідчать про посилення вимог до доведення поважності причин пропуску шестимісячного строку для прийняття спадщини та зростання кількості відмов у задоволенні позовів про визначення додаткового строку. Узагальнено підходи судів щодо оцінки таких причин, як проживання за кордоном, юридична необізнаність, зміни законодавства чи необізнаність про смерть спадкодавця. Особливу увагу приділено альтернативному способу захисту - встановленню факту постійного проживання спадкоємця зі спадкодавцем на час відкриття спадщини як підставі визнання фактичного прийняття спадщини відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК України. На основі аналізу новітніх постанов Верховного Суду обґрунтовано самостійність та належність цього способу захисту за відсутності поважних причин пропуску строку, але за наявності фактичного прийняття спадщини. Сформульовано висновок про необхідність ретельного конструювання позовних вимог з урахуванням характеру порушення, фактичних обставин справи та актуальних тенденцій судової практики. Доведено, що помилковий вибір способу захисту може зумовити відмову в позові незалежно від матеріально-правової обґрунтованості вимог, що актуалізує значення доктрини ефективного способу захисту у спадкових правовідносинах. Додатково обґрунтовано доцільність диференційованого підходу до вибору способу захисту залежно від наявності спору про право та характеру доказової бази, що забезпечує баланс між стабільністю цивільного обороту та гарантіями реалізації спадкових прав.

НЕГАТОРНИЙ ПОЗОВ: ДЕЯКІ АСПЕКТИ ДОКТРИНАЛЬНОГО РОЗУМІННЯ, ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ ТА ЮРИДИЧНОГО ПРОГНОЗУВАННЯ

Вадим Сергійович Карнаух — 2026-05-08

У статті висвітлено окремі питання судової практики Верховного Суду щодо застосування положень статті 391 Цивільного кодексу України. У цьому аспекті увагу зосереджено на визначенні сторони позивача та відповідно видів суб’єктивних цивільних прав, які підлягають захисту; співвідношенні негаторного позову з оспорюванням рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування; питанні щодо можливості охоплення негаторним позовом потенційного порушення права, яке не існує на момент подання позову. У зв’язку цим проаналізовано деякі положення Проекту Цивільного кодексу України (Кодексу права приватного) (законопроекти № 14394 та № 14394-1), які стосуються речових прав. Обґрунтовано, що широка за змістом конструкція негаторного позову, запропонована в Проекті Цивільного кодексу України може сприяти усуненню неоднозначних підходів шляхом формування уніфікованої судової практики. Виявлено положення Проекту Цивільного кодексу України, які можуть потребувати уточнення в процесі подальшої законодавчої роботи. Критично розглянуто окремі доктринальні дефініції негаторного позову. Стверджується, що, de lege ferenda, є достатні підстави для розширення об’єктів захисту в негаторному позові та включення до нього володіння. Обґрунтовано, що протиправність поведінки відповідача є необхідною підставою для задоволення негаторного позову через суперечність такої поведінки приписам частини другої статті 13 та частини другої статті 321 Цивільного кодексу України. Негаторний позов розглянуто в межах відносних (зобов’язальних) охоронних правовідносин, які виникають між суб’єктом цивільного права та правопорушником і продовжують існувати паралельно з абсолютними речовими правовідносинами між суб’єктом цивільного права та третіми особами. Сформульовано дефініції негаторного позову de lege lata та de lege ferenda.

ДО ПИТАННЯ ПРО ВИЗНАЧЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ РЕКЛАМИ ЯК ОБ’ЄКТА АВТОРСЬКОГО ПРАВА

Світлана Миколаївна Клейменова — 2026-05-08

На сьогодні реклама займає важливе місце в життєдіяльності сучасного суспільства. Особливість даного об’єкта цивільного права полягає в тому, що його можна розглядати і як послугу, і як об’єкт права інтелектуальної власності, зокрема як об’єкт авторського права (твір). У цій статті спробуємо охарактеризувати рекламу з позиції авторського права. Реклама сама по собі є об’єктом інтелектуальної власності, а також може містити в собі кілька окремих творів або інших об’єктів. Згідно із Законом України «Про авторське право і суміжні права» охороні підлягають усі твори, віднесені Законом до об’єктів авторського права, як оприлюднені, так і не оприлюднені, як завершені, так і незавершені, незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети (освіта, інформація, реклама, пропаганда, розваги тощо). У свою чергу, Закон України «Про рекламу» визначає рекламу як поширену інформацію, тобто доведену до необмеженого кола осіб. У багатьох випадках розглядати рекламу необхідно як комплексний об’єкт, до якого включено кілька оригінальних об’єктів авторського права. Отже, кожна окрема частина твору (реклами), якщо вона може використовуватися самостійно, розглядається як твір і охороняється відповідно до Закону «Про авторське право і суміжні права». Тому при замовленні рекламного продукту необхідно приділяти підвищену увагу використаним у рекламі матеріалам, будь то графічні матеріали або сценарій, будь то фотографія або текст, музичний твір тощо. Таким чином, навіть якщо виготовлена реклама з яких-небудь причин не буде доведена до споживача, вона може бути все одно віднесена до об’єктів авторського права і охоронятися чинним законодавством. Важливим є питання стосовно ознак реклами як об’єкту авторського права. На сьогодні Законом України «Про авторське право та суміжні права» встановлює такі ознаки як оригінальність і форма твору. В статті розглянуто питання що характеристика ознак творів як об’єктів авторського права.

ПРАВО НА ПРИВАТНІСТЬ У ЦИФРОВУ ЕПОХУ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ФІДУЦІАРНИХ ОБОВ’ЯЗКІВ

Євген Олександрович Трубаков — 2026-05-08

У статті досліджується проблема забезпечення права на приватність у цифрову епоху через призму фідуціарних правовідносин. Автор аналізує міжнародно-правові засади охорони приватності, закріплені у Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та Європейській конвенції з прав людини, а також простежує еволюцію доктринального розуміння приватності від класичного «права бути залишеним у спокої» до концепції контекстуальної цілісності Хелен Ніссенбаум, згідно з якою приватність є правом на відповідний потік особистої інформації в межах певного соціального контексту. Значну увагу приділено критичному аналізу домінуючої моделі інформованої згоди як основного механізму захисту персональних даних. Обґрунтовується, що ця модель є неефективною з огляду на фундаментальну нездатність користувачів оцінити всі наслідки надання згоди, значний обсяг і складність умов конфіденційності, інформаційну асиметрію на стороні контролерів даних, асиметрію влади, що проявляється у маніпулятивному дизайні інтерфейсів, а також фактичну монополію цифрових компаній, яка позбавляє користувача реальної альтернативи. На основі порівняльного аналізу ознак фідуціарних відносин та правовідносин між контролерами персональних даних і користувачами автор доводить наявність між ними значної структурної подібності, що обумовлює доцільність застосування фідуціарних обов’язків лояльності, дбайливості та конфіденційності до діяльності цифрових компаній. Розкривається зміст цих обов’язків: обов’язок лояльності передбачає заборону маніпулювання користувачами, дії в їхніх інтересах та уникнення конфлікту інтересів; обов’язки дбайливості й конфіденційності спрямовані на забезпечення безпеки персональних даних, зокрема через принцип слідування обов’язків за даними. Автор аналізує переваги фідуціарного підходу, зокрема його кореляцію з принципами обмеження мети та мінімізації даних, закріпленими у Загальному регламенті про захист даних ЄС, а також розглядає критику цієї концепції, що стосується проблеми подвійної лояльності, несумісності з рекламними бізнес-моделями та труднощів правозастосування. Водночас досліджуються альтернативні підходи до посилення приватності, включаючи антимонопольне регулювання, функціональну сумісність та екологічну аналогію надмірного збору даних. У підсумку обґрунтовується, що фідуціарна модель не є універсальним вирішенням проблеми захисту приватності, проте надає цінний додатковий правовий інструментарій, який доцільно застосовувати в українському законодавстві щодо окремих сфер, де користувач є особливо вразливим.

ПРОБЛЕМИ РЕФОРМУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ПРО КОРИСНІ МОДЕЛІ

Ігор Євгенович Якубівський — 2026-05-08

У статті проаналізовано проблеми та перспективи удосконалення законодавства України у сфері правової охорони корисних моделей. Звернута увага на те, що корисні моделі користуються правовою охороною далеко не у всіх країнах світу, у тому числі в межах Європейського Союзу. У цьому аспекті обґрунтовано доцільність збереження корисної моделі як одного із об’єктів права інтелектуальної власності у національному законодавстві України. Проаналізовано законодавчі підходи щодо визначення сутності корисної моделі в різних правопорядках, насамперед – у країнах-членах Європейського Союзу та виокремлено два основних підходи: розуміння корисної моделі як форми охорони винаходу і як окремого об’єкта права інтелектуальної власності. Висловлено позицію щодо недоцільності зміни закріпленого чинним законодавством України підходу, відповідно до якого корисна модель визначається в якості одного з об’єктів права інтелектуальної власності поряд із винаходом. Проаналізовано різні підходи на рівні національного законодавства країн-членів Європейського Союзу у питанні визначення кола об’єктів, які можуть отримати правову охорону як корисні моделі. У цьому питанні доцільним є обмеження кола об’єктів корисної моделі виключно пристроями. Проаналізовано досвід країн-членів Європейського Союзу щодо закріплення умов надання правової охорони корисній моделі. У цьому питанні підтримано висловлену в літературі точку зору про доцільність запровадження для корисної моделі критерію винахідницького рівня. При цьому при визначенні даного критерію щодо корисної моделі потрібно взяти до уваги суть корисної моделі як технічного рішення, яке за своїм рівнем є нижчим за винахід.

ПРИПИНЕННЯ ТРУДОВИХ ПРАВОВІДНОСИН ЗА ВЧИНЕННЯ АМОРАЛЬНОГО ПРОСТУПКУ

Ігор Михайлович Якушев — 2026-05-08

Стаття присвячена визначенню кола працівників, які виконують виховну функцію, з’ясуванню змісту їх правового статусу, можливості застосування заходів примусу за невиконання ними трудових обов’язків та вчинення інших неправомірних дій, пов’язаних з особливостями здійснення трудової функції. На основі аналізу законодавства та судової практики визначено ознаки аморального проступку, зокрема несумісного з продовженням працівником роботи, пов’язаної з виконанням виховних функцій. Здійснення працівником виховних функцій вимагає від нього не лише належного виконання трудових обов’язків, але й власної поведінки (як у робочий час так і за його межами), що відповідає моральним засадам суспільства. Виконання виховних функцій працівником може бути передбачено законами, підзаконними, у тому числі локальними, нормативними актами або трудовим договором. На думку автора, до суб’єктів, робота яких пов’язана з виконанням виховних функцій, належать не лише педагогічні, науково-педагогічні чи наукові працівники, але й всі інші, які знаходяться у трудових правовідносинах з роботодавцем, статутом якого передбачено виховання, навчання чи розвиток підростаючого покоління. Аморальним проступком є винне діяння, що суперечить загальноприйнятим нормам і правилам, порушує моральні засади суспільства, моральні цінності, які склалися у суспільстві, і суперечить змісту трудової функції. Несумісність вчиненого працівником, який здійснює виховні функції, аморального проступку з продовженням роботи, повинна ґрунтуватися на сукупності фактичних даних, зокрема, конкретних обставинах вчинення проступку, психічного ставлення працівника до вчинюваного діяння та його наслідків, наступна поведінка працівника, сприйняття діяння суспільством, і в першу чергу особами, щодо яких здійснюється виховна функція.

РЕФОРМУВАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Максим Валерійович Дєєв — 2026-05-08

У статті здійснено комплексне науково-правове дослідження реформування кримінально-виконавчої системи України в умовах воєнного стану та європейської інтеграції. Доведено, що сучасна трансформація пенітенціарної політики зумовлена переходом від карально-репресивної моделі до гуманістично орієнтованої системи, спрямованої на забезпечення прав людини, ресоціалізацію засуджених та зниження рівня рецидивної злочинності. Проаналізовано нормативні засади функціонування кримінально-виконавчої системи, включно з конституційними принципами, кримінально-виконавчим законодавством, законодавством про пробацію та стратегічними актами державної політики у сфері виконання покарань. Виявлено системні проблеми реалізації реформ, пов’язані з інституційною інерцією, ресурсними обмеженнями, управлінськими дисфункціями та невідповідністю правозастосовчої практики міжнародним стандартам поводження з особами, позбавленими волі. Особливу увагу приділено цифровій трансформації пенітенціарної системи як інструменту підвищення прозорості, ефективності управління та гарантій дотримання прав людини в місцях несвободи. Наголошено, що реформування кримінально-виконавчої системи має міждисциплінарний характер і потребує поєднання правових, організаційних та соціально-управлінських підходів. Доведено, що сталий розвиток пенітенціарної сфери можливий лише за умов підвищення професійних стандартів діяльності персоналу, зміцнення механізмів громадського контролю, впровадження антикорупційних інструментів і розвитку альтернативних форм виконання покарань. Запропоновано розглядати пенітенціарну реформу як складову ширшої трансформації сектору правосуддя, орієнтованої на утвердження верховенства права, поваги до людської гідності та інтеграцію України до європейського правового простору. Обґрунтовано необхідність системного поєднання інституційного оновлення, імплементації європейських пенітенціарних стандартів і технологічної модернізації. Зроблено висновок, що ефективність реформ визначається узгодженістю законодавчих змін із практикою їх застосування, належним ресурсним забезпеченням і формуванням довгострокової державної стратегії гуманізації виконання покарань.

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ТАКТИКИ У НАПРЯМІ ІНТЕГРАЦІЇ НЕГЛАСНИХ МЕТОДІВ РОЗСЛІДУВАННЯ

Василь Васильович Кікінчук — 2026-05-08

У статті досліджено наукові перспективи формування новітньої галузі криміналістичної тактики, присвяченої рекомендаціям щодо спеціальних, негласних методів розслідування. Констатовано, що розширення предмета криміналістичної тактики за рахунок включення тактичних засад негласних слідчих (розшукових) дій є об’єктивною вимогою часу, що дозволить підвищити ефективність протидії злочинності та забезпечити належну верифікацію доказів, отриманих специфічними методами. Аналіз еволюції теорії та практики криміналістичної тактики свідчить, що методологія застосування спеціальних негласних методів розслідування сформувалася на її засадах, проте в межах специфічного напряму теорії оперативно-розшукової діяльності – оперативно-розшукової тактики. А отже, положення останньої щодо проведення заходів, які за сутністю є спорідненими з негласними слідчими (розшуковими) діями, становлять практичний фундамент для формування новітньої галузі криміналістичної тактики. Водночас теоретичним підґрунтям цієї галузі мають слугувати фундаментальні засади криміналістики, що забезпечить розроблення науково обґрунтованих рекомендацій, які відповідають критеріям допустимості тактичних прийомів. Інтеграція положень щодо негласних слідчих (розшукових) дій у зміст криміналістичної тактики потребує не лише розроблення інноваційного інструментарію, а й удосконалення загальних теоретичних положень. Зокрема, виникає нагальна потреба в уточненні предмета криміналістичної тактики та корегуванні її концептуальних основ задля забезпечення розумного балансу між гласними та негласними засобами збирання доказів. Особливої уваги потребують питання недопущення провокацій, а також переосмислення етичних аспектів допустимості дезінформації та легендування в криміналістичній діяльності. Становлення тактики негласних слідчих (розшукових) дій є однією з провідних тенденцій розвитку сучасної криміналістики

ВІДНОВНЕ ПРАВОСУДДЯ: СВІТОВІ МОДЕЛІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ІМПЛЕНТАЦІЇ В УКРАЇНІ ЩОДО НЕПОВНОЛІТНІХ

Ельвіра Ігорівна Оржинська — 2026-05-08

В Україні активно впроваджується така форма справедливості, як відновне правосуддя для неповнолітніх, яка відмінна від традиційної каральної практики вирішення кримінальних правопорушень. Хоч наразі це і Пілотний проект, але як показує, проаналізована в досліджені світова практика, він має великі перспективи щодо відображення, в подальшому, в кримінальному процесуальному законодавстві країни. Тому, в досліджені аналізуються світові практики застосування відновного правосуддя щодо неповнолітніх, з зосередженням уваги на внутрішньо філософію таких практик. Зокрема у роботі розглянуто суть та філософію наступних моделей відновного правосуддя, зокрема: 1) програми примирення потерпілих і правопорушників (відомі також як «медіація», «посередництво», «конференції жертв і правопорушників») (на прикладі Франції, Польщі та Греції); 2) кола правосуддя – програми, в основі яких лежать традиції північноа- мериканських індіанців (на прикладі Канади); 3) сімейних конференцій (на прикладі Нової Зеландії); 4) практики країн Сходу (на прикладі Китаю та системи Bang-jiao). Осмислюючи філософію вищенаведених моделей відновного правосуддя відмічається, що для української каральної практики вирішення кримінальних правопорушень та загалом системи пенітенціарної служби розширення дії Пілотного проекту на всю територію України є значним кроком вперед для гуманізації кримінального права з подальшим переосмислення ролі пенітенціарних установ. Загалом, дослідники підсумовують, що пенітенціарна система України має бути переосмислена з вектором на популяризацію центрів, які б сприяли соціальній адаптації правопорушників. Така адаптація повинна здійснюватися у тісній співпраці пенітенціарної служби з громадськими організаціями та/або закладами загальної освіти та представниками громадами в цілому. Українська система відновного правосуддя потребує центрів (у вигляді симбіозу громадської організації з пенітенціарною службою та/або представником громади, та/ або представниками психологічних служб закладів шкільної освіти), які б були орієнтовані на розвиток життєвих навичок правопорушника його навчання, допомоги у працевлаштуванні тощо. Щоб правопорушники відчували психологічну підтримку (можливо навіть через релігійні організації) і сили продовжувати життя в гармонії з суспільством.

УДОСКОНАЛЕННЯ ГАЛУЗЕВОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ У КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ АЛЬТЕРНАТИВНИХ СПОСОБІВ ВИРІШЕННЯ СПОРІВ

Ірина Анатоліївна Боровська — 2026-05-08

Стаття присвячена дослідженню третейського судочинства як одного із альтернативних способів вирішення спорів та розробленню концептуальних засад удосконалення галузевого законодавства України у відповідній сфері. У статті проаналізовано доктринальні положення та рішення Конституційного Суду України щодо повноважень третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу як видів недержавної юрисдикційної діяльності. З’ясовано, що у положеннях актів «м’якого права», які спрямовані на створення єдиних підходів держав-членів ЄС щодо нормативного впровадження судових примирних процедур та альтернативних способів вирішення спорів, наголошується на обмеженому підході у застосуванні позасудових способів вирішення спорів, стороною яких є суб’єкт владних повноважень. За наслідками системного аналізу положень пунктів 2, 6, 13 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди», пунктів 1, 2 частини 1 статті 22 Господарського кодексу України щодо надання юридичним особам права вирішення спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб, у третейському суді, констатована відсутність чіткого нормативного розмежування договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб, та договорів про публічні закупівлі, що у свою чергу може призвести до неоднозначного тлумачення цих норм у площині віднесення таких спорів до арбітрабельних. Обґрунтовано, що у контексті удосконалення галузевого законодавства України щодо доцільності закріплення права юридичних осіб на передачу спорів, які виникають із вищенаведених правовідносин, на розгляд до третейського суду, варто ураховувати такі критерії: спір може бути переданий на розгляд до третейського суду, якщо він є приватно-правовим; суб’єкти спору, що може бути переданий до третейського розгляду, мають бути рівноправними. Додаткової уваги заслуговує процедурний аспект та встановлення виду третейського суду, який буде розглядати такий спір (постійно діючий (інституційний) третейський суд чи третейський суди ad hoc), із визначенням підвідомчості відповідних справ постійно діючим третейським судам.

СУТНІСТЬ ТА ПРАВОВА ПРИРОДА МЕДІАЦІЇ У ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Максим Миколайович Кириленко — 2026-05-08

У статті здійснено систематизацію сутнісних ознак та визначено правову природу медіації у господарському процесі органів місцевого самоврядування. Серед вказаних підходів виділено, зокрема: суб’єктно-орієнтований підхід, заснований на визначенні принципів правової природи медіації в контексті орієнтиру на права та інтереси сторін і діяльності медіаторів при врегулюванні спорів (в тому числі господарських); середовищний підхід до визначення правової природи медіації у врегулюванні господарських спорів органів місцевого самоврядування та учасників місцевих громад, чиї права та інтереси захищають вказані суб’єкти в рамках власних компетенцій, який заснований на виділенні переваг медіації як передумови впровадження зазначеної форми досудового вирішення господарських спорів на рівні місцевих або інших територіальних громад. При оцінці особливостей правової природи медіації у господарському процесі органів місцевого самоврядування в контексті акценту на суб’єктно-орієнтований підхід визначено склад принципів правової природи медіації в контексті орієнтиру на права та інтереси сторін і діяльності медіаторів при врегулюванні спорів (в тому числі господарських), серед яких виділено, зокрема, принцип добровільності, принцип конфіденційності, принципи неупередженості та нейтральності медіатора, принципи рівність та самовизначення прав, принцип незалежності. Керуючись положеннями основних підходів щодо трактування та характеристик правової природи медіації у господарському процесі органів місцевого самоврядування було сформульовано авторський підхід до визначення сутності зазначеного феномену. А саме, визначено, що медіація у господарському процесі органів місцевого самоврядування – є досудовою, добровільною, конфіденційною, неупередженою, структурованою процедурою, в процесі якої за сприяння медіаторів (які повинні бути нейтральними, незалежними від сторін спорів, що забезпечує дотримання рівності прав та інтересів останніх) здійснюються спроби врегулювання господарських спорів із використанням переговорів між органами місцевого самоврядування та іншими сторонами господарських відносин, і яка дає змогу уникнути великих затрат часу, економічних ресурсів, пов’язаних із судовим процесом.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТА ПРАКТИКА МЕДІАЦІЇ В ІТАЛІЇ: ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНИЙ АСПЕКТ

Наталія Яківна Якимчук — 2026-05-08

Сучасна архітектура правосуддя в країнах Європейського Союзу характеризується стратегічним переходом від виключно судового вирішення спорів до розгалуженої системи альтернативного врегулювання (Alternative Dispute Resolution — ADR). Стаття присвячена комплексному аналізу італійського досвіду, який є унікальним об’єктом для дослідження, оскільки Італія стала першою державою ЄС, що запровадила модель обов’язкової медіації. У роботі досліджено історичну генезу примирних процедур, починаючи з 1931 року до прийняття засадничого Законодавчого декрету № 28/2010 та реалізації сучасної реформи Картабія (2022–2023 рр.). Автори здійснюють детальний розгляд чотирьох моделей італійської медіації: добровільної, судової, договірної (ex contractu) та обов’язкової. Окрему увагу приділено правовим наслідкам рішення Конституційного суду Італії № 272/2012 та подальшій модернізації законодавства, що дозволило гармонізувати національні норми з Директивою 2008/52/ЄС. Висвітлено суворі вимоги до професійного статусу медіатора, зокрема правила акредитації згідно з DM 150/2023, систему безперервного підвищення кваліфікації та механізми цивільної відповідальності провайдерів медіаційних послуг. У статті детально проаналізовано фінансово-правові стимули, що забезпечують життєздатність італійської моделі: звільнення від реєстраційного збору, надання податкових кредитів (tax credit) та процесуальні санкції за необґрунтовану неучасть у процедурі. На основі емпіричних даних Департаменту статистики Міністерства юстиції Італії доведено високу часову ефективність медіації: встановлено, що медіація дозволяє вирішити спір у середньому за 142 дні, що майже у шість разів швидше за судовий розгляд. Обґрунтовано перспективи імплементації італійської моделі в правову систему України, зокрема в частині запровадження обов’язкового досудового врегулювання у справах щодо спадщини, нерухомості та сімейного бізнесу, що сприятиме системному розвантаженню судової влади та стабілізації цивільного обороту в умовах євроінтеграції.

НАУКА ТЕОРІЇ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ КОНЦЕПТ-АНАЛІЗУ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИХ УЧЕНЬ

Марія Богданівна Мельник — 2026-05-08

Статтю присвячено концепт-аналізу філософсько-правових учень про науку теорії трудового права України. За результатами дослідження автор доводить, що ефективність правової доктрини трудового права на дисертаційному рівні, не функціонує в частині належної організації науково-методологічного процесу при обрані тем наукового дослідження, що підтверджується дихотомією, повтореннями, неточностями при обрані та затвердженні тем дисертаційних досліджень. Автор схиляється до того, що це є наслідком неналежного моніторингу, відсутності належних інструментів для моніторингу, як і необізнаності з результатами розвитку доктрини трудового права науково-педагогічним персоналом ЗВО чи то наукової установи. Концепт-аналіз проблем із філофсько-правовими вченнями у Трудовому праві України підштовхує до сентенції стосовно того, чи дійсно можна вважати правом феномен, якщо воно є неефективним, не цінним, чи то взагалі «шкідливим»? Зрозуміло, що усі ці питання лежать у правомоніторинговому ключі, ключі філософсько-правових вчень про науку трудового права України безпосередньо, які і повинні бути предметом переоцінки ідеології трудового права як концепту для навчання, для науки, для практичного застосування. На думку автора, концепт-аналіз дозволяє констатувати і те, що філософсько-правові учення у трудовому праві проводяться у ногу із політико-правовим запитом на ту чи іншу ситуацію існування проблеми, колізії в трудовому праві, а сама доктринальна база наукових розробок, все таки відображає рефлексію на правову реальність. Натомість не вся частина правової доктрини трудового права, зокрема підручники, узгоджується із концепцією ефективності трудового права, а також в навчальних посібниках із трудового права. Фрагментарні дослідження на рівні докторської дисертації (Л.Ф. Купіної), навряд чи будуть репрезентативними по відношенню до трудового права як цілої галузі, як навчальної дисципліни чи то доктрини трудового права бодай тому, що зосереджені на нормах трудового права.

ЕКОЛОГІЧНА ОСВІТА В УКРАЇНІ: СУЧАСНИЙ СТАН, ПРАВОВІ ВИКЛИКИ ТА НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА

Олександра Хріщева — 2026-05-08

У статті досліджуються сучасний стан екологічної освіти в Україні, правові виклики, що існують сьогодні в контексті правового регулювання екологічної освіти, та напрями вдосконалення національного законодавства з метою подальшого розвитку екологічної освіти, яка є фундаментальною передумовою збереження довкілля, сталого розвитку України з урахуванням Європейського зеленого курсу, ефективного впровадження політики зеленої трансформації та у подальшому реалізації зеленої повоєнної відбудови України. Встановлено, що незважаючи на те, що молодіжний потенціал здатен забезпечити екологічне майбутнє держави, сприяти сталому, збалансованому розвитку, в Україні спостерігається недостатній рівень екологічної свідомості та екологічної культури молоді. У роботі розглянуто нормативну базу, що закладає правові основи екологічної освіти в Україні та в окремих зарубіжних країнах. Визначено, що сьогодні в Україні існує значна кількість правових викликів в контексті правового регулювання екологічної освіти. Так, на теренах України тривалий час відсутній окремий спеціалізований законодавчий акт, присвячений екологічній освіті. Концепція екологічної освіти в Україні є застарілою. Національне законодавство досі не містить визначення поняття «екологічна освіта». Спостерігається недостатня синергія національної молодіжної політики та екологічної політики держави, що, на нашу думку, гальмує процеси популяризації екологічних знань серед молоді. У статті сформовано авторське визначення поняття «екологічна освіта», яке пропонується закріпити на законодавчому рівні у статті 7 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та у статті 1 Закону України «Про освіту». У дослідженні наголошується на необхідності модернізації Концепції екологічної освіти, а також розробки та прийняття окремого профільного Закону України «Про екологічну освіту». Зроблено висновок, що існує нагальна потреба в «екологізації» нормативної бази молодіжної сфери задля зближення молодіжної та екологічної політик держави.

ДОСВІД ДЕРЖАВ-ЧЛЕНІВ ЄС З ПРОТИДІЇ ГЕНДЕРНО ЗУМОВЛЕНОМУ НАСИЛЬСТВУ

Людмила Михайлівна Ганус — 2026-05-08

У статті здійснено конституційно-правовий та порівняльно-правовий аналіз інституційних моделей протидії гендерно зумовленому насильству (ГЗН) у державах-членах Європейського Союзу. Метою дослідження є визначення ефективних інституційних підходів до протидії ГЗН та формування типології моделей із урахуванням конституційно-правових передумов і структурних переваг. Дослідження ґрунтується на визначених функціональних критеріях порівняння: система захисних приписів, обсяг дискреційних повноважень поліції, спеціалізація судових інституцій, організаційна структура підтримки постраждалих, правовий статус програм для кривдників, застосування електронного контролю, а також рівень міжвідомчої координації відповідно до принципу «4P». Для порівняльного аналізу було обрано чотири держави-члени ЄС – Іспанію, Австрію, Швецію та Хорватію – з метою представлення різних підходів до інституційної організації протидії ГЗН. На основі аналізу моделей Іспанії, Австрії, Швеції та Хорватії сформовано типологію інституційних підходів до протидії ГЗН, визначено їх конституційно- правові передумови, структурні переваги та обмеження. Обґрунтовано напрями вдосконалення законодавства України з урахуванням стандартів Стамбульської конвенції та Директиви (ЄС) 2024/1385. Методологічну основу дослідження становлять: порівняльно-правовий метод, інституційний аналіз; функціональний підхід до оцінки ефективності правових механізмів, доктрина позитивних зобов’язань держави у сфері прав людини . Наукова новизна дослідження полягає у формуванні конституційно-орієнтованої типології моделей протидії ГЗН у державах-членах ЄС; обґрунтуванні взаємозв’язку між рівнем інституційної інтеграції та реалізацією позитивних зобов’язань держави; розробленні імплементаційної матриці для України з урахуванням європейських стандартів; доведенні, що ефективність протидії ГЗН визначається не лише криміналізацією, а передусім системністю конституційно-правового механізму захисту.

МЕХАНІЗМ ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ НЕЗАКОННИМИ РІШЕННЯМИ, ДІЯМИ ЧИ БЕЗДІЯЛЬНІСТЮ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ: ПІДХОДИ ДО УДОСКОНАЛЕННЯ

Ігор Миколайович Деркач — 2026-05-08

У статті досліджено механізм відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів прокуратури, та показано, що він базується на принципі об’єктивної відповідальності держави. Проаналізовано нормативне регулювання відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів прокуратури, крізь призму конституційних гарантій, ст. 1174 і 1176 ЦК України, Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» № 266/94-ВР та положень Закону України «Про прокуратуру», які визначають межі повноважень прокурора і слугують критерієм оцінки протиправності. Висвітлено співвідношення загальних і спеціальних правил компенсації та доведено, що саме конкуренція цих підходів разом із фрагментарністю процедур знижує практичну ефективність механізму відшкодування: відносно передбачуваним він залишається переважно у випадках реабілітуючих підстав, тоді як порушення поза їх межами або у «прикордонних» ситуаціях між кримінальним процесом і позапроцесуальною діяльністю прокуратури не мають уніфікованого алгоритму правового реагування. Розкрито зміст категорій «незаконне рішення», «незаконна дія» та «незаконна бездіяльність» як юридичних фактів, що зумовлюють виникнення обов’язку компенсації, і акцентовано на проблемі відсутності законодавчо закріплених критеріїв незаконності для цивільних, адміністративних і господарських проявів прокурорської діяльності. Систематизовано елементи зобов’язання (суб’єкти, об’єкт, зміст) із розмежуванням майнової та моральної шкоди, а також окреслено процесуальні механізми відшкодування шкоди. Виявлено ключові прогалини регулювання: брак єдиних стандартів доказування й методик оцінки шкоди, неоднорідність судової практики, поєднання позовного й непозовного порядків та застарілість підзаконних приписів. Обґрунтовано необхідність переходу до цілісної процедурної моделі, що забезпечує зрозумілий «ланцюг» від встановлення незаконності у процесуальному рішенні до фактичної виплати компенсації. Запропоновано напрями вдосконалення: уніфікацію (кодифікацію) процедури відшкодування, чітке розмежування наслідків судового контролю та компенсаційних вимог, оновлення підзаконного регулювання відповідно до чинного КПК і практики судів, узгодження сфер застосування ст. 1176 ЦК України та Закону № 266/94-ВР із запровадженням колізійних правил і процедурних презумпцій (зокрема щодо причинного зв’язку), а також посилення ролі Верховного Суду в уніфікації підходів і врахуванні міжнародних стандартів ефективного засобу юридичного захисту та компенсації. Зазначено потребу перегляду Положення 1996 р. (з урахуванням його застарілості) та уточнення підходів щодо компенсації юридичним особам і відповідальності за спільні незаконні дії кількох органів.

БЕЗПЕЧНЕ ОСВІТНЄ СЕРЕДОВИЩЕ ЯК ОБ’ЄКТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ: ПОНЯТТЯ, СТРУКТУРА ТА ПРАВОВІ ОЗНАКИ

Данііл Анатолійович Зінченко — 2026-05-08

У статті здійснено ґрунтовний адміністративно-правовий аналіз безпечного освітнього середовища як самостійного та комплексного об’єкта публічно-правового забезпечення. Автор виходить з того, що сучасний освітній простір перестав бути виключно сферою навчальної діяльності та дедалі частіше стає середовищем підвищених соціальних, психологічних, інформаційних і безпекових ризиків. За таких умов забезпечення безпеки в освітній сфері набуває не лише педагогічного чи соціального, а передусім адміністративно-правового значення, оскільки саме держава несе відповідальність за формування належних умов реалізації конституційного права на освіту. У роботі обґрунтовується доцільність розгляду безпечного освітнього середовища крізь призму адміністративного права як об’єкта владно-управлінського впливу. Зазначається, що відсутність єдиного законодавчого визначення цього поняття зумовлює необхідність його наукового осмислення та систематизації. У статті запропоновано авторський підхід до визначення безпечного освітнього середовища, який охоплює сукупність правових, організаційних і управлінських заходів, спрямованих на захист життя, здоров’я, честі, гідності та законних інтересів учасників освітнього процесу. Окрему увагу приділено структурі безпечного освітнього середовища, яка розглядається як багаторівнева система, що включає суб’єктів адміністративно-правового забезпечення, об’єкти захисту, нормативно-правову основу та адміністративні процедури реалізації безпекової політики у сфері освіти. Підкреслюється значення міжвідомчої взаємодії органів публічної влади, органів місцевого самоврядування, правоохоронних органів та адміністрацій закладів освіти. У статті також визначено ключові правові ознаки безпечного освітнього середовища, серед яких публічний характер, нормативна обумовленість, управлінська спрямованість і комплексність. Зроблено висновок, що безпечне освітнє середовище є важливим елементом системи адміністративно-правового забезпечення публічної безпеки та потребує подальшого вдосконалення нормативного регулювання з урахуванням сучасних викликів і загроз.

ДОТРИМАННЯ ВИМОГИ НЕЗВОРОТНОСТІ ДІЇ ЗАКОНУ В ЧАСІ В УМОВАХ ВІЙНИ: ПРИКЛАД УКРАЇНИ

Станіслав Миколайович Івасик — 2026-05-08

У статті аналізується проблема дотримання вимоги незворотності дії закону в часі в умовах повномасштабної збройної агресії Росії проти України. Акцентовано увагу на фундаментальній ролі цієї вимоги в системі принципів верховенства права, юридичної визначеності та правової стабільності. Обґрунтовано виняткову важливість загальної заборони ретроспективної дії закону не тільки в мирний час, а й в екстраординарних ситуаціях. Досліджено законодавчі акти, ухвалені Верховною Радою України під час воєнного стану, які містять положення зі зворотною дією. Проведено оцінювання їхньої відповідності допустимим виняткам із принципу незворотності нормативно-правових актів, проаналізовано критерії їхньої правомірності відповідно до міжнародних стандартів, судової практики та правової доктрини. Запропоновано розширене визначення леґітимних винятків із загального правила, окрім традиційного пом’якшення або скасування відповідальності особи. Аргументовано допустимість ретроспективної дії закону тоді, коли вона спрямована на покращення правового становища особи, забезпечення безперервної роботи органів влади чи захист інтересів національної безпеки. Окрему увагу приділено принципу пропорційності як необхідному критерію для визначення правомірності норм зі зворотною дією. Наголошено, що невиправданий відступ від цього принципу може призвести до правової невизначеності та зниження довіри до державних інституцій. Зроблено висновок про необхідність обережного підходу до запровадження норм із ретроспективною дією, особливо в умовах кризових ситуацій. Запропоновано чіткі законодавчі механізми для визначення меж допустимих винятків, що дозволить забезпечити баланс між юридичною визначеністю та суспільними інтересами.

КОНСТИТУЦІЙНА ЦИФРОВА ІДЕНТИЧНІСТЬ: РОЛЬ АУТОСОМНОГО ДНК-ТЕСТУВАННЯ У ВСТАНОВЛЕННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ НАЛЕЖНОСТІ

Анастасія Сергіївна Ігнатова — 2026-05-08

У статті досліджується феномен конституційної цифрової ідентичності у контексті трансформації прав національних меншин під впливом цифровізації публічного управління та розвитку генетичних технологій. Проаналізовано конституційні гарантії прав національних меншин, закріплених у Конституції України, та їх еволюцію в умовах цифрового суспільства, де процеси ідентифікації особи дедалі може бути пов’язаним з обробкою персональних і генетичних даних. Окрему увагу приділено ролі України як соціальної держави, яка зобов’язана забезпечувати рівний доступ осіб, що належать до національних меншин, до соціальних благ, гарантій і програм підтримки. Реалізація цих прав у цифровому середовищі може передбачати підтвердження належності до відповідної національної меншини, що актуалізує потребу у правовому врегулюванні процедур ідентифікації та забезпеченні належного захисту чутливих персональних і генетичних даних. У цьому контексті, особливу увагу приділено аутосомному ДНК-тестуванню як джерелу чутливих генетичних даних. Розглянуто правові ризики використання генетичної інформації, зокрема можливість дискримінації, зловживання державною дискрецією та порушення права на приватність. Проаналізовано міжнародні підходи та практику Європейського суду з прав людини щодо захисту біометричних даних, а також сучасні виклики кібербезпеки, пов’язані зі створенням генетичних реєстрів. У статті акцентовано увагу на необхідності удосконалення національного законодавства у сфері захисту генетичних даних представників національних меншин та розроблення чітких процедур їх обробки у державних інформаційних системах. Обґрунтовано, що забезпечення балансу між публічними інтересами держави та правом особи на приватність є ключовою умовою недопущення порушень прав національних меншин у процесах цифрової ідентифікації. Формування конституційної цифрової ідентичності особи повинно ґрунтуватися на принципах добровільності, пропорційності, мінімізації обробки даних і належного захисту персональної інформації. Використання результатів аутосомного ДНК-тестування у сфері правового статусу національних меншин є допустимим за умови дотримання конституційних гарантій прав людини та недопущення дискримінаційних практик.

ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ ЯК СУБ’ЄКТ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Антон Олегович Лоянич — 2026-05-08

Статтею розглядається питання можливості штучного інтелекту, а саме: великих мовних моделей та генеративних моделей у їхньому сучасному вираженні (далі – штучний інтелект), бути суб’єктом права інтелектуальної власності. Актуальність теми зумовлена зростаючим обсягом застосування штучного інтелекту у різних сферах суспільних відносин та його участю у створенні об’єктів права інтелектуальної власності. Встановлено, що, незважаючи на здатність штучного інтелекту до створення об’єктів права інтелектуальної власності, чинне законодавство України не передбачає надання йому правового статусу суб’єкта права інтелектуальної власності. Проаналізовано чинне законодавство України і встановлено, що, попри роль штучного інтелекту у створенні об’єктів права інтелектуальної власності, відповідні права виникають виключно у розробника програми (штучного інтелекту) або користувача штучного інтелекту. Наслідком цього є визнання результатів, створених штучним інтелектом, об’єктами права інтелектуальної власності без визнання ролі штучного інтелекту у такому створенні. Питання потенційної правосуб’єктності досліджується з урахуванням функціональних характеристик штучного інтелекту та їх порівнянням із характеристиками, що властиві фізичним особам. Для порівняння штучного інтелекту та фізичної особи у здатності бути суб’єктом права інтелектуальної власності проаналізовано властивості та принципи функціонування штучного інтелекту у його технічному вимірі на основі публікацій, що присвячені технічним аспектам його роботи та навчання. Встановлено, що штучний інтелект діє на підставі алгоритмічного характеру процесів, які базуються на заданих параметрах та вхідних даних. Доведено, що алгоритмічний характер процесів, які здійснюються штучним інтелектом, свідчить про відсутність власної волі та усвідомлення значення дій. У результаті дослідження встановлено, що на сучасному етапі штучний інтелект не володіє характеристиками та властивостями, які необхідні для визнання його суб’єктом права інтелектуальної власності. Встановлено, зокрема, що відсутність власної волі та усвідомлення дій унеможливлює самостійне здійснення та несення прав і обов’язків, що є необхідною передумовою правосуб’єктності. Зроблено висновок про відсутність підстав і доцільності для надання штучному інтелекту правового статусу суб’єкта права інтелектуальної власності.

ТЕМПОРАЛЬНА ДІЯ РЕЗУЛЬТАТІВ СУДОВОГО ТЛУМАЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНУ

Дмитро Володимирович Ляшко — 2026-05-08

У статті відображено результати комплексного дослідження однієї з найбільш дискусійних та досі невирішених проблем сучасного кримінального права - визначення темпоральних (часових) меж дії результатів судового тлумачення кримінального закону. З огляду на вимоги принципу правової визначеності, який гарантує стабільність тексту закону та передбачуваність його застосування, перед правозастосовною практикою постає фундаментальна дилема. З одного боку, судочинство повинне забезпечувати єдність судової практики та можливість динамічної адаптації закону до суспільних відносин. З іншого боку, раптова зміна правових позицій вищих судових інстанцій здатна створювати феномен «неочікуваної ретроспективності», що прямо суперечить вимогам справедливості. У роботі проведено ґрунтовний аналіз природи судового тлумачення, яке в умовах сучасної правової реальності виступає потужним інструментом відкриття та доповнення права. Шляхом дослідження практики ЄСПЛ та запропонованої Венеційською комісією концепції «суддєтвореного права» обґрунтовано, що правові позиції вищих судових інстанцій фактично набувають рис нормативного характеру. Зроблено висновок, що зворотна дія результатів судового тлумачення можлива, хоча прямо і не передбачена законодавчо. Констатовано, що можливість ретроспективного застосування висновків Верховного Суду є винятковою юридичною проблемою, яка потребує вирішення. Особливу увагу приділено протиріччю між закріпленою у статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод забороною зворотної дії права та необхідністю єдності судової практики, поєднаної з її динамізмом. Встановлено, що на відміну від чітко регламентованих положень щодо зворотної дії кримінального закону в часі закріплених у ст. 5 Кримінального кодексу України та ст. 58 Конституції України, можливість та умови темпоральної дії судових позицій Верховного Суду досі залишається поза увагою вітчизняного законодавця. Це створює істотний ризик застосування нових, суворіших судових інтерпретацій до діянь, вчинених у минулому, коли суб’єкт правовідносин цілком обґрунтовано покладався на попередні офіційні роз’яснення або сталу судову практику. Висловлено міркування що ситуація, коли «динамічне тлумачення» діє ретроактивно, погіршуючи становище особи, суперечить фундаментальним стандартам передбачуваності. Автор обґрунтовує необхідність захисту «легітимних очікувань» суб’єкта правовідносин та пропонує науково-практичні підходи до обмеження ретроспективного застосування результатів судового тлумачення, що погіршують становище обвинуваченого. Автором проаналізовано зарубіжний досвід вирішення цієї проблеми та наведено пропозиції щодо вдосконалення законодавства України та формування спеціальної позиції Верховного Суду щодо часових меж дії власних правових висновків. Наукова новизна дослідження полягає у доведенні тези про те, що правові висновки Верховного Суду, які змінюють усталене тлумачення кримінально-правової норми в бік посилення відповідальності, слід розглядати як «новий суворіший закон» у контексті ст. 5 Кримінального кодексу, ст. 58 Конституції України та ст. 7 Конвенції. Запропоновано конкретні науково-практичні підходи до захисту «легітимних очікувань» обвинуваченого. Зокрема, обґрунтовано необхідність законодавчого вдосконалення шляхом доповнення КК України або Закону України «Про судоустрій і статус суддів» прямою нормою про те, що зміна правової позиції на менш сприятливу не поширюється на діяння, вчинені до її оприлюднення. Як альтернативний або перехідний механізм запропоновано алгоритм суддівського самоврегулювання: формування Великою Палатою Верховного Суду спеціальної позиції, за якою суд під час відступу від попередньої практики зобов’язаний прямо зазначати часові межі дії свого нового висновку, обмежуючи його застосування виключно на майбутнє. Стаття розрахована на науковців, суддів, адвокатів та всіх, хто цікавиться проблемами реалізації верховенства права в кримінальній юстиції.

СТОРОНИ ДОГОВОРУ СТРАХУВАННЯ ЦИВІЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЯДЕРНУ ШКОДУ

Микола Володимирович Марченко — 2026-05-08

У статті досліджено правову суб’єктність сторін договору страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду, проаналізовані законодавчі вимоги до сторін за цим договром. В цій статті автор аналізує типовий договір страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду на предмет визначення сторін договору та вимог до них, а також їхні права та обов’язки. Автором наводиться класифікація прав та обов’язків сторін за договором страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду за функціонально-цільовим критерієм. Окреслені недоліки чинного регулювання на підзаконному рівні, визначені колізії в типовому договорі страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду. Методологія дослідження правової суб’єктності сторін за договором страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду, вимог до таких сторін, їхніх прав та обов’язків, ґрунтується на юридичному аналізі національних правових актів, типового договору страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду, із застосуванням методів системного та порівняльно-правового аналізу, що стало підґрунтям для формування авторської класифікації прав та обов’язків сторін договору страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду. Основні висновки дослідження виокремлюють особливості правосуб’єктності сторін за договором страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду, пропонують класифікацію прав та обов’язків сторін за функціонально-цільовим критерієм, визначають недоліки чинного законодавства.

РОЛЬ РИНКОВИХ СТАНДАРТІВ У ПРАВОВОМУ РЕГУЛЮВАННІ ЗЕЛЕНИХ ОБЛІГАЦІЙ

Андрій Анатолійович Оленюк — 2026-05-08

У статті подається комплексний правовий аналіз провідних ринкових стандартів у сфері розміщення зелених облігацій, зокрема Стандарту кліматичних облігацій та Принципи зелених облігацій. Автором досліджено історичні передумови виникнення ринкових стандартів зелених облігацій в контексті становлення і розвитку глобального ринку зелених облігацій як інструменту фінансування проєктів сталого довкіллєвого розвитку. Встановлено, що розробка зазначених стандартів була відповіддю заінтересованих учасників ринків боргового капіталу на потребу уніфікації критеріїв проєктів та активів, які можуть фінансуватися за рахунок надходжень від розміщення зелених облігацій, вимог до використання та управління такими надходженнями, настанов щодо звітності емітентів, а також мінімізації ризиків грінвошингу і підвищення довіри інвесторів до зелених облігацій. Розкрито ключові вимоги Стандарту кліматичних облігацій, зокрема щодо встановлення критеріїв відповідності проєктів та активів, визначення секторальних критеріїв, процедур управління коштами, звітності та обов’язкової зовнішньої верифікації із залученням акредитованих верифікаторів. Узагальнено положення Принципів зелених облігацій, проаналізовано основні вимоги відповідності щодо кожного із чотирьох принципів розміщення зелених облігацій. Підкреслено, що Принципи зелених облігацій мають рекомендаційний характер, а забезпечення розміщення зелених облігацій відповідно до цього ринкового стандарту зелених облігацій здійснюється переважно на розсуд емітента. Підтверджено істотний вплив досліджуваних ринкових стандартів зелених облігацій на формування регіональних і національних режимів правового регулювання зелених облігацій. Окреслено можливі напрями подальших наукових досліджень, зокрема в частині оцінки та визначення рівня відповідності законодавства України у сфері зелених облігацій вимогам загальновизнаних ринкових стандартів, виявлення прогалин у правовому регулюванні, напрацювання пропозицій щодо його удосконалення, спрямованих на підвищення рівня правової визначеності, запобігання грінвошингу та посилення захисту прав і законних інтересів інвесторів.

ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ВІДОМЧИХ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Ярослав Анатолійович Петрук — 2026-05-08

У статті досліджуються поняття та ознаки відомчих нормативно-правових актів Міністерство внутрішніх справ України, які відіграють важливу роль для відомчої нормотворчої діяльності правоохоронних органів. Актуальність теми полягає в необхідності дослідження наукових поглядів та законодавства щодо визначення поняття та ознак відомчих нормативно-правових актів МВС України, що дасть в подальшому визначити їх місце у системі нормативно-правових актів. З’ясовано, що на законодавчому рівні відсутнє окреме визначення відомчого нормативно- правового акта, водночас в Законі України «Про правотворчу діяльність» міститься визначення поняття підзаконного нормативно-правового акта. Проаналізовано наукові визначення поняття відомчого нормативно-правового акту у працях вітчизняних науковців. Всі науковці відносять відомчі нормативно-правові акти до підзаконних нормативно-правових актів, що видаються відомствами в межах їх компетенції з метою конкретизації та реалізації законодавчих нормативно-правових актів. Підкреслюється їх галузевий характер, обмежена сфера дії лише на певне відомство та спрямованість на регулювання суспільних відносин у відповідному відомстві, зокрема у сфері відповідного відомства МВС України. Окрему увагу в дослідженні приділено ознакам відомчих нормативно-правових актів. Виділяють такі ознаки, а саме: підзаконний характер, офіційність, обов’язковість до виконання, письмову форму, багаторазовість застосування, видання уповноваженим суб’єктом у встановленому порядку, а також обмежену сферу дії в межах відповідного відомства. Таким чином, відомчі нормативно-правові акти МВС України необхідні для регулювання суспільних відносин в межах певного відомства системи органів МВС України. Визначення поняття та ознак дає можливість розрізняти їх серед інших підзаконних нормативно-правових актів та ефективно їх впроваджувати на практиці.

ЄВРОПЕЙСЬКІ СТАНДАРТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ У МЕДИЦИНІ ТА ЇХ ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ В УКРАЇНІ

Андрій Вікторович Сидорук — 2026-05-08

У статті автор здійснює комплексний аналіз європейських стандартів правового регулювання використання штучного інтелекту у сфері охорони здоров’я та визначає напрями їх імплементації в законодавство України. Розкривається вплив стрімкого розвитку алгоритмічних систем на трансформацію надання медичних послуг, організацію охорони здоров’я та процес прийняття клінічних рішень. Автор акцентує увагу на правових викликах, пов’язаних із забезпеченням безпеки пацієнтів, захистом персональних даних, дотриманням принципів прозорості, недискримінації та підзвітності автоматизованих рішень, а також із визначенням меж відповідальності суб’єктів, залучених до розробки та застосування AI-технологій, та підкреслює значення міждисциплінарного підходу для усвідомлення цих проблем. У роботі проаналізовано положення Regulation (EU) 2024/1689 (AI Act) як системоутворюючого акта ЄС, що запроваджує ризик-орієнтовану модель регулювання, а також розкрито значення Regulation on the European Health Data Space (EHDS) для формування правового режиму доступу, обробки та повторного використання медичних даних. Автор характеризує взаємодію міжсекторальних і галузевих актів ЄС (MDR, IVDR, HTAR) як багаторівневу та взаємодоповнюючу систему, що охоплює весь життєвий цикл AI-систем у медицині. Окрему увагу приділено аналізу правових і регуляторних викликів, відображених у звіті Європейської Комісії щодо впровадження AI у сфері охорони здоров’я, зокрема щодо забезпечення довіри, алгоритмічної прозорості та контролю якості. Досліджується рівень готовності українського законодавства до впровадження штучного інтелекту в медичній сфері крізь призму конституційних засад, галузевого регулювання та актів цифрової трансформації. Автор обґрунтовує, що за наявності конституційних гарантій захисту життя і здоров’я людини в Україні відсутня цілісна нормативна модель застосування AI у медицині. У висновках наголошено на необхідності формування системно узгодженого правового режиму, здатного поєднати інноваційний розвиток із належними гарантіями безпеки пацієнтів, захисту прав людини та ефективного управління цифровими медичними ресурсами.

ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО АДМІНІСТРАТИВНУ ПРОЦЕДУРУ» У СФЕРІ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ПОЗАСУДОВОГО ЗАХИСТУ ПРАВА НА ПЕНСІЮ

Іван Олександрович Хомич — 2026-05-08

У науковій статті здійснено комплексний аналіз імплементації Закону України «Про адміністративну процедуру» у сферу пенсійного забезпечення та його впливу на механізм позасудового захисту права на пенсію у солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Актуальність дослідження зумовлена обмеженою ефективністю судового порядку вирішення пенсійних спорів, що проявляється у надмірній тривалості розгляду справ (від восьми місяців до трьох років) та критичному перевантаженні адміністративних судів. Автор наголошує, що за існуючої практики навіть позитивне судове рішення часто не призводить до реального відновлення права через дію Постанови Кабінету Міністрів України № 821, яка встановлює черговість та бюджетні обмеження виплат пенсій, нарахованих на виконання рішень суду. Проаналізовано принципи Закону України «Про адміністративну процедуру» у контексті пенсійних правовідносин. Обґрунтовано, що їх імплементація виконує одночасно охоронну та захисну функції у механізмі реалізації права на пенсію. Досліджено трансформацію порядку оскарження рішень, дій та бездіяльності органів Пенсійного фонду України після змін до ст. 105 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Особливу увагу приділено проблемам практичної імплементації нових стандартів у діяльності органів Пенсійного фонду України, зокрема проявам процедурного формалізму та невідповідності окремих положень відомчих актів вимогам Закону України «Про адміністративну процедуру». Запропоновано напрями вдосконалення Порядку № 21-1 і Порядку № 637 шляхом закріплення права на обов’язкове заслуховування особи під час розгляду її заяв та скарг та перед прийняттям несприятливого акта, розширення принципу офіційності та впровадження презумпції правомірності вимог пенсіонера. Сформульовано висновки та розроблено окремі рекомендації щодо імплементації Закону України «Про адміністративну процедуру» у сфері пенсійного забезпечення з метою трансформації адміністративного оскарження у швидкий та ефективний механізм захисту пенсійних прав людини.