Нове українське право

ОБМЕЖЕННЯ СВОБОДИ ДОГОВОРУ: ОНОВЛЕННЯ ПРИВАТНОПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Марина Миколаївна Великанова — Tue, 25 Jun 2024 00:00:00 +0300

У статті, на підставі аналізу національної та зарубіжної, зокрема європейської, приватноправової доктрини, чинного законодавства і судової практики, досліджується принцип свободи договору та його обмеження. Зазначається, що принцип свободи договору є базовим для приватноправових відносин. Будучи особливим проявом свободи (автономії) особистості, цей принцип надає особам право самостійно врегулювати свої відносини на власний розсуд, приймаючи рішення про вступ у договірні відносини, визначаючи контрагента за договором, формуючи зміст договірного зобов’язання. Втім, з метою подолання договірних диспропорцій договірна свобода обмежується вимогами справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності, а також імперативними приписами чинного законодавства. Таке обмеження свободи договору зумовлено потребою збалансування приватних та публічних інтересів, інтересів контрагентів та досягнення рівноваги в приватноправових відносинах (врівноваженості прав та обов’язків їх учасників). Робиться висновок, що встановлення справедливого балансу інтересів учасників договірних відносин через обмеження свободи договору спрямоване на забезпечення досконалого договірного середовища. Втім, для оптимального та ефективного розвитку приватноправових відносин не менше значення має й розширення меж правового регулювання у бік індивідуального їх впорядкування, а саме збереження за сторонами права змінювати нормативно встановлені правила за власною волею. Такий підхід відповідатиме сучасним тенденціям розвитку європейського договірного права й сприятиме підвищенню ролі договору як основного регулятора приватноправових відносин.

ЗМІСТ ФРАНЧАЙЗИНГУ: ОСОБЛИВОСТІ ДОГОВОРУ КОМЕРЦІЙНОЇ КОНЦЕСІЇ

Леся Володимирівна Золота — Tue, 25 Jun 2024 00:00:00 +0300

Сьогодні використання франчайзингу стає все більш поширеним у підприємницькій діяльності не тільки в Україні а й в цілому світі, адже воно може надавати істотні переваги як правоволодільцю, так і користувачу, а також споживачам продукції чи послуг. Найбільш досвідченою країною у франчайзингу є США, де за даними експертів Всесвітньої Організації Інтелектуальної Власності, товарообіг на умовах франчайзингу становить понад третину всієї роздрібної торгівлі. Правоволоділець франшизи отримує найбільш зручний спосіб масштабувати свій бізнес, а користувач – доступ до перевіреної бізнес моделі, набуває собі робоче місце, не вигадуючи велосипед, користується стороннім досвідом та інтелектуальною власністю. Франчайзинг також може стати одним з головних методів для відновлення малого та середнього бізнесу повоєнної економіки в Україні. Мета. Метою статті є розгляд франчайзингу з точки зору правового та комерційного змісту, порівняння положення Цивільного та Господарського кодексів України, що регулюють договір комерційної концесії, а також визначення особливостей договору. Методика. Методика включає комплексний аналіз та узагальнення наявного науково-теоретичного матеріалу та формулювання відповідних висновків та рекомендацій. Під час дослідження використовувались наступні методи наукового пізнання: синтезу, індукції, термінологічний, логіко-семантичний, функціональний. Результати. Комерційна концесія (франчайзинг) немає єдиного окремого законодавчого документу, який би впорядкував всі тонкощі у відносинах правоволодільця та користувача при заключенні договору. Але у багатьох країнах, зокрема в Україні, створюються міжнародні федерації, асоціації франчайзингу, які регулюють такі відносини з допомогою прийняття етичних кодексів та встановлення правил. Також статтею розглядаються такі поняття як «франчайзбук» та «майстер-франшиза», що також не вказані в законодавствах жодної країни світу та обгрунтовується доцільність їхнього існування і потреба в регулюванні. Наукова новизна. Прогалини у законодавстві породжують зростання кількості правопорушень у цій сфері, тим паче що в Україні немає усталеної судової практики, яка б могла стати прикладом для вирішення багатьох питань. Тож, актуальність дослідження змісту франчайзингу та особливостей договору комерційної концесії полягає у необхідності визначення прогалин у законодавстві та з’ясуванні шляхів їх вирішення. Практична значимість. Результати дослідження може бути використано у навчальній та правотворчій діяльності.

ГАЛУЗЕВИЙ РІВЕНЬ ЯК «INTERMEZZO» ДО СОЦІАЛЬНОГО ДІАЛОГУ

Дмитро Володимирович Кухнюк, Світлана Іванівна Запара — Tue, 25 Jun 2024 00:00:00 +0300

У статті здійснено аналіз стану галузевого рівня соціального діалогу в Україні. При цьому автори публікації звертають увагу на: диспропорцію між видами економічної діяльності (кодами) Національного класифікатора та укладеними галузевими угодами (кількість та сфера останніх); необхідність здійснення аналізу поняття «галузь» та реальну потребу в розмежуванні понять «галузь» та «підгалузь» або «сектор» з точки зору доцільності, потенціалу їх представлення в галузевих угодах; неналежність представництва суб’єктів сторін соціального діалогу як з боку профспілок, так і роботодавців. Не завжди соціальний партнер галузевої угоди є репрезентативним з точки зору законодавства. На думку авторів публікації, в Україні має місце дублювання представницьких функцій стороною соціального діалогу, що може стати передумовою та необхідністю подальших укрупнень таких об’єднань (наприклад, «профспілка працівників лісового господарства» та «профспілка працівників лісових галузей»). Водночас спостерігається в галузевих угодах дублювання представництва одного соціального партнера. Зокрема, Професійна спілка працівників агропромислового комплексу України є соціальним партнером у шести з десяти галузевих угод за відповідним видом економічної діяльності. Існує необхідність переосмислення поняття «галузь», критеріїв віднесення підприємства, установи, організації до відповідної галузі з точки зору змісту та значення колективно-договірного регулювання, а також створення/удосконалення механізму реєстрації галузевих угод з урахуванням критеріїв репрезентативності сторін соціального діалогу. Проведення репрезентативності суб’єктів сторін соціального діалогу (здійснюється Національною службою посередництва і примирення) та реєстрація галузевих угод (здійснюється Міністерством економіки України) різними державними органами ускладнює організаційну взаємодію між зацікавленими стейкхолдерами, призводить до диспропорції в кількісному та якісному представництві інтересів зацікавлених стейкхолдерів у кожному з видів економічної діяльності. Водночас критерії репрезентативності повинні мати адекватний характер, відповідати вимогам часу. Беручи до уваги зарубіжний досвід країн ЄС, де ключові стандарти та гарантії регулювання трудових відносин визначаються в ході переговорів на галузевому рівні, важливо сприяти розвитку галузевого рівня колективних угод та поширенню успішної практики переговорного процесу. Розвиток соціального діалогу на галузевому рівні може позитивно вплинути на колективно-договірний процес та, як наслідок, і на диспозитивну практику формування соціально-трудових стандартів в Україні.

ГЕНЕРАЛЬНА ДОВІРЕНІСТЬ У ПРАВІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН ТА УКРАЇНИ

Вадим Васильович Цюра — Tue, 25 Jun 2024 00:00:00 +0300

У статті здійснено дослідження та аналіз правових положень національного законодавства держав-членів Європейського Союзу щодо регулювання інституту генеральної довіреності. На основі цього з урахуванням особливостей вітчизняного правозастосування і юридичної техніки сформульовано пропозиції до вдосконалення інституту договірного представництва, відображеного в нормах сучасного українського цивільного законодавства, у світлі легального запровадження до числа останніх приписів, які би закріпили правову конструкцію генеральної (загальної) довіреності в Цивільному кодексі України. Вихідною тезою для виконання цього науково-практичного завдання слугує принцип правової визначеності та зумовлена практикою потреба в нормативному встановленні правової природи генеральної довіреності, що може призвести до вирішення численних труднощів з її нотаріальним посвідченням, визначенням кола (переліку, обсягу) повноважень представника, прийнятністю такої довіреності для органів державної влади. Запропоновано доповнити Цивільний кодекс України новою ст. 2441, згідно з якою буде: закріплено розподіл довіреностей на загальні та спеціальні, окреслено ключові види загальної довіреності, встановлено презумпцію «оперативної» природи загальної довіреності, якщо в ній не міститься жодної конкретизації кола повноважень чи сфери їх здійснення представником, а також закріплено обов’язковість визначення в загальній довіреності факту передачі представникові довірителем прав на розпорядження об’єктами власності, належними останньому. Прогнозується, що у зв’язку із включенням запропонованих приписів до Цивільного кодексу України відбудеться не лише необхідне законодавче закріплення так званої «генеральної» довіреності як поширеного в практиці представницьких відносин правочину, але й вирішиться низка правозастосовних проблем, пов’язаних із тлумаченням обсягу повноважень, наданих представникові згідно з генеральною довіреністю.

ЗАСОБИ ВЕДЕННЯ ВІЙНИ ЯК ПРЕДМЕТ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВОПОРУШЕННЯ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 438 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ (ПОРУШЕННЯ ЗАКОНІВ ТА ЗВИЧАЇВ ВІЙНИ)

Ірина Анатоліївна Ботнаренко, Валентина Володимирівна Крижна — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0300

У статті описуються доктринальні погляди щодо засобів ведення війни як предмета кримінального правопорушення, передбаченого ст. 438 КК України, а також піддано аналізу нормативно-правові акти, що обмежують їх застосування під час збройних конфліктів. Визначено дефініцію «заборонений засіб ведення збройного конфлікту» в контексті предмета кримінального правопорушення, передбаченого ст. 438 КК України, під яким пропонується розуміти використання такого виду зброї чи інших засобів (предметів, пристроїв), який (які) прямо заборонений (-і) міжнародним договором (міжнародними договорами), тобто використання інтердиктованого інструменту (зброї, техніки, снаряду, речовини). Констатовано наявність законодавчого недоліку у відсутності чітких критеріїв «зайвих страждань» і «надмірних ушкоджень» як критеріїв заборони використання таких засобів. Охарактеризовано «медичний» підхід до визначення зброї, застосуванням якої можливо заподіяти зайві страждання. Наголошено на потребі у створенні суворих і прозорих національних механізмів забезпечення притягнення до відповідальності винних за порушення законів і звичаїв війни та воєнні злочини. Зроблено загальний висновок, що основоположними правилами, встановленими міжнародним гуманітарним правом, які повинні враховуватися під час ведення бойових дій їх учасниками, є: заборона вчиняти напад на певне коло осіб і заборона вчиняти напад на певні типи об’єктів. Їх дотримання є вкрай важливим в умовах зростання кількості особливо небезпечних об’єктів, руйнація яких може призвести до глобальних катастроф і непередбачуваних наслідків для людства.

ПРЕДМЕТ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВОПОРУШЕННЯ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 204 КК УКРАЇНИ: ОСОБЛИВОСТІ ВИЗНАЧЕННЯ В ПРАВОЗАСТОСУВАННІ

Віталій Володимирович Кузнецов — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0300

У статті розглянуто теоретичні та практичні проблеми визначення предмета незаконного виготовлення, зберігання, збуту або транспортування з метою збуту підакцизних товарів, передбаченого ст. 204 Кримінального кодексу (КК) України. З використанням догматичного методу досліджено передумови наукових розвідок кримінальної відповідальності за незаконний обіг підакцизних товарів. Установлено, що в судовій практиці і в доктрині кримінального права існують два підходи в тлумаченні предмета кримінального правопорушення (широкий – під предметом правопорушення розуміють не тільки підакцизні товари, але і їх аналоги; вузький – під предметом правопорушення розуміють тільки підакцизні товари). Аналіз правотворчості за удосконалення ст. 204 КК України дозволив зробити висновок про не вирішення в перспективі з боку законодавців проблеми визначеності предмета кримінального правопорушення. Проведене дослідження дозволило зробити висновок про недосконалість конструкції ч. 1 ст. 204 КК України щодо визначення предмета кримінального правопорушення (невідповідність у визначенні предмета в назві ст. 204 КК України та в диспозиції ч. 1 ст. 204 КК України). Установлено, що для вирішення вказаної кримінально-правової проблеми в доктрині кримінального права науковці пропонують різні варіанти законодавчих змін до ст. 204 КК України щодо визначення предмета кримінального правопорушення: предмети, які імітують відповідні підакцизні товари (спиртні напої або їх сурогати); певні (конкретні) види товарів; алкогольні або спиртні напої; аналоги підакцизних товарів. Підтримано наукову позицію, що предмет кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 204 КК України, повинен мати такі ознаки: 1) незаконність виготовлення або випуску на товарний ринок чи реалізації товару; 2) відсутність у його ціні акцизного податку. Визначено предметами кримінального правопорушення: незаконно виготовлені підакцизні товари (ч. 1 та ч. 2 ст. 204 КК України) і незаконно виготовлені підакцизні товари, що становлять загрозу для життя і здоров’я людей (ч. 3. ст. 204 КК України).

ОБОВ’ЯЗОК ПРОКУРОРА ПРИПИНИТИ ПРОВЕДЕННЯ НЕГЛАСНИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ У КОРУПЦІЙНИХ КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ: ТЕОРЕТИЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ТА ПРАКТИКА РЕАЛІЗАЦІЇ

Олександр Васильович Маленко — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0300

Статтю присвячено теоретичним та практичним проблемам реалізації повноваження прокурора щодо припинення подальшого проведення негласних слідчих (розшукових) дій за наявності певних умов. Автор наголошує на надзвичайній важливості негласних процесуальних заходів ведення досудового розслідування корупційних кримінальних проваджень для сторони обвинувачення, що зумовлює випадки численних зловживань із боку правоохоронців, які намагаються здобути докази винуватості особи будь-якими методами. Констатовано факт неналежного рівня нормативно-правового регулювання в чинному Кримінальному процесуальному кодексі України порядку прийняття рішення про припинення подальшого проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Крім того, в науковій статті відзначається, що надання відповідних повноважень лише прокурору без будь-якого контролю з боку інших учасників кримінального провадження (судового контролю слідчого судді) зумовлює негативні наслідки для кримінального провадження у вигляді невиконання його завдань, оскільки прокурор як представник сторони обвинувачення не зацікавлений у припиненні проведення негласних заходів ведення досудового розслідування. Зазначені висновки автор підтверджує статистичною інформацією щодо кількості отриманих слідчими та прокурорами дозволів на проведення негласних слідчих (розшукових) дій та кількості прийнятих прокурором рішень про припинення подальшого їх проведення. Також у статті наведено приклади актуальної судової практики по корупційним кримінальним провадженням, де судом визнавалась недопустимість доказів через наявність факту провокації стосовно обвинуваченого внаслідок бездіяльності прокурора щодо неприпинення проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Беручи до уваги досвід зарубіжних країн, автор пропонує запровадити судовий контроль за результатами проведення негласних слідчих (розшукових) дій та надати слідчому судді повноваження з прийняття рішення про припинення їх подальшого проведення з урахуванням здобутих (або не здобутих) доказів стороною обвинувачення, що сприятиме забезпеченню дотримання інтересів усіх учасників кримінального судочинства.

ПРОВІДНА РОЛЬ ОРГАНУ ПРЕДСТАВНИЦТВА У ПРОЦЕДУРІ ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ЄСПЛ ПРОТИ УКРАЇНИ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ВИКОНАВЧИЙ ПРОЦЕС

Аліна Олегівна Белікова, Аліна Олегівна Белікова — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0300

У статті окреслено провідну роль органу представництва у процедурі виконання рішень ЄСПЛ проти України та її вплив на виконавчий процес. Визначено, що відповідно до чинного законодавства орган представництва – орган, відповідальний за забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини та координацію виконання його рішень. Акцентовано увагу на ролі органу представництва у виконавчому процесі, яка полягає у надсиланні стягувачеві повідомлення з роз’ясненням його права подати до державної виконавчої служби заяву про виплату відшкодування (справедливої сатисфакції), зверненні рішення до виконання в частині виплати відшкодування у безспірному порядку центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів та контролі за її фактичною виплатою. Зроблено порівняльний аналіз повноважень органу представництва та державної державної виконавчої служби у процедурі виконання рішень Євросуду і як висновок зазначено, що вони мають обмежений характер через наявність властивих їй процесуальних ознаків, які полягають лише у винесенні процесуальних документів – постанов державного виконавця про відкриття виконавчого провадження та його закінченні. Розкрито координаційну функцію органу представництва з іншими органами (установами), задіяними у виконанні рішення Суду, особливо яка проявляється під час вжиття додаткових заходів індивідуального характеру (відновлення попереднього юридичного стану стягувача шляхом повторного розгляду справи) та заходів загального характеру. Окреслено контрольну функцію органу представництва за ходом виконання рішення ЄСПЛ. Виокремлено повноваження органу представництва за принципом організаційно-правового та процедурного критеріїв, які структуровані на основних складових процедури виконання рішень ЄСПЛ, – виконавчому процесі, вжитті додаткових заходів індивідуального характеру та заходів загального характеру.

ПРИНЦИП «ЕСТОПЕЛЬ» ЯК ЕЛЕМЕНТ КОНВАЛІДАЦІЇ НЕДІЙСНИХ ПРАВОЧИНІВ

Катерина Ігорівна Бус — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0300

У статті досліджено поняття доктрини «естопель», яка відіграє одне з провідних місць у процедурі «зцілення» недійсних правочинів з огляду на її прояв у принципі добросовісності – однієї із засад цивільного законодавства. Актуальність наукового дослідження полягає у відсутності нормативної інтерпретації як принципу «естопель», так і поняття «конвалідації» недійсних правочинів, що зумовлює необхідність зосередити особливу увагу на синергії цих двох правових категорій. У дослідженні розглянуто наукові позиції вчених та судову практику з метою з’ясування можливості та доцільності застосування принципу «естопель» у процесі конвалідації недійсного правочину. З цієї позиції автором поділяється думка, що принцип «естопель» при конвалідації недійсних правочинів використовується у матеріальному та процесуальному вимірі: дотримання принципу добросовісності та заборона зловживання процесуальними правами. Встановлено, що доктрина «естопель» у її поєднанні з конвалідацією недійсних правочинів – це принцип, який забороняє учаснику правочину посилатися на підстави недійсності, якщо при укладенні правочину та прийнятті його до виконання всі дії або бездіяльність (мовчання) сторони свідчать на користь правомірності та дійсності правочину, що випливає із засад добросовісності. Автор дійшов висновку, що використання доктрини «естопель» при конвалідації недійсних правочинів покликане не допустити спростування дійсності з ціллю отримання учасниками правомірних результатів від укладеного правочину. З огляду на те, що українському законодавству невідомий термін «естопель», запропоновано вживати дану доктрину у її міжнародно-правовому означенні, що розуміється як римська максима venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки).

ПРАВОВА ПРИРОДА ЗОБОВ’ЯЗАНЬ З ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ НЕЗАКОННИМИ РІШЕННЯМИ, ДІЯМИ АБО БЕЗДІЯЛЬНІСТЮ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ

Ігор Миколайович Деркач — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0300

У статті доведено, що зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів прокуратури, за своєю правовою природою є цивільно- правовими, оскільки спрямовані на реалізацію охоронної функції цивільного права – забезпечення захисту суб’єктивних цивільних прав, а не оскарження рішень суб’єкта владних повноважень. Обов’язок з відшкодування майнової та моральної шкоди є елементом змісту зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів прокуратури. Аргументовано, що зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів прокуратури, можна віднести до недоговірних зобов’язань, враховуючи, що правові норми, викладені в ст. 1176 ЦК України, що регламентують особливості відшкодування такої шкоди, містяться в гл. 82 ЦК України, що розміщена в підрозділі 2 ЦК України, який має назву «Недоговірні зобов’язання». Ці зобов’язання належать до односторонніх зобов’язань, в яких одна сторона (кредитор), якій незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів прокуратури завдана майнова або моральна шкода, має тільки права, а друга сторона (боржник) – має лише обов’язки з відшкодування завданої шкоди. Боржником у такому зобов’язанні є держава Україна як учасник цивільних відносин. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. У таких справах резолютивна частина судового рішення не повинна містити відомостей про суб’єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено стягнення коштів. Доведено, що це зобов’язання є позитивним зобов’язанням, оскільки боржник – держава зобов’язана відшкодувати завдану майнову та (або) моральну шкоду (сплатити грошові кошти, повернути майно тощо).

ОБ’ЄКТ ДОВІРЧОЇ ВЛАСНОСТІ ЯК СПОСОБУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ЗА КРЕДИТНИМ ДОГОВОРОМ

Віктор Вікторович Дєктярьов — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0300

Статтю присвячено визначенню специфіки об’єктів забезпечувальних довірчих правовідносин за чинним законодавством України. Зокрема, зроблено висновок про те, що в силу актуальних тенденцій до розширення об’єктів права власності за рахунок включення до їх спектру не лише речей як речово-просторових субстанцій, а й нематеріальних об’єктів у вигляді майнових прав та бездокументарних цінних паперів, які, своєю чергою, охоплюються категорією «майно», є достатні підстави для включення до об’єктів довірчих забезпечувальних правовідносин не лише рухомих та нерухомих речей, а й цінних паперів і майнових прав, що належать довірчому засновнику на праві власності, за умови, що вони можуть бути відчужені і на них може бути звернене стягнення. На користь цього висновку свідчить і те, що як майнові права, так і цінні папери наділені майновою цінністю та міновою вартістю, які обумовлюють їх оборотоздатність та можливість переходу права власності на них від довірчого засновника до довірчого власника. Висловлено застереження, що важливою передумовою для можливості майнових прав бути об’єктом забезпечувальної довірчої власності є те, що ним можуть бути лише ті майнові права, реалізація яких матиме своїм наслідком перетворення їх на матеріалізовані блага, наприклад, грошові кошти чи річ у її традиційному розумінні. Обґрунтовано необхідність внесення відповідних змін до ЦК України в частині деталізації об’єкта довірчої власності за аналогією з предметом застави, що сприятиме чіткому розумінню об’єкта довірчої власності як способу забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором і запобіганню необґрунтованому його звуженню, у тому числі, з боку органів державної влади. Виокремлено особливості правового режиму об’єктів забезпечувальних довірчих правовідносин. Доведено, що основними характеристиками об’єкта довірчої власності є висока ліквідність, неспоживність та індивідуальна визначеність.

ЩОДО СТРУКТУРИ ГОСПОДАРСЬКОЇ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

Андрій Сергійович Кравчук — Fri, 28 Jun 2024 00:00:00 +0300

Ціллю статті є аналіз нормативних, наукових і практичних джерел та визначення загальної структури господарської правосуб’єктності Кабінету Міністрів України у господарському праві і процесі з наданням пропозицій щодо уточнення й удосконалення її елементів. Для успішного досягнення цілі статті потрібно використовувати загальну методологію, на основі якої проводяться наукові дослідження, розроблену тисячоліття тому на основі матеріалістичної діалектики, а також сучасні методи пізнання, що спираються на досягнення філософів кінця ХХ – початку ХХІ століття. Завдяки такому поєднанню у досягнуто нового наукового результату, сформульованого у вигляді цілі статті і висновках, що їй кореспондують. У роботі проаналізовано погляди українських вчених на співвідношення господарської компетенції та господарської правосуб’єктності. Найчастіше вони розглядаються або як синоніми, або господарська правосуб’єктність вважається значно ширшою. Зроблено висновок, що господарська компетенція Кабінету Міністрів України включає у себе права та обов’язки, функції, завдання і повноваження та визначається нормами Конституції України, ГК України, ГПК України, Закону України «Про Кабінет Міністрів України» та інших законів і підзаконних актів України. Господарська правосуб’єктність Кабінету Міністрів України включає у себе його господарську компетенцію, а також сукупність прав та обов’язків, які за рахунок реалізації правоздатності Кабінету Міністрів України набуває через вступ у договірні відносини із суб’єктами господарювання та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. Господарсько-процесуальна правосуб’єктність Кабінету Міністрів України включає також права та обов’язки Кабінету Міністрів України, які він набуває у судовому процесі при розгляді спорів у господарських судах України, виступаючи позивачем або відповідачем. Запропоновано не обмежувати представнцтво інтересів Кабінету Міністрів України у судах лише співробітниками Міністерства юстиції України та прокуратури. У господарських судах за участі Кабінету Міністрів України як позивача або відповідача можуть розглядатися спори, пов’язані із різноманітними особливостями та нюансами різних галузей і сфер економіки. Тому Кабінету Міністрів України доцільно мати декількох представників у господарському суді, які є посадовими особами різних міністерств.

ПЕРЕДУМОВИ ТА ПІДСТАВИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВОНАСТУПНИЦТВА: ОКРЕМІ ТЕОРЕТИКО-ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ

Валерій Володимирович Круглик — Fri, 28 Jun 2024 00:00:00 +0300

В статті висвітлюються окремі елементи цивільно-процесуального правонаступництва у позовному провадженні. Надано оцінку підставам та передумовам цивільного процесуального правонаступництва. Стаття присвячена аналізу норм законодавства що регулють підстави правонаступництва (цивільного та процесуального). Визначено розмежування понять «підстави процесуального правонаступництва», та «передумови цивільного процесуального правонаступництва». Проаналізовано юридичні наслідки правонаступництва (зупинення провадження, закриття провадження, відмова у відкритті провадження, заміна сторони виконавчого провадження, у разі припинення юридичної особи або у разі смерті фізичної особи або оголошення її померлою). Встановлено, що через передумови цивільного процесуального правонаступництва, суб’єктний склад учасників цивільного провадження є змінним, а тому усі права та обов’язки або їх частина передаються правонаступнику, який набуває статусу свого попередника. На основі судових рішень апеляційного та Верховного суду, в тому числі і Великої Палати Верховного суду досліджено випадки правонаступництва юридичної особи її прав та обов’язків, заміну кредитора та боржника у зобов’язанні. Акцентовано увагу на доказах, якими сторона підтверджує набуття нею прав та обов’язків сторони, яка вибула з процесу, з наданням можливості іншим учасникам надати відповідні пояснення та які мають бути дослідженні судом в судовому засіданні та враховані при винесенні ухвали суду про заміну або про відмову у задоволенні заяви про заміну сторони правонаступником. Суд має перевіряти подані правонаступником або іншою заінтересованою особою документи на відповідність їх вимогам Цивільного кодексу України та іншим нормативно-правовим актам чинного законодавства України на момент виникнення спірних правовідносин. Особливо, звернута увага на те, що в будь-якому випадку суд спершу досліджує питання чи допускають спірні правовідносини правонаступництво, і лише потім переходить до дослідження документів, які надані учасником справи (правонаступником) для підтвердження переходу до нього прав та обов’язків вибулої сторони.

СПІВВІДНОШЕННЯ ПРОЦЕНТІВ ЗА ПРАВОМІРНЕ ТА НЕПРАВОМІРНЕ КОРИСТУВАННЯ ГРОШОВИМИ КОШТАМИ

Євген Юрійович Отцевич — Fri, 28 Jun 2024 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано положення цивільного законодавства у сфері правового регулювання відносин щодо застосування процентів за користування грошовими коштами, проведено розмежування процентів залежно від їх правової природи, досліджено співвідношення процентів за ст. 625 ЦК України та ст. 536 ЦК України, розглянуто розвиток судової практики у справах про стягнення процентів, наведено актуальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права про проценти, здійснено їх оцінювання з точки зору різних доктринальних поглядів та розвитку наукової думки. Автор розділяє вітчизняну практику тлумачення та застосування цивільного законодавства про проценти за користування грошовими коштами на два етапи, пов’язуючи це з утвердженням кардинально нових підходів до розуміння процентів у правозастосовній практиці. У статті обґрунтовано необхідність розмежування процентів за користування грошовими коштами залежно від правомірності користування грошима, що має сприяти вирішенню проблеми одночасного застосування кредиторами різних видів процентів до одного грошового зобов’язання. За результатами дослідження запропоновано закріпити в цивільному законодавстві України двохаспектний режим процентів за користування грошовими коштами, запровадивши чітке нормативне розмежування процентів за правомірне та неправомірне користування грошовими коштами, а також встановити законодавчі обмеження у визначенні граничного розміру процентів річних за прострочення виконання грошового зобов’язання з урахуванням відповідних стандартів Європейського Союзу. Із цією метою обґрунтовується необхідність внесення відповідних змін до ЦК України. Доведено, що запропоновані законодавчі зміни сприятимуть забезпеченню єдності та передбачуваності практики застосування цивільного законодавства України про проценти та запобігатимуть їх різному тлумаченню, позбавлять кредиторів можливості стягувати з боржників надмірні грошові суми у вигляді різних видів процентів, спотворюючи їх дійсне правове призначення, і слугуватимуть забезпеченню справедливого балансу між правами та обов’язками кредитора і боржника в зобов’язальних правовідносинах.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ БАТЬКІВ-ВИХОВАТЕЛІВ ЗА ПОРУШЕННЯ ДОГОВОРУ ПРО ОРГАНІЗАЦІЮ ДІЯЛЬНОСТІ ДИТЯЧОГО БУДИНКУ СІМЕЙНОГО ТИПУ

Вікторія Леонідівна Хрущ — Fri, 28 Jun 2024 00:00:00 +0300

У статті досліджено особливості відповідальності батьків-вихователів за невиконання та неналежне виконання зобов’язань за договором про організацію діяльності дитячого будинку сімейного типу. Встановлено, що важливою ознакою договірної відповідальності за порушення досліджуваного договору є те, що правовими підставами для застосування заходів відповідальності є не лише невиконання чи неналежне виконання сторонами зобов’язань, які закріплені у змісті договору, а й зобов’язань, що передбачені актами чинного законодавства, спрямованими на впорядкування договірних правовідносин, що зумовлено превалюванням імперативного методу правового регулювання відносин, опосередко- вуваних діяльністю дитячого будинку сімейного типу. Акцентовано, що, оскільки основними зобов’язаннями батьків-вихователів за досліджуваним договором є виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, догляд за ними, забезпечення їх гармонійного розвитку тощо, то метою застосування до батьків-вихователів правових наслідків порушення договірних зобов’язань буде не відновлення майнових прав та інтересів органу опіки та піклування чи вихованців або ж відшкодування понесених ними внаслідок порушення матеріальних втрат, а насамперед безпосередній захист прав та інтересів вихованців у частині усунення загрози їх життю, здоров’ю, фізичному і психічному розвитку. На основі аналізу матеріалів судової практики доведено, що прийняття органом опіки та піклування рішення про припинення функціонування дитячого будинку сімейного типу внаслідок порушення батьками-вихователями покладених на них за договором зобов’язань є правомірним тільки після звернення органу опіки та піклування до суду та прийняття судом рішення про розірвання досліджуваного договору. Зважаючи на правову природу та зміст квазісімейних правовідносин, опосередковуваних досліджуваним договором, які є відмінними від природи та змісту сімейно-правових відносин, аргументовано, що до батьків-вихователів не можуть бути застосовані заходи сімейно-правової відповідальності.

ЗАКОНОДАВЧІ ЗМІНИ В СИСТЕМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯКОСТІ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Іван Володимирович Назаров — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0300

У статті розкрито структуру системи забезпечення якості вищої освіти в Україні, відокремлено зовнішню систему забезпечення якості та проаналізовано її можливості в умовах воєнного стану. Наведено приклади досліджень різного роду та характеру щодо системи вищої освіти, освітнього процесу та якості вищої освіти, що підготовлені в мирний час, у межах яких проведено аналітичний огляд стану і перспектив розвитку системи забезпечення якості вищої освіти в Україні, й системних досліджень проблем нормативного врегулювання функціонування вищої освіти в України в умовах воєнного стану. Підкреслено, що питання законодавчого забезпечення можливості підтримання і навіть розвитку якості вищої освіти в Україні в умовах воєнного стану залишаються недостатньо дослідженими, що й зумовлює актуальність публікації. Проаналізовано зміни в освітянському законодавстві України з 2022 року, що відбулися через введення воєнного стану в України і предметом регулювання яких є забезпечення ефективного функціонування закладів вищої освіти України, органів що формують політику у сфері освіти України, напрямки подальшого руху з метою забезпечення якості вищої освіти та євроінтеграційних процесів, у тому числі в галузі освіти. Сформульовано висновок про те, що аналіз законодавчих змін з питань забезпечення якості вищої освіти в Україні в умовах воєнного стану, передумов їх виникнення та практики застосування породжують стриманий оптимізм у неможливості зупинити адаптацію вітчизняної системи вищої освіти до принципів, стандартів і правил європейського простору. Констатується наявність серйозних викликів, пов’язаних з необхідністю оптимізації закладів вищої освіти та розбудови внутрішніх систем забезпечення якості вищої освіти, але спільна роботи всіх державних органів та університетів пришвидшує інтеграцію української системи забезпечення якості вищої освіти в європейський простір.

АДАПТАЦІЯ ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ ДО ВИМОГ СУЧАСНОГО СВІТУ: ПРОБЛЕМИ, ПЕРСПЕКТИВИ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯКОСТІ

Олена Пилипівна Письменна, Катерина Романівна Ільченко — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0300

Динамічні зміни, що відбуваються у світі, генерують нові виклики та завдання для юристів. Юридична освіта, в якій формуються майбутні фахівці права, має відповідати потребам суспільства і вимогам ринку праці, а також враховувати технологічні та культурні трансформації, щоб забезпечити випускникам необхідні знання, навички та компетенції для успішного функціонування в сучасному світі. Щоб юристам залишатися конкурентоспроможними, юридична підготовка повинна йти в ногу з часом, адаптуватися до нових реалій та відповідати високим стандартам якості. Без цього юристи ризикують опинитися позаду динамічного розвитку правового поля, не здатними задовольнити потреби суспільства та ефективно захищати права та інтереси своїх клієнтів. Адаптація юридичної освіти до сучасних викликів – це не лише оновлення програм та методів навчання, а й трансформація мислення. Юристи нового покоління повинні бути не просто знавцями законів, а й гнучкими, адаптивними, креативними особистостями, готовими до постійного самовдосконалення. Проте процес адаптації юридичної освіти до вимог сучасного світу супроводжується численними проблемами та викликами. Ці проблеми включають нестачу практичних навичок у випускників, недоліки в методиках навчання, а також відсутність уваги до міждисциплінарного підходу. Крім того, важливо врахувати виклики глобалізації, які вимагають від юристів новітніх навичок та компетенцій. Недостатнє орієнтування на потреби ринку праці також може ускладнювати процес адаптації юридичної освіти. Тому важливо постійно оновлювати навчальні програми та забезпечувати здобувачів вищої освіти необхідними знаннями та навичками для успішної кар’єри в сучасному світі. У статті розглянуто ключові проблеми, з якими стикається юридична освіта сьогодні, а також окреслено перспективи її розвитку та шляхи забезпечення її якості, вказано на головні аспекти, які необхідно враховувати для успішної підготовки здобувачів вищої освіти в цій галузі. Розглянуто, які кроки можуть бути вжиті для вдосконалення системи юридичної освіти з урахуванням поточних викликів і тенденцій.

ЧИ ПОТРІБНА УКРАЇНІ ВОЄННО-ПРАВОВА НАУКА?

Василь Іванович Шакун — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0300

У статті досліджено окремі тенденції формування нового світового порядку як системи формальних і неформальних правил і норм міжнародних відносин. Констатовано, що війна росії проти України, яка ведеться на території України, очевидно, має глобальний характер завдяки воєнній, економічній, фінансовій, дипломатичній, інформаційній та ідеологічній підтримці зарубіжних держав, НАТО і ЄС. Сама війна має гібридний характер і включає поряд із воєнними діями застосування економічних та фінансових санкцій, інформаційні й цивілізаційні складники. У дослідженні висунуто гіпотезу, що одним із викликів російсько-української війни є необхідність створення освітньої системи, яка зможе формувати логіко-історичні способи мислення, здатні розрізняти складники гібридних процесів, проводити їх сутнісний аналіз і з’ясовувати форми поєднання. У статті обґрунтовано, що наукове та навчальне забезпечення сил оборони та безпеки не завжди здійснюється відповідно до суспільних потреб щодо забезпечення захисту конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності України. Аналіз нормативно-правових актів і наукових досліджень у цій сфері дозволив визначити системні проблеми подальшого розвитку не тільки воєнно-правової науки, але й військово-правової науки та освіти в умовах російської агресії та євроатлантичної інтеграції України. Здійснене дослідження дозволило запропонувати певні дії: уточнити перелік пріоритетних досліджень з актуальних проблем військового та воєнного права; продовжити роботу з кодифікації законодавства у сфері оборони; запровадити нову спеціальність L 11 «Військове та воєнне право». За результатами проведеного 30 листопада 2023 року круглого столу на тему «Військово-правова наука та освіта в Україні: уроки російсько-української війни» зроблено висновки щодо актуалізації концепцій воєнно-правової та військо-правової науки з акцентом на забезпечення належної організації військової підготовки в школі, післяшкільної військово-правової освіти, територіальної оборони, військової служби, системи соціального та пенсійного забезпечення, розробки дієвих статутів про дисципліну. Висловлено перспективну пропозицію щодо координації Національною академією наук України правових досліджень, зокрема у сфері воєнно-правової та військово-правової наук через створення нового відділення – «Відділення військових наук».

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ЛЮДИНИ НА БЕЗПЕЧНЕ ДОВКІЛЛЯ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ: ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Ірина Михайлівна Алмаші — Tue, 25 Jun 2024 00:00:00 +0300

У статті досліджено проблематику забезпечення права людини на безпечне довкілля як одного із основоположних прав людини. Автором проаналізовано законодавство, яким регулюється досліджуване право, окрема увага присвячена новелам законодавства, зокрема, щодо системи державного моніторингу, введено поняття «спостереження за станом довкілля», що безумовно є позитивним положенням і сприятиме покращенню у сфері забезпечення прав людини на безпечне довкілля. Охарактеризовано діяльність уповноважених осіб, що здійснюють діяльність по забезпеченню прав людини на безпечне довкілля. У статті дано авторське визначення поняття забезпечення прав людини на безпечне довкілля як систему нормативно-правових актів та інституцій, за допомогою яких закріплюється в законодавчих актах та гарантується право на безпечне довкілля, здійснюється реалізація людиною цього права, та передбачена відповідальність за його порушення. Розкрито поняття «безпечне» стосовно довкілля, виокремлено ознаки права на безпечне довкілля. Поняття «безпечне» стосовно довкілля може означати такий його стан, в якому можна забезпечити умови для гідного життя і здоров’я людини. Під безпечними умовами розуміється такий стан середовища життєдіяльності, при якому відсутня небезпека шкідливого впливу його факторів на людину. Проаналізовано гарантії забезпечення екологічних прав громадян та заходи екологічної безпеки. Зауважено на таких проблемах, як «безпечність» стосовно довкілля в умовах воєнного стану, на необхідності набуття чинності та введення в дію до закінчення воєнного стану положень Закону № 2973-IX, щодо системи державного моніторингу та введення спостереження на територіях, що не належать до так званих «гарячих точок», проблемним є також питання фінансування заходів щодо охорони довкілля у зв’язку з війною та пріоритетністю виділення коштів на національну безпеку та оборону держави.

ПРАВОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ

Наталія Іванівна Атаманчук — Tue, 25 Jun 2024 00:00:00 +0300

Проаналізовано правотворчу діяльність органів Державної податкової служби України, яка урегульовується такими нормативно-правовими актами, як: Податковим кодексом України, Порядком взаємодії Міністерства фінансів України з центральними органами виконавчої влади, діяльність яких спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України, Положенням про Державну податкову службу України. Наголошено, що правотворча діяльність, як одна з основних функцій податкових органів потребує подальшого реформування та удосконалення в умовах прийняття Закону України «Про правотворчу діяльність». Державна податкової служби України як суб’єкт правотворчої ініціативи наділений правом вносити на розгляд суб’єкта правотворчої діяльності проекти нормативно-правових актів, що належать до сфери діяльності податкових органів. Доведено, що Державної податкової служби України здійснює правотворчу діяльність з метою конкретизації законів та підзаконних нормативно-правових актів у тих сферах, які потребують додаткового врегулювання. Сучасний стан податкового законодавства є досить суперечливим та заплутаним і потребує подальшого вдосконалення. Реформування податкового законодавства з дотриманням вимог, закладених у міжнародно-правових документах залишається пріоритетним завданням правотворчої діяльності Державної податкової служби України в умовах отримання нашою державою статусу кандидата на членство в ЄС. Проаналізовано статистичні показники кількості внесених змін і доповнень до Податкового кодексу України в період із 01.01.2011 р. до 01.05.2024 р. Вивчено звіт нормотворчої діяльності Державної податкової служби України у 2022 р., 2023 р. та план діяльності з підготовки проєктів регуляторних актів у сфері господарської діяльності на 2024 рік, які засвідчують активну правотворчу діяльність податкових органів.

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПОРЯДКУ ПРИЗНАЧЕННЯ НА ПОСАДУ СУДДІ БЕЗСТРОКОВО СУДДІВ, ПРИЗНАЧЕНИХ СТРОКОМ НА П’ЯТЬ РОКІВ, У КОНТЕКСТІ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА

Василь Іванович Борденюк — Tue, 25 Jun 2024 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню проблем вдосконалення чинного законодавства України, що визначає порядок призначення на посаду судді безстроково, суддів, повноваження яких припинилися у зв’язку із закінченням п’ятирічного строку, на який вони були призначені до дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02.06.2016 № 1401-VIII, в контексті подолання кадрової кризи у судовій системі, що виникла в результаті судової реформи. Актуальність постановки даної проблеми зумовлена передусім наявністю у судах України надзвичайно великої кількості вакантних посад суддів, у результаті чого існуюча ситуація у сфері формування суддівського корпусу кваліфікується як катастрофічна. Акцентовано, що однією з головних причин такого становища є те, що в Україні впродовж тривалого часу не функціонували Вища кваліфікаційна комісія суддів України та Вища рада правосуддя, що призвело до призупинення процесу формування суддівського корпусу. У статті обґрунтовується, що одним із напрямів подолання кризової ситуації у сфері кадрового забезпечення судової системи може бути призначення на посади суддів, повноваження яких припинилися у зв’язку із закінченням п’ятирічного строку, на який вони були призначені до дня набрання чинності Законом «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)». Конституційну основу для вирішення цього питання містить положення Конституції України, згідно з яким такі судді можуть бути призначені на посаду судді в порядку, визначеному законом. Проте Закон «Про судоустрій і статус суддів» призначення таких суддів на посаду судді безстроково пов’язує з попереднім оцінюванням їх на відповідність займаній посаді за доволі невизначеними критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності, що значною мірою стримує процес формування суддівського корпусу та створює істотні загрози принципу незалежності суддів. В статті констатується, що такі підходи до вирішення питання призначення таких суддів на посади суддів безстроково не узгоджується з відповідними положеннями Конституції України, принципом юридичної визначеності як вимоги верховенства права, складовим елементом якого принцип правомірних (легітимних) очікувань. В статті пропонується внести зміни до законів України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про Вищу раду правосуддя», згідно з якими судді, повноваження яких припинилися у зв’язку із закінченням строку, на який їх було призначено, призначаються Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя на посаду судді до суду, до якого вони були призначені (переведені) на день закінчення повноважень, а також обґрунтовується необхідність внесення таких змін.

ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИЙНЯТТЯ РОЗПОРЯДЖЕНЬ МІСЦЕВИМИ ДЕРЖАВНИМИ АДМІНІСТРАЦІЯМИ У КОНТЕКСТІ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ ГАЛУЗІ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

Віктор Володимирович Брановицький — Tue, 25 Jun 2024 00:00:00 +0300

Статтю присвячено визначенню проблемних аспектів нормативно-правового забезпечення прийняття розпоряджень місцевими державними адміністраціями у контексті публічного адміністрування галузі природокористування та шляхів його удосконалення. Увагу зосереджено на проблематиці визначення кола інструментів, необхідних для виконання окремих повноважень місцевих державних адміністрацій, з тим, щоб з’ясувати стан нормативно-правового регулювання здійснення нормотворчих повноважень місцевими державними адміністрації, встановити підстави прийняття нормативно-правових актів ними та визначити, які саме публічні завдання виконуються ними виключно за допомогою даного інструмента публічного адміністрування. В окреслених цілях проаналізовано законодавство та матеріали практики з питань виконання повноважень зі створення охоронних зон для збереження біорізноманіття у лісах, встановлення лімітів використання лісових ресурсів, встановлення максимальних норм безоплатного збору дикорослих трав’яних рослин, квітів, ягід, встановлення обмежень використання природних об’єктів, зокрема лісів та об’єктів тваринного світу. За наслідком проведеного дослідження встановлено, що нормативно-правові засади та здійснення функції нормативно-правового регулювання місцевими державними адміністраціями на практиці знаходяться на неналежному рівні насамперед через наявність прогалин у чинному законодавстві і невиконання органами публічної влади вимог закону щодо затвердження необхідних порядків їх діяльності. Зазначено, що вирішення окреслених проблем вимагає внесення змін і доповнень до законодавства, спонукання органів виконавчої влади до затвердження необхідних порядків, зокрема, шляхом здійснення нормотворчої ініціативи, а також Президентом чи Радою національної безпеки та оборони України шляхом надання відповідних рекомендацій і доручень органам виконавчої влади. Наголошено на необхідності здійснення належного контролю за діяльністю суб’єктів нормотворчих повноважень, проведення якого дало б змогу виявити невиконані або неналежно виконані зобов’язання.

ПРИНЦИП СОЦІАЛЬНОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ В ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ ЩОДО ЗБЕРЕЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО БАГАТСТВА В ПОВОЄННОМУ ВІДНОВЛЕННІ УКРАЇНИ

Ольга Анатоліївна Гусар — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0300

Дослідження присвячено нагальній потребі визначення на законодавчому рівні дефініцій: «принцип справедливості» та «національне багатство». Необхідність такого визначення виникла через історичні події збройної агресії Російської Федерації (РФ), яка посягає на суверенітет, територіальну цілісність України, порушує фундаментальні принципи та норми міжнародного права та спричинила своїми діями економічний занепад країні, руйнування інфраструктури та вчинила злочини проти людяності. Дослідницька гіпотеза автора полягає в тому, що принцип справедливості як регулятор суспільних відносин, корелюється з національним багатством, на рівні, правотворчої, управлінської та правозастосовної діяльності органів публічної влади для ефективного повоєнного відновлення України. Правозастосування принципу соціальної справедливості органами публічної влади під час здійсненні своїх повноважень вплине на якість їх діяльності, на стан забезпечення захисту прав та законних інтересів громадян, реалізації їх гарантій, а також задовольнить суспільну потребу у справедливості та невідворотності покарання за шкоду заподіяну українському народу.

СТАЛА БАНКІВСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ПРЕДМЕТ ФІНАНСОВО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Оксана Анатоліївна Музика-Стефанчук, Анастасія Станіславівна Дубко — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано такий феномен сучасності, як стала банківська діяльність, яка своєю появою на світовій економіко-правовій арені відображає переорієнтацію фінансового сектора на забезпечення виконання цілей сталого розвитку, тобто зростає визнання ролі фінансів у вирішенні проблем екологічного, соціального та управлінського характеру. Як відзначається, стала банківська діяльність виходить за межі традиційних фінансових цілей з огляду на інтеграцію міркувань соціального, екологічного та управлінського характеру, і саме тому забезпечення нормативно-правового регулювання сталої банківської діяльності заслуговує на особливу увагу з боку дослідників у сфері фінансового права. Аналізуючи категорію сталої банківської діяльності та можливості фінансово-правового регулювання відповідних правовідносин, авторки звертають увагу на визначення та особливості концепції сталого розвитку, а також надають власне визначення категорії «стале фінансування». У статті стале фінансування пропонується розглядати як відносини щодо надання фінансових ресурсів у різних формах та за допомогою різних механізмів суб’єктам господарювання, публічно-владним утворенням та іншим суб’єктам, які реалізують проєкти, програми та окремі ініціативи, спрямовані на досягнення цілей сталого розвитку. Також наведено приклади реалізації сталих банківських практик у розрізі компонент екологічного, соціального та управлінського характеру. Особливу увагу в дослідженні приділено також аспектам Політики Національного банку України щодо розвитку сталого фінансування до 2025 року. Аналізуючи сучасний стан забезпечення нормативного регулювання сталої системи банківських установ, авторки доходять висновку, що наразі в межах українських правових реалій банківська діяльність як вид сталої економічної діяльності не забезпечена ні імперативним правовим регулюванням, ні засобами заохочення з боку регулятора на впровадження такої практики. Саме тому, на думку авторок дослідження, необхідно створити адекватну сучасним реаліям нормативно-правову базу регулювання та заохочення сталої банківської діяльності на основі вже розроблених декларативних документів Національного банку України.

СУТНІСТЬ І ОСНОВНІ ОЗНАКИ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО РЕФОРМУВАННЯ ЯК ДИНАМІЧНОГО ТА БЕЗПЕРЕРВНОГО ПРОЦЕСУ

Едуард Євгенович Регушевський — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0300

У статті проведено аналіз сутності й основних ознак конституційно-правового реформування як динамічного та безперервного процесу, зумовленого постійними змінами в політико-правовому житті суспільства і держави та необхідністю швидкого реагування на відповідні зміни в суспільних відносинах, від яких залежить розвиток громадянського суспільства і правової держави. Проаналізовано теоретичні основи конституційно-правового реформування, його вплив на становлення інститутів громадянського суспільства, на оптимізацію та реформування системи державного управління. Приділено увагу історичним передумовам появи правових реформ як суспільного, політико-правового явища. Наголошується, що конституційно-правове реформування не обмежується лише перетвореннями, пов’язаними з конституційною реформою. Конституційно-правове реформування слід розглядати як явище, що на постійній основі відбувається в усіх сферах життя суспільства і держави, охоплює всі галузі та напрями їх функціонування і взаємодії. Зазначено, що суспільство має пряму залежність від управлінського впливу держави та її бажання зафіксувати, «зцементувати» розвиток суспільства, полегшивши таким чином своє управління, а отже, уникаючи необхідності щось змінювати, проводити реформи, націлені на розвиток суспільних відносин. Зазначається, що перетворення, пов’язані з політичною, соціально-економічною, культурною, іншими сферами суспільного життя, ініціатором реформування яких є держава, та використання традиційної системи інституцій і процедур управління не можуть бути ефективним інструментом здійснюваних перетворень, а навпаки, спотворюють й унеможливлюють якісний підхід до формування необхідних умов для розвитку громадянського суспільства. Наголошено на безперервності конституційно-правового реформування та зауважено, що конституційне законодавство стає тим засобом, через який ціль реформи набуває об’єктивного зовнішнього вираження і стає підґрунтям для певних перетворень. Загальне уявлення про конституційно-правове реформування потребує постійного уточнення окремих його аспектів і характеристик. Це стосується тих ознак суспільних змін, з якими пов’язується реформування.

ПРАВОТВОРЧІСТЬ ДЕРЖАВИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ТА ГЛОКАЛІЗАЦІЇ ЯК ОСНОВНИХ ТЕНДЕНЦІЙ У ПРАВІ

Вікторія Миколаївна Тернавська — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0300

На сучасному етапі державо- і правотворення зміст правової політики держави, яка визначає тенденції в правотворчості, зумовлюється чинниками суб’єктивного (інтереси держави і міжнародного співтовариства) та об’єктивного (політична та економічна інтеграція) характеру. У статті досліджено такі основні тенденції у праві, як глобалізація, регіоналізація, локалізація та глокалізація права, які відображаються на правотворчій діяльності держави. Встановлено, що глобалізація права передбачає взаємодію правових систем сучасності у формі конвергенції, асиміляції та інтеграції, наслідком чого є інтернаціоналізація національного права суверенних держав. Ступінь глобалізованості національної правової системи зумовлений цілями і пріоритетами конституційно-правової політики, що є стратегічним видом правової політики держави. Регіоналізація права відбувається у формі уніфікації та гармонізації національного права з правом регіонального політичного та/чи економічного союзу держав, а також інституційної рецепції, де засобами формування правової політики виступають адаптація, імплементація та стандартизація у сферах господарської діяльності, екології та захисту прав людини. Локалізація права, спричинена посиленням регіональних і національних особливостей правової спадщини, ґрунтується на самобутності правової культури, правових звичаїв та правових традицій. Глокалізація права є компромісом між правовою глобалізацією і локалізацією внаслідок усвідомлення національними урядами неможливості проведення політики ізоляціонізму в епоху сучасних інформаційних технологій та одночасної необхідності продукації правової політики, спрямованої на захист національних інтересів. Зроблено висновок, що продукація якісної правової політики держави в сучасному глобалізованому світі має відбуватися на засадах правової глокалізації, в парадигмі якої формуються прагматичні стратегія і тактика розвитку правового життя суспільства з урахуванням тенденцій правової глобалізації та національних інтересів.