Нове українське право

ЗАХИСТ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ ПОСЛУГ ДОБРОВІЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ ЗДОРОВ’Я НА ВИПАДОК ХВОРОБИ: ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ

2026-05-20T15:03:28+03:00

У статті на основі норм чинного законодавства України, які регулюють договірні відносини у сфері страхування та аналізу наукових праць, розкрито суть прав споживачів у договорі страхування здоров’я на випадок хвороби та поняття захисту. Також у статті досліджено теоретичні та практичні аспекти захисту прав споживачів у сфері послуг добровільного страхування здоров'я на випадок хвороби. Проаналізовано сутність прав страхувальника, як споживача у сфері добровільного страхування здоров’я, як інституту цивільного права, визначено правовий статус споживача страхових послуг та особливості договору добровільного страхування здоров'я. Проаналізовано нормативно-правову базу, що регулює відносини у сфері добровільного страхування здоров'я та захисту прав споживачів, виявлено колізії та суперечності правового регулювання досліджуваних відносин. Виявлено та охарактеризовано типові порушення прав страхувальників зі сторони страховика, зокрема щодо необґрунтованої відмови у страховій виплаті, неналежного інформування споживачів про умови страхування та одностороннього розірвання договору. Визначено механізми захисту прав споживачів страхових послуг у досудовому та судовому порядку. За результатами дослідження сформульовано пропозиції щодо вдосконалення нормативно-правового регулювання у сфері добровільного страхування здоров'я з метою підвищення рівня захисту прав споживачів.

ПАТЕНТУВАННЯ ЯК СПОСІБ ОХОРОНИ БІОТЕХНОЛОГІЧНИХ ВИНАХОДІВ

2026-05-20T15:06:27+03:00

У статті здійснено комплексне науково-правове дослідження патентування як основного способу правової охорони біотехнологічних винаходів в умовах сучасного розвитку науки, техніки та інноваційних технологій. Проаналізовано особливості правової природи біотехнологічних винаходів, які поєднують у собі ознаки результатів технічної творчості та об’єктів природного походження, що зумовлює складність їх правової кваліфікації та необхідність застосування спеціального підходу до визначення меж правової охорони. Досліджено положення цивільного законодавства України та спеціального законодавства у сфері охорони прав на винаходи і корисні моделі, на підставі чого встановлено, що національна правова система не містить спеціалізованого нормативного регулювання біотехнологічних винаходів, а тому їх охорона здійснюється в межах загальної моделі патентного права.
Особливу увагу приділено критеріям патентоздатності біотехнологічних рішень, а саме новизні, винахідницькому рівню та промисловій придатності, а також специфіці їх застосування до об’єктів, пов’язаних із використанням біологічного матеріалу, генетичних ресурсів, мікроорганізмів, генів та інших природних компонентів. Обґрунтовано, що ключовим критерієм патентоздатності у сфері біотехнологій є не сам факт існування певного об’єкта в природному середовищі, а наявність технічного втручання людини, ізоляції, модифікації або надання об’єкту конкретного функціонального призначення. У цьому контексті окремо розкрито проблему розмежування відкриття та винаходу, що має принципове значення для належного визначення обсягу патентної охорони.
У статті також досліджено інституційний аспект патентування, зокрема роль Українського національного офісу інтелектуальної власності та інновацій у проведенні експертизи заявок та формуванні національної правозастосовної практики.
Окрему увагу автор приділяє аналізу українського та європейського підходів до патентування біотехнологічних винаходів. Окремо охарактеризовано положення Директиви 98/44/ЄС та практику Європейського патентного відомства, які демонструють вищий рівень нормативної деталізації, наявність спеціальних підходів до біологічного матеріалу та врахування етичних обмежень у сфері біотехнологій.
За результатами дослідження зроблено висновок, що патентування виступає не лише інструментом правової охорони біотехнологічних винаходів, а й важливим засобом стимулювання інноваційного розвитку. Водночас ефективність такого механізму в Україні потребує подальшого вдосконалення шляхом гармонізації національного законодавства з правом Європейського Союзу, уточнення понятійного апарату, розроблення спеціалізованих підходів до оцінки біотехнологічних об’єктів та формування більш послідовної правозастосовної практики.

СПІВВІДНОШЕННЯ ЗАГАЛЬНИХ І СПЕЦІАЛЬНИХ ПІДСТАВ ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ НЕЗАКОННИМИ РІШЕННЯМИ, ДІЯМИ ЧИ БЕЗДІЯЛЬНІСТЮ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ

2026-05-20T15:09:22+03:00

У статті досліджено підстави виникнення зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів прокуратури. Вихідною тезою є конкуренція двох правових режимів: спеціального (ст. 1176 ЦК України у взаємозв’язку із Законом № 266/94-ВР) та загального (ст. 1176 ч. 6 у поєднанні зі ст. 1174 ЦК України), що застосовується до «інших» незаконних актів прокурорської діяльності. На основі системного тлумачення норм ЦК України, Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» та Закону України «Про прокуратуру» обґрунтовано критерії протиправності як виходу за межі законних повноважень та порушення процесуальних гарантій. Запропоновано алгоритм кваліфікації правовідносин і вибору належної підстави позову залежно від наявності процесуального «тригера» (виправдувальний вирок, закриття провадження з реабілітуючих підстав тощо), суб’єкта, якому завдано шкоди, і способу фіксації незаконності. Узагальнення Верховного Суду використано для виокремлення типових помилок сторін щодо належного боржника (держава), предмета вимог, попереднього адміністративного порядку та доказування причинного зв’язку, розміру майнової й моральної шкоди.
Окремо проаналізовано конвенційні стандарти Європейського суду з прав людини щодо права на компенсацію за незаконне позбавлення свободи та вимоги до ефективного засобу юридичного захисту (статті 5 § 5 і 13 Конвенції). Зроблено висновок, що узгоджене застосування спеціального і загального режимів підвищує передбачуваність судової практики та забезпечує дієвість відшкодування шкоди у спорах, пов’язаних з діяльністю органів прокуратури.

МЕЖІ СВОБОДИ КОНКУРСНОГО КЕРУЮЧОГО ПІД ЧАС РЕАЛІЗАЦІЇ МАЙНА ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ АНГЛІЇ

2026-05-20T16:06:43+03:00

Англійська модель реалізації майна в процедурі неспроможності боржника побудована на поєднанні широкої дискреції конкурсного керуючого та високого порогу судового контролю. З одного боку, конкурсний керуючий має право самостійно обирати спосіб продажу активів – публічний аукціон або приватний договір, а також визначати ціну, умови продажу та поділ майна на лоти. З іншого боку, механізми судового нагляду та оскарження дій ліквідатора кредиторами виявляються практично неефективними через надзвичайно високий стандарт втручання: суд готовий скасувати рішення ліквідатора лише тоді, коли воно є абсолютно нерозумним, абсурдним або хибним. Такий підхід, покликаний захистити ліквідатора від постійних судових спорів та забезпечити оперативність процедури, фактично залишає кредиторів беззахисними перед одноосібними рішеннями.
У статті досліджено нормативне закріплення повноважень ліквідатора, зокрема щодо продажу майна, а також особливості реалізації забезпеченого майна, де заставний кредитор зберігає право самостійного продажу поза межами загальної маси. Проаналізовано судову практику, яка формує подвійний стандарт перевірки дій ліквідатора: матеріальний (абсурдність рішення) та процедурний (врахування належних факторів, необхідність професійної консультації).
Проведено порівняння з українською моделлю, яка, на відміну від англійської, встановлює виключно аукціонний спосіб продажу через систему електронних торгів, що забезпечує прозорість, але позбавляє процедуру гнучкості при реалізації специфічних активів. Зроблено висновок про неможливість прямого запозичення англійської моделі в Україну через різний рівень довіри до керуючих та відсутність розвиненого професійного саморегулювання. Водночас окремі елементи – зокрема можливість приватного продажу за згодою комітету кредиторів – можуть бути імплементовані за умови посилення судового контролю.

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ОХОРОНИ: ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ

2026-05-20T16:18:36+03:00

У статті досліджено поняття кримінально-правового забезпечення державної охорони та визначено його основні властивості в контексті сучасної кримінально-правової доктрини. Встановлено, що у вітчизняній науці кримінального права поняття кримінально-правового забезпечення тривалий час використовувалося значно частіше, ніж піддавалося спеціальному теоретичному осмисленню. Встановлено, що поняття кримінально-правового забезпечення в українській доктрині еволюціонувало від вузького розуміння як сукупності кримінально-правових норм до складної багатовимірної конструкції, яка охоплює нормативний, статусний, функціональний, системний і превентивний елементи. Обґрунтовано, що для сфери державної охорони ця категорія має розглядатися як самостійна підсистема загального правового забезпечення, яка поєднує охоронний і гарантійний вектори. Кримінально-правове забезпечення державної охорони розглянуто як похідну, але самостійну підсистему загального правового забезпечення державної охорони. Її зміст не вичерпується лише встановленням кримінальної відповідальності за посягання на охоронюваних осіб, органи державної влади чи об’єкти державної охорони. Доведено, що її зміст охоплює криміналізаційний, кваліфікаційний, гарантійний і превентивний елементи, а також безпосередньо пов’язаний із визначенням меж правомірної діяльності військовослужбовців Управління державної охорони України при реалізації владних повноважень. У статті сформульовано поняття кримінально-правового забезпечення державної охорони як системи кримінально-правових норм і гарантій, спрямованих на охорону суспільних відносин, що забезпечують нормальне функціонування органів державної влади, безпеку осіб та об’єктів, щодо яких здійснюється державна охорона, а також на визначення меж правомірної діяльності військовослужбовців УДО України. Зроблено висновок про необхідність подальшого вдосконалення нормативної моделі державної охорони з огляду на змішаний правовий статус УДО України, потребу чіткого розмежування повноважень, належних гарантій їх реалізації та кримінально-правових наслідків порушення встановлених меж.

СИСТЕМА СУБ’ЄКТІВ ПУБЛІЧНИХ ТА ОБОРОННИХ ЗАКУПІВЕЛЬ, ЇХ ФУНКЦІЇ ТА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС

2026-05-20T16:21:47+03:00

У статті досліджено систему суб’єктів публічних закупівель як складну адміністративно-правову конструкцію, що поєднує в собі учасників із різними правовими статусами, функціями та повноваженнями. З’ясовано, що ефективне функціонування системи публічних закупівель в Україні залежить від чіткого розмежування компетенції органів державної влади, замовників, учасників процедур закупівель, контролюючих і наглядових інституцій. Розкрито зміст понять “суб’єкт публічних закупівель” та “адміністративно-правовий статус”, визначено основні елементи останнього: правосуб’єктність, повноваження, права, обов’язки, відповідальність та гарантії діяльності.
Особливу увагу приділено аналізу центрального органу виконавчої влади, що формує політику у сфері закупівель, та ролі Державної аудиторської служби як органу зовнішнього контролю. Досліджено адміністративно-правову природу уповноважених осіб замовників, їхню відповідальність за дотримання принципів відкритості, недискримінації та ефективності використання бюджетних коштів. Висвітлено взаємодію між суб’єктами системи закупівель через електронну платформу Prozorro як інструмент забезпечення прозорості й публічного контролю.
Здійснено класифікацію суб’єктів за критеріями правового статусу, рівня управління та характеру участі у процедурі закупівель. Аргументовано, що система суб’єктів публічних закупівель має ознаки адміністративно-правового інституту, у межах якого реалізуються владно-управлінські повноваження держави у сфері економічної політики. У статті здійснено комплексний аналіз правового статусу уповноваженої особи відповідно до законодавства про публічні закупівлі з урахуванням її функцій, повноважень та відповідальності як ключового суб’єкта забезпечення належної організації закупівельного процесу.

РОЛЬ НЕЗАЛЕЖНИХ ПРАВОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ: ВІД ШВЕЙЦАРСЬКОЇ ЕКСПЕРТИЗИ ДО СТРАТЕГІЧНИХ ОРІЄНТИРІВ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОТВОРЧОСТІ

2026-05-20T14:47:25+03:00

У статті обґрунтовано роль незалежних правових досліджень у забезпеченні сталого розвитку та протидії корпоративній безкарності. Автори аналізують системні недоліки сучасного корпоративного управління, які дозволяють транснаціональним корпораціям перекладати на суспільство соціальні та екологічні ризики. На прикладі справи Airbus (2020) та «файлів Епштейна» обґрунтовано важливість правничої деонтології та висвітлено загрози «академічного захоплення» науки приватними інтересами.
Воєнний стан в Україні зумовлює її вразливість до багатьох ризиків (зокрема, регуляторного арбітражу через потребу країни в інвестиціях для реконструкції), притаманних країнам Глобального Півдня, попри європейську ідентичність України та її конституційно закріплений стратегічний курс на інтеграцію в ЄС.
Особливу увагу приділено викликам для України в контексті повоєнного відновлення. Обґрунтовано необхідність імплементації Директиви ЄС 2024/1760 про корпоративну належну обачність щодо сталого розвитку, розробки анти-SLAPP (стратегічні позови проти участі громадськості) механізмів для захисту громадського контролю та зміцнення інституційної автономії наукових установ НАН України як антикорупційних фільтрів правотворчості.
Окремий акцент зроблено на розробці механізмів модернізації інституційного статусу національних наукових установ України. Запропоновано перехід від ієрархічної моделі управління до функціональної автономії за прикладом швейцарського досвіду (зокрема моделі SICL), що передбачає створення автономних центрів наукових досліджень та правотворчої експертизи для ефективного захисту публічного інтересу.

ШОТЛАНДСЬКИЙ ДОСВІД БОРОТЬБИ ЗА СЕБЕ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ ІНСТИТУТІВ ПРАВОСУДДЯ

2026-05-20T14:56:21+03:00

Стаття присвячена дослідженню еволюції правової системи Шотландії у контексті збереження інституційної самостійності в умовах інтеграції до правового простору Великої Британії. Обґрунтовано, що інституційна автономія шотландської системи правосуддя забезпечується через функціонування власних судових органів, а також завдяки розмежуванню повноважень між Парламентом Шотландії і Парламентом Великої Британії. Особливу увагу приділено аналізу процесів деволюції, закріплених у Акті про Шотландію 1998 року та можливості адаптації окремих елементів шотландського досвіду до сучасних умов реформування системи правосуддя в Україні.
Проаналізовано історичні етапи становлення правової системи Шотландії. Досліджено вплив Акту про унію 1707 року на збереження автономії шотландського права. Охарактеризовано сучасну модель розподілу повноважень між Парламентом Шотландії та Парламентом Великої Британії у сфері правосуддя. Вивчено процеси деволюції та їхнє правове закріплення, зокрема вагу Акту про Шотландію 1998 року задля посилення автономії правової системи. Виявлено зв'язок між розбудовою правових інститутів та політичними процесами, включно із впливом Референдуму про незалежність Шотландії 2014 року. Здійснено зіставний аналіз правових систем Шотландії та України з метою з'ясування спільних викликів і розбіжностей у поступі інститутів правосуддя. Визначено дієві складові шотландського досвіду (інституційні, процесуальні, організаційні), які можуть бути пристосовані до української правової системи. Оцінено можливі ризики та обмеження імплементації шотландських підходів в українських реаліях. Сформульовано науково обґрунтовані рекомендації щодо використання шотландського досвіду для вдосконалення системи правосуддя в Україні.

МОМЕНТ ЗАКІНЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-КАРАНОЇ КОНТРАБАНДИ: ПРОБЛЕМИ ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ

2026-05-20T14:31:42+03:00

У статті досліджено критерії визначення моменту закінчення контрабанди (статті 201–201-4, 305 КК України) через аналіз бланкетної ознаки об’єктивної сторони – «переміщення через митний кордон України». Актуальність проблеми зумовлена неоднорідністю судової практики щодо кваліфікації ситуацій, коли предмети виявляються у пункті пропуску або під час митного контролю. Мета статті – сформулювати науково обґрунтований критерій визначення закінчення контрабанди й алгоритм розмежування закінченого складу та замаху на кримінальне правопорушення залежно від напряму переміщення відповідних предметів. Методологічну основу дослідження становлять догматичний аналіз кримінально-правових і митних норм, узагальнення судової практики, а також порівняльно-правовий аналіз законодавства та судової практики окремих держав Європейського Союзу. Встановлено, що у судовій практиці держав Європейського Союзу контрабанду, зокрема наркотичних засобів, визнають закінченим кримінальним правопорушенням при фактичному ввезенні (імпорті) чи вивезенні (експорті) через митний кордон. Наприклад, у Німеччині, Франції та Іспанії імпорт наркотиків визнається закінченим лише після незаконного перетину кордону, у Польщі – при фактичному ввезенні з порушенням законодавства. У статті встановлено, що в європейській судовій практиці загалом закладено правило: завершення контрабанди пов’язане з реальним переміщенням предметів через кордон, а дії спрямовані на переміщення кваліфікуються як замах на контрабанду. Обґрунтовано висновок, що за чинною редакцією ст. 305 КК України контрабанда є закінченою з моменту фактичного незаконного перетину митного кордону, тоді як виявлення предметів до такого перетину утворює закінчений замах. У дослідженні обґрунтовано, що «процедурний» підхід (прив’язка до завершення митного контролю чи оформлення) має доктринальну цінність, однак без нормативного удосконалення кримінального законодавства створює ризики порушення принципу правової визначеності.

ВІЙСЬКОВІ АДМІНІСТРАЦІЇ В МЕХАНІЗМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТІЙКОСТІ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

2026-05-20T13:34:34+03:00

У статті досліджено місце та роль військових адміністрацій у механізмі публічного управління на місцях в умовах правового режиму воєнного стану, створення яких передбачено Законом «Про правовий режим воєнного стану». Зокрема, за результатами аналізу відповідних конституційних положень констатовано, що особливості правового режиму воєнного стану в Україні як демократичній, правовій державі повинні визначатися на законодавчому рівні виключно у встановлених Конституцією України межах. У зв’язку з цим у статті здійснено науково-критичний аналіз з точки зору відповідності Конституції України низки положень закону «Про правовий режим воєнного стану», які передбачають можливість утворення тимчасових державних органів – військових адміністрацій, на які покладається не тільки здійснення заходів правового режиму воєнного стану, а й вирішення питань, віднесених Конституцією та законами України до відання місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Обґрунтовано висновок, що на територіях, на яких введено військовий стан, запроваджувати та здійснювати заходи правового режиму воєнного стану в межах повноважень, визначених Конституцією і законами України, повинні місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування, а не військові адміністрації як тимчасові державні органи, створення яких не передбачено Конституцією України. Окреслено основні напрями визначення на законодавчому рівні правового режиму воєнного стану в Україні та в її окремих місцевостях. Зокрема, до таких напрямів віднесено: 1) визначення порядку його введення та скасування; 2) визначення системи заходів, що складають його зміст; 3) надання державним органам, зокрема, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування додаткових повноважень і матеріально-фінансових ресурсів, необхідних для здійснення заходів правового режиму воєнного стану; 4) пропорційне обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

ВПЛИВ ЦИФРОВІЗАЦІЇ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ НА ІНСТИТУЦІЙНУ СПРОМОЖНІСТЬ ОРГАНІВ ВЛАДИ

2026-05-20T13:38:41+03:00

У статті досліджується вплив цифровізації адміністративних послуг на інституційну спроможність органів публічної влади в Україні. Проаналізовано нормативно-правові акти, на підставі яких схарактеризовано вплив цифровізації на функціонування адміністративного апарату, а також окреслено практичні аспекти підвищення ефективності органів публічного управління. Здійснено аналіз фундаментальних принципів цифровізації надання адміністративних послуг. Визначено, що в практичному вимірі цифровізація відбувається через кілька взаємопов’язаних напрямів: 1) оцифрування адміністративних процедур, коли традиційні послуги переводяться в електронний формат; 2) створення та інтеграція державних реєстрів; 3) впровадження електронної ідентифікації та автентифікації; 4) розвиток цифрової платформи «Дія», яка забезпечує централізований доступ до послуг і формує нову модель «держави як сервісу». Узагальнено, що цифровізація адміністративних послуг в Україні представлена як системний та комплексний процес узгодженої трансформації інституцій у межах якого відбувається не заміна інституцій, а модернізація процедури надання адміністративних послуг інституціями, які спроможні ефективно, законно, стабільно швидко та прозоро реалізовувати публічні функції органів влади і досягати визначених цілей.
Серед позитивних критеріїв цифровізації адміністративних послуг можна визначити: підвищення операційної ефективності органів влади; скорочення строків розгляду заяв; зменшення навантаження на персонал; мінімізація дублювання функцій; зміна характеру управлінських процесів. Інституційна спроможність та успішність інституцій залежить від поєднання одночасно технічної операційності та здатності швидко, комплексно вирішувати нові ризики та долати загрози на шляху до легітимності, ефективності та автономії публічних органів.

ЦИФРОВИЙ ВИМІР ПРАВ ЛЮДИНИ: ТРАНСФОРМАЦІЯ ОБ’ЄКТА КОНСТИТУЦІЙНОГО ЗАХИСТУ (ВІД ПЕРСОНАЛЬНИХ ДАНИХ ДО КОГНІТИВНОГО ПРОСТОРУ ОСОБИ)

2026-05-20T13:44:24+03:00

У статті досліджується цифровий вимір прав людини через концепцію трансформації об’єкта конституційного захисту від персональних даних до внутрішнього когнітивного простору особи. Обґрунтовується, що розвиток штучного інтелекту, алгоритмів машинного навчання, системного поведінкового аналізу, нейротехнологій та практичної когнітивної війни створює якісно нові загрози, пов’язані не тільки з неправомірним набором інформації, а й з можливістю цілеспрямованого впливу на свідомість, переконання та поведінкову автономію людини. На основі практики ЄСПЛ та КСУ щодо тлумачення ст. 32 Конституції України демонструється перехід від захисту окремих персональних даних до охорони когнітивного профілю особи, що включає цифрову ідентичність, поведінкові звички та мережу соціальних зв’язків. Підкреслюється, що в умовах когнітивної війни та масових дезінформаційних умов конституційні гарантії людської гідності, приватності й свободи думки необхідно розширювати як такі, що охоплюють захист психічної цілісності, внутрішньої автономії та свободи формування переконань без неправомірного чи алгоритмічного впливу. Окремо увагу приділено інституційній ролі Центру протидії дезінформації як елементу механізму захисту когнітивної автономії, а також можливості доктринального визнання когнітивної автономії як природного права, що підлягає конституційно-правовому захисту навіть за відсутності його прямого нормативного закріплення.

КОНСТИТУЦІЄТВОРЧИЙ ПРОЦЕС ТА ЙОГО УЧАСНИКИ

2026-05-20T13:49:23+03:00

Статтю присвячено комплексному аналізу суб'єктного складу процесу створення конституції як найвищої форми правотворчої діяльності. Автори ставлять за мету подолати вузьке, суто інституційне розуміння конституцієтворчості, фокусуючись не лише на офіційних розробниках тексту Основного закону, а й на всьому спектрі акторів, чий вплив, пряма чи непряма діяльність визначають зміст та легітимність підсумкового конституційного тексту. У центрі дослідження знаходиться теза про те, що конституцієтворчість, будучи особливим видом правотворчості, характеризується унікальним, розширеним та багаторівневим колом учасників. Їхня взаємодія, конфлікти інтересів та баланс сил безпосередньо формують сутність конституційного договору в суспільстві. У статті послідовно доводиться, що ігнорування ролі неформальних чи непрямих учасників призводить до неповного розуміння природи та генези конституційних норм. Запропоновано та обґрунтовано авторську класифікацію учасників конституцієтворчого процесу за двома ключовими критеріями: 1) за характером формальної залученості та 2) за видом впливу. На цій підставі виділяються та аналізуються такі групи, як офіційні (формальні) суб'єкти-творці: офіційні суб'єкти із суміжними повноваженнями; політичні та соціальні актори з прямим впливом; громадянське суспільство та експертна спільнота як суб'єкти легітимації; міжнародні учасники. Акцентовано на процедурній складності конституцієтворення, зокрема вимогах до кворуму, кваліфікованій більшості голосів, етапності парламентського розгляду та ролі референдуму. Підкреслено, що творчий аспект конституцієтворчого процесу полягає у формуванні концептуальних засад державності, узгодженні соціальних інтересів і синтезі національного та міжнародного досвіду. У статті окреслено основні ризики процесу, серед яких політизація, маргіналізація громадської участі, експертні суперечності та зовнішній вплив. Зроблено висновок про необхідність поєднання юридичної досконалості з креативним змістом для забезпечення легітимного й ефективного конституційного оновлення.

КОНСТИТУЦІЙНА РЕФОРМА В СИСТЕМІ СУСПІЛЬНИХ І ПРАВОВИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ

2026-05-20T14:02:34+03:00

У статті досліджено конституційну реформу як складне багатовимірне політико-правове явище та з’ясовано її місце в системі суспільних і правових перетворень. Актуальність теми зумовлена потребою теоретичного розмежування правової реформи з іншими видами суспільних змін, а також відсутністю в сучасній науці конституційного права єдиного підходу до розуміння природи, ознак і функціонального призначення конституційної реформи. Встановлено, що конституційна реформа не зводиться лише до прийняття нової Конституції або внесення змін до чинного Основного Закону, а розглядається значно ширше – як процес істотного оновлення конституційних засад суспільного і державного ладу, механізму публічної влади, конституційних правовідносин, конституційної правосвідомості та засобів забезпечення конституційного правопорядку. Узагальнено основні доктринальні підходи до розуміння конституційної реформи, зокрема процедурно-текстуальний, інституційно-організаційний і системно-конституціоналістський. Обґрунтовано, що в системі конституційних змін конституційна реформа є одним зі способів конституційних перетворень і має бути відмежована від конституційної модернізації та конституційної трансформації. Доведено, що конституційна модернізація пов’язана переважно з еволюційним удосконаленням функціонування конституційної системи без радикальної зміни моделі конституціоналізму, тоді як конституційна трансформація відображає ширший динамічний і функціонально-практичний вимір розвитку юридичної та реальної конституції. Особливу увагу приділено співвідношенню конституційної, конституційно-правової та правової реформ. Зроблено висновок, що конституційна реформа не є синонімом політичної, адміністративної чи державно-управлінської реформ і не повинна необґрунтовано ототожнюватися з парламентською чи судовою реформами. Визначено, що вона є ключовою складовою конституційно-правової реформи як галузевого виду правової реформи та водночас виступає нормативно-ціннісною, методологічною і легітимаційною основою ширших правових перетворень.

ОПОДАТКУВАННЯ ПДВ ОПЕРАЦІЙ З ПЕРЕДАЧІ КОМПАНІЄЮ ОБ’ЄКТА НЕРУХОМОСТІ В РАХУНОК ПОГАШЕННЯ БОРГУ ПЕРЕД ЇЇ ЗАСНОВНИКОМ ЗА ПОДАТКОВИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ ТА ПРАВОМ ЄС

2026-05-20T14:11:26+03:00

У статті автор зазначає, що операція міни об’єкта нерухомості на суму заборгованості перед засновником компанії за приписами Податкового кодексу України оподатковується ПДВ за умови, що стороною операції обов’язково є платник ПДВ; операція здійснюється в межах його економічної діяльності. Майно (об’єкт нерухомості) є об’єктом оподаткування ПДВ за винятком конкретних передбачених у податковому законодавстві випадків, коли воно підлягає звільненню від оподаткування ПДВ.
Зазначено, що компенсацією за куплений на умовах позики об’єкт нерухомості у рахунок погашення боргу можуть бути гроші, інший товар, послуги, взаємозалік. Компенсація у цивільно-правових та податкових відносинах не обмежується виключно грошовою формою і може здійснюватися у різних майнових формах. Компенсація як юридична та економічна категорія охоплює будь-яке зустрічне майнове задоволення, що має грошову оцінку і надається в обмін на передане майно, виконану роботу або надану послугу. Тому гроші, товари, послуги та взаємозалік є рівноцінними формами компенсації, різниця між якими полягає лише у способі її реалізації, а не в правовій або економічній суті.
Сам факт того, що юридична особа (компанія) погашає зобов’язання перед її засновником в натуральній формі (об’єктом нерухомості), не змінює економічної суті – це все одно відплатне постачання товару. Навіть якщо передача об’єкта нерухомості ініційована рішенням власника компанії, ця компанія здійснює управління активами, виконує цивільно-правові зобов’язання, розпоряджається нерухомістю, що використовується у бізнесі або обліковується як актив. Це відповідає визначенню економічної діяльності.
За приписами Податкового кодексу України та права ЄС операція передачі компанією об’єкта нерухомості в рахунок погашення боргу перед засновником цієї компанії підлягає оподаткуванню ПДВ, якщо така операція здійснюється платником ПДВ (компанія), має ознаки економічної діяльності, не підпадає під пільги або звільнення від оподаткування ПДВ, про що свідчить також відповідна судова практика.

ПРОСУВАННЯ КОНЦЕПЦІЇ БІЗНЕСУ ТА ПРАВ ЛЮДИНИ У ПОЛІТИКАХ ТА ПРАКТИЦІ ЗОВНІШНІХ ВІДНОСИН ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

2026-05-20T14:16:25+03:00

Статтю присвячено дослідженню наявних тенденцій, пов’язаних із концепцією бізнесу та прав людини, у підходах до співпраці Європейського Союзу із зовнішніми партнерами та його діяльності на міжнародній арені. Стаття враховує актуальні дослідження закордонних і вітчизняних авторів, які розробляють відповідну тематику та відзначають важливість впливу ЄС, зокрема щодо імплементації Керівних принципів ООН з питань бізнесу та прав людини. Метою статті було з’ясувати позицію ЄС щодо просування концепції бізнесу та прав людини у своїх політиках та практиці зовнішніх відносин. Авторами було встановлено, що ЄС виявляє багаторічну послідовність та відданість просуванню концепції бізнесу та прав людини як на міжнародному рівні, зокрема, у межах ініціатив Організації Об’єднаних Націй, так і серед держав-членів та країн-партнерів. Зокрема, це стосується політик ЄС, які розробляються та приймаються такими інституціями, як Європейський Парламент та Рада ЄС. Відповідна позиція знаходить відображення у постійній залученості ЄС до процесів розробки міжнародного юридично зобов’язуючого інструмента для регулювання діяльності транснаціональних корпорацій та інших суб'єктів господарської діяльності під егідою ООН. Також авторами відзначається важливість залучення положень щодо захисту та поваги до прав людини до угод ЄС у сфері міжнародної торгівлі. У статті підкреслюється, що імплементація концепції бізнесу та прав людини у праві ЄС та процеси адаптації законодавства країн-кандидатів також є суттєвими напрямками, у яких відображаються пріоритети ЄС з цього питання. У цілому, враховуючи результати дослідження позиції ЄС, авторами наголошується на необхідності всебічної імплементації Керівних принципів ООН з питань бізнесу та прав людини до правової системи України, особливо у контексті поточних заходів з підготовки до можливої інтеграції до ЄС.

БАЛАНС МІЖ БЕЗПЕКОЮ І ПРАВАМИ ЛЮДИНИ ПІД ЧАС ВІЙНИ: СУЧАСНІ ВИКЛИКИ ТА ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

2026-05-20T14:25:56+03:00

У статті досліджуються теоретико-правові та практичні аспекти забезпечення балансу між потребами національної безпеки та дотриманням прав і свобод людини в умовах воєнного стану в Україні. Актуальність теми зумовлена збройною агресією проти України, яка спричинила запровадження особливого правового режиму та істотні зміни у механізмах реалізації конституційних прав. Автор аналізує національне законодавство, зокрема Конституцію України та Закон України «Про правовий режим воєнного стану», а також міжнародні стандарти, закріплені у Європейській конвенції з прав людини та Міжнародному пакті про громадянські і політичні права.
Особливу увагу приділено принципам допустимості обмеження прав людини в умовах війни, серед яких законність, необхідність, пропорційність і тимчасовість, що формують основу правового балансу між інтересами держави та особи. У статті розкрито механізм дерогації прав відповідно до міжнародного права та визначено межі таких обмежень.
Проаналізовано ключові проблеми забезпечення прав людини під час воєнного стану, зокрема у сфері мобілізації, доступу до правосуддя, свободи слова, захисту вразливих категорій населення, а також ризики зловживання владними повноваженнями. Наголошується на необхідності посилення гарантій правового контролю та забезпечення верховенства права навіть в умовах воєнних загроз.
У результаті дослідження обґрунтовано необхідність удосконалення правових механізмів захисту прав людини з урахуванням сучасних викликів та європейських стандартів, що сприятиме зміцненню демократичних інститутів і формуванню ефективної системи правового захисту в умовах війни та повоєнного відновлення України.

ВІД «ВЛАСНИКА ВІДХОДІВ» ДО «УТРИМУВАЧА ВІДХОДІВ»: КРИТИКА ТЕРМІНОЛОГІЇ ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО УПРАВЛІННЯ ВІДХОДАМИ»

2026-05-20T14:36:44+03:00

У статті досліджено проблему використання терміна «власник відходів» у Законі України «Про управління відходами» [1] крізь призму цивільного законодавства України, положень Директиви Європейського Парламенту і Ради 2008/98/ЄС від 19 листопада 2008 року про відходи та про скасування деяких директив, (надалі по тексту також – Waste Framework Directive або WFD) [2], практики Суду Європейського Союзу та підзаконних нормативно-правових актів України у сфері управління відходами. Обґрунтовано, що термін «власник відходів» не повною мірою відповідає європейському підходу, оскільки Директива Європейського Парламенту і Ради 2008/98/ЄС від 19 листопада 2008 року про відходи та про скасування деяких директив використовує конструкцію «waste holder», яка охоплює не лише власника у речово-правовому розумінні, а насамперед особу, що має відходи у фактичному володінні, під контролем або у своєму розпорядженні. Доведено, що українська модель термінологічно зміщує акцент із контролю, наміру та обов’язку позбутися речовини чи предмета на право власності, що породжує колізії з положеннями Цивільного кодексу України [3] щодо змісту, підстав набуття та припинення права власності. Встановлено, що утворення відходів не означає автоматичного виникнення самостійного речового права на «відходи» як окремий об’єкт, а отже застосування поняття «власник відходів» є сумнівним і з цивільно-правової точки зору. На підставі аналізу ст. 3 та ст. 15 Директиви Європейського Парламенту і Ради 2008/98/ЄС від 19 листопада 2008 року про відходи та про скасування деяких директив, а також рішень Суду ЄС у справах Inter-Environnement Wallonie, Van de Walle, Mesquer, Tallinna Vesi, Tronex показано, що вирішальне значення має поведінка holder: позбувається (discard), має намір позбутися (intend to discard), зобов’язаний позбутися (required to discard). Запропоновано замінити в Законі України «Про управління відходами» та пов’язаних підзаконних актах термін «власник відходів» на «утримувач відходів» як більш точний, функціональний і євроінтеграційно узгоджений. Сформульовано авторське визначення утримувача відходів та конкретні пропозиції щодо змін до законодавства України.

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ – УЧАСНИК ПРАВОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2026-05-20T10:46:08+03:00

Статтю присвячено комплексному аналізу правового статусу Верховної Ради України як ключового учасника правотворчої діяльності в сучасній правовій системі держави. Особливу увагу зосереджено на дослідженні місця парламенту в системі суб’єктів правотворення з урахуванням положень Конституції України, Регламенту Верховної Ради України, а також новел, запроваджених Законом України «Про правотворчу діяльність» від 24 серпня 2023 року № 3354-IX. У роботі обґрунтовано, що Верховна Рада України виступає не лише єдиним органом законодавчої влади, а й суб’єктом правотворчої діяльності, правотворчої ініціативи та інституційним центром забезпечення правотворчого процесу.
Проаналізовано правову природу та зміст правотворчих повноважень парламенту, визначено особливості їх реалізації на різних стадіях правотворчого процесу. Розкрито роль народних депутатів України, парламентських комітетів, тимчасових спеціальних і слідчих комісій Верховної Ради України у підготовці та опрацюванні законопроектів. Окрему увагу приділено діяльності Апарату Верховної Ради України та Дослідницької служби Верховної Ради України як суб’єктів організаційного, науково-аналітичного та експертного забезпечення правотворчості.
У статті здійснено класифікацію актів Верховної Ради України та визначено їх юридичну природу, зокрема законів про внесення змін до Конституції України, декларацій, кодексів, основ законодавства, законів, постанов, резолюцій, звернень і заяв. Акцентовано увагу на значенні практики Конституційного Суду України для формування доктринальних підходів до розуміння правотворчої діяльності парламенту.
Обґрунтовано, що підвищення ефективності правотворчої діяльності Верховної Ради України є необхідною умовою забезпечення якості законодавства, стабільності правової системи та реалізації європейського інтеграційного курсу України. Зроблено висновок про системоутворюючу роль парламенту у формуванні правової політики держави та необхідність подальшого наукового осмислення його правотворчої функції в умовах сучасних трансформацій.

ВІДПОВІДАЛЬНИЙ ЛЮДИНОЦЕНТРИЗМ ЯК ДОКТРИНАЛЬНА МОДЕЛЬ БАЛАНСУ СВОБОДИ ТА ОБОВ’ЯЗКУ

2026-05-20T11:34:17+03:00

У статті здійснено доктринальне обґрунтування концепції відповідального людиноцентризму як еволюційного етапу розвитку людиноцентристської парадигми адміністративного права. Проаналізовано генезу людиноцентризму в контексті трансформації державоцентричної моделі публічного управління та виявлено методологічну неповноту класичного розуміння людиноцентризму, зосередженого переважно на пріоритеті прав і свобод особи. Зʼясовано, що конституційна модель правового статусу особи має двоаспектний характер: поряд із системою прав закріплено систему публічно-правових обов’язків, що є нормативною передумовою реалізації свободи. Проаналізовано положення Конституції України та Закону України «Про адміністративну процедуру» у частині закріплення принципів добросовісності, пропорційності та недопустимості зловживання правом. Доведено, що зазначені норми формують нормативне підґрунтя для інтеграції свободи та відповідальності у публічно-правових відносинах.
Вперше сформульовано визначення «відповідального людиноцентризму» як доктринальної моделі балансу свободи та обов’язку, у межах якої права і свободи особи функціонують у системній єдності з її обов’язками та відповідальністю за реалізацію публічного інтересу. Подано структурну модель відповідального людиноцентризму та окреслено механізми її функціонування у сучасному публічному адмініструванні. Запропонована модель дозволяє подолати асиметрію свободи та обов’язку, інтегрувавши їх у єдину конструкцію адміністративно-правового статусу особи та забезпечивши баланс між приватним і публічним інтересами у сфері публічного адміністрування.

ЗНАЧЕННЯ ТА РОЛЬ КОДИФІКАЦІЇ У ВПОРЯДУВАННІ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

2026-05-20T11:37:52+03:00

У статті визначено особливості кодифікації як форми впорядкування та систематизації законодавства України, що здійснюється з метою забезпечення ефективного правового регулювання суспільних відносин, досягнення внутрішньої єдності правових норм, подолання суперечностей між нормами права, забезпечення їх правової визначеності та приведення у відповідність із правом Європейського Союзу.
Встановлено, що кодифікація законодавства є формою його впорядкування, що наділена правотворчою природою та полягає у створенні уніфікованого, інноваційного, гармонійного законодавчого акта шляхом застосування результатів попередніх форм систематизації, аналізу суспільних відносин, з метою встановлення ефективного й дієвого законодавства, що відповідає суспільним потребам. Обґрунтовано, що у процесі кодифікації в проєкт нормативно-правового акта, який створюється, включаються діючі норми права, що не втратили свого значення, та норми, які створені і вносять якісні зміни в регулювання певної сфери суспільних відносин. При цьому поєднання в кодифікації упорядкування законодавства і його оновлення дозволяє розглядати її як найбільш досконалу, вищу форму правотворчості.
Встановлено, що особливостями кодифікації як форми впорядкування законодавства є те, що вона: 1) здійснюється спеціальними суб’єктами органів державної влади України; 2) здійснюється за встановленою правовими нормами процедурою; 3) має державно-владний характер; 4) у результаті кодифікації приймається нормативно-правовий акт; 5) регулює певну сферу суспільних відносин. Водночас виділено внутрішні (упорядкування законодавства та його модернізація), а також зовнішні (ефективність правового регулювання та доступність законодавства) завдання кодифікації законодавства. При цьому акцентовано увагу на тому, що одним із завдань процесу кодифікації законодавства України є його гармонізація з правом Європейського Союзу та міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Зроблено висновок, що результатом кодифікації законодавства є вдосконалення як форми, так і змісту правового матеріалу, який внаслідок значних перетворень здобуває ознак єдності і узгодженості. При цьому кодифікація як форма впорядкування законодавства важлива не тільки для удосконалення законодавчого регулювання суспільних відносин, а й для розвитку всієї системи права.

РЕЦЕПЦІЯ ПРАВОВИХ ПІДХОДІВ ДО ВИКОРИСТАННЯ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ В СУДОВІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ

2026-05-20T11:54:08+03:00

Світова судова система перебуває у стані глибокої трансформації. Зазначені процеси безпосередньо стосуються й України, де можна спостерігати перехідний етап розвитку судової влади, коли попередня інституційна модель поступово втрачає ефективність, тоді як нова модель ще перебуває на стадії формування. Підтвердженням цього, зокрема, є стан виконання Україною рекомендацій Європейської комісії, а також рекомендацій GRECO (Групи держав проти корупції), спрямованих на забезпечення прозорості та неупередженості судочинства. Йдеться, зокрема, про запровадження системи випадкового розподілу судових справ між суддями, що має здійснюватися «на основі чітких і об’єктивних критеріїв», а також про розвиток цифровізації судочинства, зокрема впровадження електронної обробки кримінальних справ. Необхідно зазначити, що одним із ключових інструментів трансформації сучасної судової системи розглядається використання штучного інтелекту (далі – ШІ). Передбачається, що його застосування сприятиме формуванню нової архітектури судочинства, розширенню можливостей цифрового контролю за судовими процедурами, а також впровадженню автоматизованих механізмів розгляду справ із використанням відповідних алгоритмічних рішень.
У контексті євроінтеграції України в цифровій сфері особливу увагу привертає Регламент Європейського Союзу 2024/1689 (AI Act), який встановлює правові засади функціонування систем штучного інтелекту, зокрема у сфері надання та експорту послуг і продуктів на основі ШІ на ринок ЄС. Вказаний нормативний акт запроваджує ризик-орієнтований підхід до регулювання таких технологій: що вищий потенційний ризик для прав людини, основоположних свобод та безпеки, то більш суворі регуляторні вимоги застосовуються до відповідних систем.
Водночас, попри доволі широке практичне використання технологій штучного інтелекту в Україні, на національному рівні наразі відсутнє комплексне законодавче регулювання його застосування та адміністрування у різних сферах суспільних відносин, зокрема у сфері критичної інфраструктури, медицини, освіти та правосуддя. Крім того, відсутні належні законодавчі ініціативи щодо створення інституційної системи нагляду та контролю за використанням систем штучного інтелекту. Йдеться, зокрема, про визначення уповноважених органів, відповідальних за оцінку відповідності та сертифікацію систем ШІ, формування відповідних реєстрів високоризикових систем, а також здійснення нагляду за їх застосуванням у випадках, коли такі системи можуть створювати значний ризик для безпеки або основоположних прав і свобод людини. Запропонована 26 червня 2024 року Міністерством цифрової трансформації України Біла книга щодо регулювання штучного інтелекту в Україні передбачає рекомендаційний підхід до формування відповідної нормативної політики. Зокрема, у документі пропонується запровадження новели у вигляді добровільних кодексів поведінки, які мають переважно загальний та декларативний характер. Водночас у запропонованій моделі фактично не визначено належної ролі держави у здійсненні контролю та нагляду за використанням систем штучного інтелекту.

ОНОВЛЕНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ: ВІЗІЯ ДЛЯ СУСПІЛЬСТВА І ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ

2026-05-20T12:01:36+03:00

У статті здійснено теоретичний аналіз реформування цивільного законодавства, зокрема, прийнятого Верховною Радою України 28 квітня 2026 року у першому читанні проєкту оновленого Цивільного кодексу України (законопроєкт №15150). Автор вступає у відкриту наукову дискусію з опонентами рекодифікації, які наголошують на «несвоєчасності» реформи в умовах воєнного стану, та аргументовано доводить об’єктивну зумовленість і нагальність модернізації приватного права. Досліджено вплив цифровізації, штучного інтелекту та євроінтеграції на оновлення правового інструментарію.
Особливу увагу приділено концептуальним новелам Загальної частини та речового права. Проаналізовано зміну парадигми через впровадження презумпції приватності відносин та розширення джерел приватного права (включення договору, національних звичаїв, локальних актів). Обґрунтовано доцільність імплементації європейської категорії «доброзвичайність» (boni mores) замість радянського конструкту «моральні засади суспільства». Розглянуто роль правових позицій Верховного Суду у тлумаченні оціночних понять.
Висвітлено наслідки скасування Господарського кодексу України, ліквідацію квазі-речових прав («оперативного управління», «господарського відання») та перехід до чіткої дихотомії юридичних осіб приватного і публічного права. Охарактеризовано систему обмежених речових прав (узуфрукт, суперфіцій, емфітевзис). Спираючись на європейські модельні акти (PECL, PETL, DCFR), доведено, що оновлений Цивільний кодекс України закладає сучасний правовий фундамент для повоєнного відновлення та інтеграції України до ЄС.

ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ПРИВАТНОГО ПРАВА В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ПРАВІ ТА В ОНОВЛЕНОМУ ЦК УКРАЇНИ

2026-05-20T12:08:10+03:00

У статті здійснено комплексний науково-правовий аналіз загальних засад приватного права як фундаментальної категорії сучасного цивільного права. Обґрунтовується, що засади приватного права виступають не лише ідеологічною та ціннісною основою правового регулювання, але й виконують регулятивну, інтерпретаційну та правотворчу функції, визначаючи межі дозволеної поведінки суб’єктів приватноправових відносин і забезпечуючи баланс між приватним інтересом та публічним благом.
Особливу увагу приділено трансформації підходів до закріплення засад у проєкті оновленого Цивільного кодексу України, де відбувається перехід від концепції засад цивільного законодавства до більш широкої категорії засад приватного права, що відповідає сучасній європейській правовій традиції. Досліджено вплив доктрини європейського приватного права, уніфікованих актів (PECL, DCFR, CISG) та практики правових систем держав-членів ЄС на формування відповідних положень проєкту ЦК України.
У роботі проведено порівняльно-правовий аналіз нормативного закріплення загальних засад у цивільних кодексах Німеччини, Франції, Італії, Нідерландів, Бельгії, Чехії, Молдови, Казахстану та Грузії. Встановлено, що існують різні моделі їх закріплення: імпліцитна (через генеральні клаузули), фрагментарна (через окремі норми) та системна (через спеціальні статті-принципи).
Обґрунтовано висновок про те, що проєкт оновленого ЦК України тяжіє до системної європейської моделі, забезпечуючи підвищення рівня правової визначеності та ефективності правозастосування. Загальні засади приватного права розглядаються як універсальний інструмент забезпечення справедливості, добросовісності та пропорційності у цивільних правовідносинах, що набуває особливого значення в умовах європейської інтеграції України.

МОДЕРНІЗАЦІЯ ПРИВАТНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ В УМОВАХ ВОЄННИХ ЗАГРОЗ ТА ЦИФРОВИХ РИЗИКІВ

2026-05-20T12:12:08+03:00

Стаття присвячена проблемі вдосконалення правового регулювання в умовах сучасних загроз (воєнних, екологічних, негативних наслідків прогалин в наукових дослідженнях щодо низки сучасних технологій) та цифрових ризиків на прикладі ЄС і України. Виявлено сучасні загрози благополуччю – як суспільному, так і приватному (збройні конфлікти, ризики цифровізації та використання новітніх технологій, критичний стан екології), що є результатом людської діяльності і потребують застосування адекватних правових засобів для їх (загроз) попередження та мінімізації повязаних з ними наслідків. Аналізується стан правового регулювання суспільних відносин, що зазнають впливу цих загроз, в ЄС та Україні, реакція ЄС на появу нових зловживань, пов’язаних з використанням новітніх технологій на ринках цифрової економіки, з метою уникнення закріплених в правових актах (DMA, DSA) обмежень/заборон, що зумовило прийняття Єврокомісією рішення про розробку та прийняття Акту про цифрову справедливість/Digital Fairness Act. З огляду на вплив сучасних викликів як на суспільне, так і на приватне життя членів суспільства правове забезпечення вирішення порушених проблем (зменшення їх негативних наслідків) передбачає комплексне регулювання сучасних суспільних відносин за допомогою як приватно-правових, так і публічно-правових механізмів. Зокрема це стосується врегулювання відносин міжнародного (на зразок закріпленого в Регламенті ЄС 2021/2085 від 19.11.2021) публічно-приватного партнерства, спроможного забезпечити об’єднання зусиль України та дружніх їй держав щодо зменшення сучасних ризиків та їх наслідків. Вдосконалення правового регулювання для вирішення порушених тут проблем в Україні варто здійснити на кількох рівнях: Конституції (закріплення положень про: роль держави щодо зменшення ризиків сучасних загроз; цифровий статус громадян); визначення специфіки суспільних відносин, що зазнали впливу цифровізації, в кодифікованому акті, яким може бути Цифровий закон/кодекс; врахування положень останнього при регулюванні певних видів відносин – приватних, господарських, екологічних тощо; закріплення в Цивільному кодексі/Кодексі приватного права положення про договір партнерства, а також про ризики, їх види, в тому числі неприйнятні як критерій заборони зловживання правом.

ОНОВЛЕННЯ НОРМ ПРО ОБ’ЄКТИ ПРИВАТНИХ ВІДНОСИН В УМОВАХ РЕКОДИФІКАЦІЇ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

2026-05-20T12:27:08+03:00

У статті здійснено порівняльний аналіз норм чинного ЦК України та Проєкту оновленого ЦК України про об’єкти приватних відносин. Звернута увага на збереженні низки концептуальних підходів до закріплення норм про об’єкти приватних відносин у Проєкті оновленого ЦК України. Як і чинний ЦК України, Проєкт містить у Книзі 1 окремий розділ про об’єкти приватних відносин. Основне завдання цього розділу – закріпити систему об’єктів приватних відносин із визначенням співвідношення між ними, тоді як більш детальне регулювання, зокрема, щодо класифікації окремих категорій таких об’єктів, відноситься до сфери регулювання наступних книг кодексу – про право речове, право інтелектуальної власності і т.д. Наголошено, що принципово важливим є збереження в Проєкті оновленого ЦК України невичерпного переліку видів об’єктів приватних відносин. Проаналізовано норми Проєкту оновленого ЦК України щодо окремих категорій об’єктів приватних відносин, таких як речі, зокрема нерухомі, цифрові речі, об’єкти права інтелектуальної власності. Відзначено, що Проєкт передбачає більшу конкретизацію приписів щодо об’єктів приватних відносин. Зокрема, це стосується норм про нерухомі речі та їх види. Позитивним є закріплення деяких нових категорій нерухомого майна, дефініцій понять будівля, споруда, приміщення тощо. Разом з тим у статті зазначено про необхідність послідовного розмежування речей, грошових коштів та цінних паперів як самостійних категорій об’єктів. Надано критичну оцінку поділу речей на тілесні і безтілесні. Щодо цифрових речей наголошено на умовності такого терміну, а також на невиправданості віднесення до цієї категорії таких об’єктів, як бази даних, зображення, 3-D моделі. Враховуючи нетотожність понять «результат інтелектуальної, творчої діяльності» та «об’єкт права інтелектуальної власності», відзначено позитивні зміни у нормативному закріпленні об’єктів права інтелектуальної власності як виду об’єктів приватних відносин.

ТРАДИЦІЇ, ТЕНДЕНЦІЇ І ДИСКУСІЇ У РЕГУЛЮВАННІ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ В ОНОВЛЕНІЙ КНИЗІ ДРУГІЙ ЦК УКРАЇНИ

2026-05-20T12:31:18+03:00

Статтю присвячено аналізу традиційних, перспективних і дискусійних питань загальних положень Книги другої Цивільного кодексу України «Особисті немайнові права фізичних осіб» і загальним приписам про особисті права оновленої Книги другої проєкту Кодексу права приватного «Право особисте». Акцентовано увагу на доцільності збереження усталених підходів і традиційно дієвих норм Глави 17 загальних положень про зазначені права, приділено увагу положенням, які очікувано мають змінитися з огляду на практику реалізації і здійснення відповідних прав і прийнятті Книги другої у першому читанні Верховною Радою України, а також сучасним дискусіям, які тривають щодо окремих положень сфери особистих немайнових прав осіб. Аналізуються пропозиції наукової спільноти та спеціалістів різних галузей науки і права щодо можливих перспективних змін вже запропонованих новел проєкту у зв’язку із зростаючими темпами технічного прогресу і суспільного усвідомлення важливості регулювання і захисту особистих прав. Наведено ряд аргументів щодо можливості залишення у назві книги другої двох найважливіших ознак відповідних прав, які полягають не тільки в їх невіддільності від особи, але і немайновості; щодо важливості змін у суб’єктному складі особистих немайнових відносин і щодо специфіки права на спростування, права на відповідь, примирення і вимог заборони поширення інформації, що порушує особисті немайнові права у світлі інтересів як пересічених осіб, так і журналістської спільноти.
Змістовне переформатування усього масиву особистих немайнових прав осіб пропонується здійснювати лише з концептуальним поєднанням положень Глави 17 із нормами Книги першої ЦК України, з урахуванням практики ЄСПЛ по окремих питаннях захисту особистих прав осіб і зі збереженням традиційних наробок, притаманних вітчизняному законодавству, яке користується здобутками реалізації прав фізичних і юридичних осіб на протязі усіх минулих років, починаючи з набуття чинності нинішнім ЦК України. Звертається увага на те, що, оскільки законотворча робота ніколи не завершується, слід вже на цьому етапі розгляду проєктів нового кодексу приватного зосередитись на перспективі покращення передусім норм загальних положень книги другої як до прийняття оновленого кодексу в цілому, так і після – з урахуванням ефективності реалізації і здійснення особистих немайнових прав.

ДОВІРА У ФІДУЦІАРНИХ ПРАВОВІДНОСИНАХ: РУДИМЕНТ ЧИ КОНЦЕПТУАЛЬНА ОСНОВА

2026-05-20T12:34:54+03:00

Стаття присвячена аналізу концептуальної ролі довіри у структурі фідуціарних правовідносин та визначенню перспектив розширення сфери застосування цього інституту в контексті рекодифікації цивільного законодавства України. Нинішній Цивільний кодекс України та проєкт нового Цивільного кодексу України (Кодексу права приватного) обмежують використання конструкції фідуціарних обов’язків нормами корпоративного права, не поширюючи її на класичні приклади фідуціарних відносин у приватному праві, зокрема між адвокатом і клієнтом, агентом і принципалом, опікуном і підопічним, лікарем і пацієнтом. Така невідповідність між вузьким законодавчим підходом і доктриною, підтриманою Верховним Судом, породжує концептуальну колізію щодо статусу довіри: чи є вона конститутивною ознакою цих правовідносин, чи лише супутньою.
Метою дослідження є доведення, що інституційне місце фідуціарних відносин і можливість поширення їх на інші сфери залежать від включення довіри до їх концептуальної структури. Об’єктом дослідження є фідуціарні правовідносини у приватному праві, а предметом - категорія довіри як потенційний конститутивний елемент. Методологічну основу становлять загальнонаукові (аналіз, синтез, індукція, системно-структурний) і спеціально-юридичні методи: формально-юридичний, порівняльно-правовий та історико-правовий.
У ході дослідження запропоновано нове бачення сутності фідуціарної довіри: ознаки відсутності контролю, залежності та невизначеності дій властиві самим фідуціарним правовідносинам, а не довірі окремо. Розмежовано пропрієтарну (речову або майнову) та міжособистісну концепції фідуціарного права за роллю довіри: в першій вона лише технічний елемент передачі інтересів, у другій слугує концептуальною основою взаємодії сторін. Аргументовано, що ключовою рисою фідуціарних відносин є одностороннє позитивне очікування вразливої сторони щодо незаподіяння шкоди фідуціаром, що відрізняє їх від договірних, побудованих на взаємних очікуваннях. Виокремлено парадокс національної моделі - тяжіння судової практики до міжособистісного розуміння при одночасному законодавчому звуженні інституту до корпоративної сфери.
Теоретичне значення роботи полягає у поглибленні розуміння природи фідуціарних правовідносин та систематизації двох основних підходів - пропрієтарного і міжособистісного. Практичне значення визначається пропозицією закріпити положення про фідуціарні обов’язки в окремій главі підрозділу 2 розділу III книги п’ятої Цивільного кодексу України, що може бути враховано при проведенні рекодифікаційного процесу.

ЗАХИСТ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИХ ПРАВ НА ТЕХНОЛОГІЇ, СТВОРЕНІ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯМИ

2026-05-20T12:44:41+03:00

У статті здійснено комплексний науково-правовий аналіз особливостей правового захисту інтелектуальних прав на технології, створені військовослужбовцями. Обґрунтовано, що в умовах воєнного та повоєнного розвитку держави зазначена проблематика набуває системного значення, оскільки оборонні технології та інноваційні розробки виступають ключовим чинником забезпечення національної безпеки, обороноздатності та технологічної спроможності держави.
Встановлено, що результати інтелектуальної діяльності військовослужбовців характеризуються складною (подвійною) правовою природою, яка поєднує ознаки об’єктів права інтелектуальної власності та службових результатів, створених у межах публічно-правових відносин. Така правова конструкція зумовлює необхідність застосування комбінованого механізму регулювання, що поєднує інструменти приватного та публічного права, а також передбачає встановлення спеціального правового режиму для об’єктів, що можуть містити відомості, віднесені до державної таємниці.
Проаналізовано національне законодавство України та виявлено ключові прогалини й колізії правового регулювання, зокрема щодо визначення належності майнових прав, механізмів комерціалізації результатів інтелектуальної діяльності, порядку визначення та виплати винагороди авторам, а також відсутності уніфікованих процедур класифікації та патентування об’єктів, що становлять державну таємницю. Доведено, що такі недоліки знижують ефективність правозастосування, створюють передумови для виникнення судових спорів та негативно впливають на інноваційну активність військовослужбовців.
Окрему увагу приділено аналізу міжнародно-правових стандартів у сфері інтелектуальної власності та їх значенню для гармонізації національного законодавства. На підставі проведеного дослідження сформульовано пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання, які полягають у забезпеченні балансу між публічними інтересами держави та приватними інтересами авторів, запровадженні прозорих механізмів розподілу прав і винагороди, розвитку державно-приватного партнерства у сфері оборонних інновацій, а також формуванні ефективної інституційної моделі управління інтелектуальною власністю у військовій сфері.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА СУБ’ЄКТІВ ПІДПРИЄМНИЦТВА НА КОМЕРЦІЙНУ ТАЄМНИЦЮ: ОКРЕМІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

2026-05-20T12:48:57+03:00

У даній статті досліджено забезпечення права на комерційну таємницю як одного із фундаментальних прав суб’єктів при здійсненні ними господарської діяльності, що в свою чергу має надзвичайно важливе значення для створення вільного конкурентного середовища та збереження і розвитку національної економіки. Під поняттям «забезпечення права суб’єктів господарювання на комерційну таємницю» слід розуміти сукупність нормативно-правових та інституційних механізмів, а також технічних засобів, за допомогою яких суб’єкт господарювання реалізує своє право на комерційну таємницю. Внаслідок адаптації національного законодавства України до acquis ЄС та в результаті імплементації Директиви ЄС 2016/943, визначення комерційної таємниці, перелік відомостей та критерії, за якими дана інформація належить до комерційної таємниці, повинні бути максимально наближеними до вимог стандартів ЄС.
У статті аргументовано, що відносини з приводу забезпечення та захисту права на комерційну таємницю необхідно врегульовувати з моменту прийняття працівника на роботу та укладення з ним трудового договору (контракту). Пропонується внести зміни у ст.40 Кодексу Законів про працю України зазначивши, що «у разі вчинення працівником умисного неправомірного збирання, розголошення та використання відомостей, що належать згідно локальних нормативно-правових актів до комерційної таємниці даного суб’єкта господарювання, тягне за собою дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення з роботи. У разі заподіяння такими діями матеріальної шкоди працівник несе повну матеріальну відповідальність за заподіяну шкоду, враховуючи упущену вигоду».
Суттєвою гарантією щодо забезпечення права суб’єкта господарювання на комерційну таємницю, є можливість обмеження права працівника, звільненого з роботи, на розголошення комерційної таємниці протягом певного терміну, що повинно бути зазначено у трудовому договорі (контракті) при прийняті працівника на роботу. Удосконалення потребують правові положення, які врегульовують зобов’язання власника щодо захисту комерційної таємниці.

ЗАГАЛЬНІ ПРИПИСИ ПРО ЗОБОВ’ЯЗАННЯ: ОГЛЯД НОВЕЛ ПРОЕКТУ ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

2026-05-20T12:52:54+03:00

Статтю присвячено аналізу новел загальних приписів про зобов’язання, запропонованих у проекті Цивільного кодексу України, з урахуванням сучасного етапу рекодифікації приватного права та необхідності узгодження національного цивільного законодавства з європейськими підходами до регулювання зобов’язальних відносин. Акцентовано увагу на тому, що оновлення Книги п’ятої «Право зобов’язань» має не лише техніко-юридичне, а й концептуальне значення, оскільки спрямоване на формування цілісної, внутрішньо узгодженої та функціонально придатної системи загальних правил, здатних застосовуватися до різних видів договірних і недоговірних зобов’язань. Обґрунтовано, що зміна структури розділу про загальні приписи про зобов’язання, розширення його змісту та деталізація окремих правових конструкцій свідчать про прагнення законодавця перейти від фрагментарного регулювання до більш системної моделі зобов’язального права.
Розкрито основні напрями новелізації положень про поняття, засади та види зобов’язань, підстави їх виникнення, переддоговірні відносини, заміну сторін у зобов’язанні, виконання зобов’язань, забезпечення їх виконання, припинення зобов’язань, а також юридичні наслідки невиконання. Особливу увагу приділено закріпленню засад добросовісності, чесності, співпраці, недискримінації, захисту слабшої сторони, охорони довкілля та сталого розвитку як орієнтирів поведінки сторін зобов’язальних правовідносин. Показано, що проект Цивільного кодексу істотно розширює класифікацію зобов’язань, виокремлюючи, зокрема, альтернативні, факультативні, кумулятивні, зустрічні, натуральні, подільні, неподільні зобов’язання, а також зобов’язання докладання зусиль і зобов’язання досягнення результату.
Окремо охарактеризовано нові підходи до регулювання цесії, переведення боргу, суброгації, правонаступництва, виконання грошових і негрошових зобов’язань, використання інформаційних автоматизованих систем, депозиту, ескроу та спеціальних режимів виконання. Наголошено на значенні оновлених положень про забезпечення виконання зобов’язань, зокрема депонування та відступлення права вимоги з метою забезпечення, а також на зміні підходу до порушення зобов’язань через використання категорії невиконання та юридичних наслідків невиконання. Зроблено висновок, що запропоновані положення здатні підвищити передбачуваність цивільного обороту, забезпечити більшу гнучкість договірної практики, покращити якість судового правозастосування та наблизити українське зобов’язальне право до провідних моделей сучасного європейського приватного права.

ІНСТИТУТ ЗАПЕВНЕНЬ ЩОДО ДОГОВОРУ В ЦИВІЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ: ГЕНЕЗА В АНГЛІЙСЬКОМУ ПРАВІ ТА НАСЛІДКИ ЗАПОЗИЧЕННЯ

2026-05-20T12:56:27+03:00

У статті розглянуто ключові особливості, які характеризують запевнення та гарантії в англійському праві. Увагу зосереджено на відмінностях між запевненнями та гарантіями, наслідках надання неправдивих запевнень та порушення гарантій; розмежуванні між деліктною та договірною відповідальністю за надання неправдивих запевнень з точки зору впливу на визначення розміру збитків, які підлягають відшкодуванню; диференціації надання неправдивих запевнень залежно від наміру сторони, яка їх надає; впливі форми вини правопорушника на спосіб захисту та розмір відшкодування за надання неправдивих запевнень; тягарі доведення вини.
На основі виявлених особливостей англійського права звернено увагу на положення Цивільного кодексу України. Обґрунтовано, що діючий підхід українського приватного права не супроводжується запозиченням тих визначальних аспектів, які розкривають специфіку застосування запевнень в англійському праві та вирішальним чином сформувалися в судових прецедентах. У зв’язку з цим стверджується, що законодавча конструкція запевнень щодо договору є достатньо гнучкою, а відсутність надмірної деталізації створює як перспективи розвитку відповідного інституту для ефективного захисту прав особи в процесі правозастосування, так і наукового опрацювання тих питань, які не знайшли свого прямого вираження в нормах права.
З метою ілюстрації можливостей національного приватного права для вирішення проблемних аспектів, які зумовлені появою в національному цивільному законодавстві нового інституту з витоками в англійському праві, розглянуто дискусійне питання про правову кваліфікацію запевнень. Зважаючи на момент та спосіб формалізації запевнення, а також його зміст, пропонується диференційований підхід до розуміння правової природи запевнення, що може кваліфікуватись як переддоговірний правочин або елемент змісту договірних зобов’язальних правовідносин.

СПІВВІДНОШЕННЯ «НАЙКРАЩИХ ІНТЕРЕСІВ ДИТИНИ» ТА ПРИНЦИПУ ПРОПОРЦІЙНОСТІ У ПРАКТИЦІ ЄСПЛ ТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

2026-05-20T12:59:25+03:00

У статті досліджується співвідношення концепції найкращих інтересів дитини та принципу пропорційності у цивільних справах за участю дітей, що розглядаються у контексті ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зазначені засади перебувають у взаємозв’язку, за якого найкращі інтереси дитини визначають, що підлягає врахуванню та захисту при ухваленні рішення, а принцип пропорційності визначає порядок та спосіб такого врахування в умовах конкуренції прав та інтересів. Співвідношення «найкращих інтересів дитини» та принципу пропорційності ґрунтується на підході, заснованому на правах, який визнає дитину повноправним суб’єктом прав та зумовлює наповнення найкращих інтересів конкретним змістом з урахуванням поглядів саме цієї дитини за конкретних обставин.
На підставі аналізу практики ЄСПЛ та Загального коментаря № 14 Комітету ООН з прав дитини визначається, що співвідношення не зводиться до конструкції мети та засобу, оскільки найкращі інтереси дитини за своєю триєдиною природою здатні забезпечувати критерії та обставини для різних етапів тесту на пропорційність. Зокрема на етапі придатності найкращі інтереси визначають критерій оцінки здатності обраного заходу забезпечити інтереси конкретної дитини, на етапі необхідності зумовлюють обрання найменш обмежувального заходу, на етапі балансування мають першочергове значення при зважуванні конкуруючих інтересів. Обґрунтовується, що положення ст. 3 та ст. 12 Конвенції ООН про права дитини відіграють різні функції при визначенні меж розсуду: належне визначення найкращих інтересів спрямовує правову аргументацію на етапах придатності, необхідності та балансування, а право на врахування поглядів дитини та надання їм належної ваги забезпечує процедурну передумову обґрунтованості рішення. На підставі аналізу судової практики Верховного Суду виявлено тенденцію, за якою суди, посилаючись на обидва принципи, не забезпечують послідовного проходження етапів тесту та не демонструють зв’язку між ними.

РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВА ПОДРУЖЖЯ НА СПІЛЬНЕ МАЙНО У ДЕРЖАВАХ ЄС: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

2026-05-20T13:13:44+03:00

Стаття присвячена порівняльному аналізу особливостей правового регулювання майнових відносин подружжя у державах Європейського Союзу з урахуванням можливостей використання відповідного досвіду в Україні. У статті здійснено порівняльно-правовий аналіз підходів до визначення правових режимів майна подружжя, порядку його поділу, а також механізмів забезпечення справедливого балансу інтересів сторін у разі припинення шлюбу. Окрема увага приділена таким моделям, як «відкладена майнова спільність» та системі вирівнювання приросту майна, що відображають поєднання принципів роздільності майна під час шлюбу та його перерозподілу після його припинення.
Наведено систематизацію основних видів майнових режимів у європейських державах, що дає змогу простежити загальні тенденції розвитку сімейного права в ЄС і може стати методологічною основою для вдосконалення національного законодавства України щодо регулювання майнових відносин подружжя.
Проаналізовано законодавчі зміни у Данії, Фінляндії, Швеції та Німеччині, які свідчать про загальну тенденцію до підвищення гнучкості правового регулювання, деталізації складу майна та посилення захисту прав подружжя. Зокрема, розкрито підходи до визначення об’єктів, що не підлягають поділу, правового режиму дарування, ролі судової практики у коригуванні результатів поділу, а також значення інформаційної відкритості щодо майнового стану сторін. Встановлено, що у більшості досліджених правопорядків важливе значення надається не лише формальній рівності часток, але й урахуванню реального внеску кожного з подружжя, що забезпечує досягнення справедливого результату.
Обґрунтовано, що європейський досвід демонструє доцільність удосконалення національного законодавства України шляхом розширення варіативності правових режимів майна подружжя, впровадження ефективних механізмів запобігання зловживанням та посилення ролі судового контролю. Запропоновано звернути увагу на можливість закріплення права кожного з подружжя на отримання інформації про майновий стан іншого, що сприятиме підвищенню прозорості майнових відносин і забезпеченню належного захисту прав сторін. Зроблено висновок про необхідність системного оновлення цивільного законодавства України з урахуванням сучасних європейських тенденцій розвитку приватного права.

«ПРАВО СПАДКОВЕ» У ПРОЄКТІ ОНОВЛЕНОГО ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ (КОДЕКСУ ПРАВА ПРИВАТНОГО): ВІДПОВІДЬ НА ВИКЛИКИ СУЧАСНОСТІ

2026-05-20T13:20:52+03:00

Стаття присвячена комплексному аналізу трансформації спадкового права в умовах оновлення приватноправового регулювання в Україні. У роботі згадується про зміну системного розташування норм про спадкування, які в оновленому Цивільному кодексі України виокремлюються у книгу сьому «Право спадкове». Наводиться огляд новел спадкового права, зокрема, розширення складу спадщини, до якого вперше на рівні закону включено «цифрові речі»: віртуальні активи, облікові записи в цифрових системах, доменні імена та цифровий контент. Окремо зазначається про включення до складу спадщини права на репарації (відшкодування шкоди, завданої державою-агресором), що є критично важливим в умовах сучасних викликів для України, пов’язаних із збройною агресією рф.
Проводиться аналіз зміни суб’єктного складу спадкових відносин, що зумовлено розвитком біомедицини та репродуктивних технологій. Описується механізм «постмортемного» спадкування, що дозволяє дітям, зачатим протягом шести місяців після смерті спадкодавця за допомогою допоміжних репродуктивних технологій, виступати спадкоємцями за заповітом. Розглядається правове регулювання окремого заповіту щодо розпорядження репродуктивним біологічним матеріалом як нового виду розпорядження на випадок смерті.
У публікації проаналізовано структурні зміни у черговості спадкування за законом, зокрема зазначається про збільшення кількості черг до шести та перегляд місця окремих категорій родичів та осіб, що проживали зі спадкодавцем, у чергах спадкування. Висвітлено питання розширення свободи заповіту, що виявляється у праві заповідача призначати опікунів для малолітніх осіб та встановлювати обов’язки щодо догляду за тваринами.
Особливий акцент зроблено на процедурних новелах: зміні підходу до реалізації права на обов’язкову частку для повнолітніх непрацездатних осіб (запровадження заявного принципу), удосконаленні механізму управління спадщиною.
У висновку підкреслюється, що оновлення приватноправового регулювання спадкових відносин спрямоване на розширення приватної автономії особи та дерадянізацію цивільного права. Визначено перспективні напрями подальших дискусій, зокрема щодо правової природи ембріонів у спадковому праві та специфіки успадкування неподільних об’єктів інтелектуальної власності.

СОЦІАЛЬНА ПРИРОДА ПРАВА НА ПРАЦЮ В УКРАЇНІ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВЕ ОСМИСЛЕННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

2026-05-20T13:25:20+03:00

У статті здійснено комплексне теоретико-правове осмислення сутності та змісту права на працю в умовах тривалої економічної нестабільності та повномасштабної війни в Україні. Обґрунтовано, що домінування економічного підходу до розуміння цього права звужує його справжню природу, зводячи його до засобу забезпечення існування, тоді як право на працю має значно ширший – соціальний і природний – зміст. Акцентовано, що право на працю належить до прав другого покоління та спрямоване не лише на забезпечення матеріальних потреб людини, а й на її соціальну інтеграцію, самореалізацію та утвердження гідності. Проаналізовано міжнародно-правові та конституційні засади закріплення права на працю, а також його розвиток у національній правовій системі. Особливу увагу приділено правовим позиціям Конституційного Суду України, які розкривають зміст цього права через призму свободи праці, гарантій його реалізації та захисту від незаконного звільнення. Встановлено, що право на працю має багатокомпонентну структуру, яка охоплює природні, невід’ємні, економічні, соціальні та нормативні властивості, а також додаткові гарантійні, організаційно-правові та індивідуалізаційні характеристики. Аргументовано, що в контексті повоєнного відновлення України право на працю набуває особливого значення як інструмент забезпечення соціального миру, відновлення суспільних зв’язків і створення умов для гідного життя, зокрема для ветеранів війни. Зроблено висновок, що сучасне розуміння права на працю має ґрунтуватися на людиноцентристському підході, який поєднує економічну функцію права на працю із соціальною місією та спрямований на забезпечення повноцінного розвитку особистості й суспільства загалом.