Нове українське право

ОСНОВНІ ІДЕЇ ДО ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Сергій Олексійович Погрібний — 2025-10-27

У статті окреслено проблеми процесуального законодавства України на нинішньому етапі розвитку правової держави та запропоновано шляхи їх вирішення. Зокрема, піддано аналізу такі проблеми, як використання радянської правової доктрини, надмірна диференціації процесуального законодавства за видами судочинства, надмірне за обсягом і продубльоване правове регулювання, розпорошеність норм процесуального характеру по різних нормативно-правових актах, зниження рівня законодавчої техніки.Звернуто увагу, що законотворець під час здійснення ним правотворчої діяльності насамперед повинен прагнути, щоб кожен новий нормативно-правовий акт з погляду законодавчої техніки був, по-перше, якісним, по-друге, не створював суперечностей усередині правової системи. На цьому етапі розвитку процесуального законодавства не потрібно ставити надмету – повне об’єднання всіх процесуальних норм в одному Кодексі, оскільки нині досить визначити пріоритетним саме забезпечення стабільності й фундаментальності викладених у ЦПК України норм.В оцінці нинішнього стану чинного процесуального законодавства, визначено такі основні його недоліки, як мінливість; непрогнозованість – брак єдиної загальної концепції розвитку національного законодавства; стан «перевиробництва» права: нормативних актів багато, але вони не позбавлені суперечностей і прогалин; неоднаково повне врегулювання правовими нормами різних суспільних відносин.Умовою розвитку українського процесуального законодавства автором запропоновано запровадити децентралізацію джерел процесуального права, яка є логічною, послідовною та відповідає меті її здійснення згідно з європейськими традиціями і стандартами. Надалі такі тенденції мають посилюватися в міру зростання рівня незалежності судової влади. Отже, для того щоб суд став дійсно самостійним і незалежним, потрібно відкрити шляхи до створення певних «м’яких» норм суддівською професійною спільнотою та органами суддівського самоврядування.Також наголошено на тому, що вирішення всіх наведених у цій статті проблем не має порушити засадничого принципу незалежності судової влади, зашкодити суду в справедливому вирішенні спору.

ГАРАНТІЇ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ВЕТЕРАНІВ ВІЙНИ: НЕОБХІДНІСТЬ МОДЕРНІЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА

Галина Анатоліївна Трунова — 2025-10-27

Стаття присвячена аналізу проблем чинного законодавства та правозастосовної практики щодо соціального захисту ветеранів війни. Досліджено положення чинного законодавства та міжнародно-правових актів щодо соціального захисту учасників бойових дій. Проаналізовано норми Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», який унормовує конституційні гарантії забезпечення права ветеранів війни на соціальний захист. Наголошено на безсистемності та застарілості окремих положень зазначеного Закону. Акцентовано увагу на термінологічній проблемі підміни категорії «права» на окремі види соціального забезпечення для ветеранів війни категорією «пільги». Категорія «соціальна пільга» як вид соціального забезпечення притаманна пострадянському простору та покликана забезпечувати найбільш вразливі верстви населення для їх життєзабезпечення. Наголошено, що термінологічні неточності не повинні впливати на можливість реалізації ветеранами війни права на соціальний захист.Проаналізовано проєкти нормативно-правових актів щодо ветеранської політики та встановлення нормативів робочих місць для ветеранів, зроблено висновки та запропоновані окремі рекомендації щодо їх удосконалення. Наведено досвід інших держав щодо соціальної реінтеграції та працевлаштування ветеранів. Наголошено на необхідності узгодження програм підтримки працевлаштування ветеранів війни з іншими програмами, стратегіями соціального, економічного та екологічного розвитку.Акцентовано увагу на важливості забезпечення актуальної статистики потреб ветеранів війни та функціонування відповідних державних інституцій зі збору даних. Також підкреслено необхідність врахування майбутніх соціальних ризиків щодо потреб ветеранів війни у соціальному житлі.Зроблено висновки про нагальну потребу модернізації законодавства щодо соціального захисту ветеранів війни з визначенням окремих гарантій забезпечення прав ветеранів війни на соціальний захист та механізму їх реалізації, включно з процедурами оскарження.

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЗАКОНОДАВЧОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ЛЮДИНИ НА СУДОВИЙ ЗАХИСТ У СФЕРІ ПУБЛІЧНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

Василь Іванович Борденюк — 2025-10-27

У статті на основі аналізу положень Конституції України, міжнародних договорів, які є частиною національного законодавства України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законів України, що встановлюють порядок здійснення адміністративного судочинства, виявлені основні проблеми законодавчого забезпечення конституційного права людини на судовий захист у сфері публічно-правових відносин. Зокрема, за результатами такого аналізу обґрунтовано висновки про те, що конституційне право особи на судовий захист не є абсолютним, а тому порядок його здійснення встановлюється на рівні законів, які повинні розвивати відповідні положення Конституції України, а не змінювати зміст цього права, що його обмеження можуть встановлюватись на законодавчому рівні лише у випадках, передбачених Конституцією України. Крім того, в статті здійснено ретроспективний аналіз законів України про внесення змін до КАС України та Конституції України, за результатами якого констатовано наявність тенденції до звуження змісту та обсягу конституційного права на судовий захист не тільки на законодавчому, а й на конституційному рівні, а також виявлені основні напрями обмеження цього права на законодавчому рівні, що порушують його суть.Зокрема, до таких напрямів віднесено: встановлення на законодавчому рівні: особливостей оскарження та скасування рішень окремих суб’єктів владних повноважень, можливість встановлення яких не передбачена в Конституції; надмірно широкого кола суб’єктів владних повноважень, щодо актів яких не допускається зупинення їх дії та забороняється встановлювати для них обов’язку вчинити певні дії; досить широкого кола судових рішень, які не підлягають касаційному оскарженню. Аргументовано, що одним із вагомих чинників, який перешкоджає ефективний реалізації права на судовий захист, є наявність у законодавство України, що визначає правові здійснення правосуддя, численних норм, які не відповідають вимогам юридичної визначеності, яка є складовою принципу верховенства права, що задекларований у ч. 1 ст. 8 Конституції України.

ПРИРОДА ТА СУТНІСТЬ МАНІПУЛЮВАННЯ ЯК ПРАВОВОЇ КАТЕГОРІЇ

Ірина Володимирівна Міма — 2025-10-27

У статті досліджується феномен правового маніпулювання як деструктивного явища, що проявляється в межах механізму правового регулювання суспільних відносин. Розкривається його природа, сутність, ключові ознаки, основні цілі та завдання, а також засоби, які надають цьому суспільному явищу специфічного правового характеру. Правове маніпулювання розглядається як форма психологічного впливу, у якій поєднуються правові, політичні та психологічні інструменти, спрямовані на викривлення справжнього змісту правових норм без формального порушення закону, але всупереч його духу. Визначається, що правове маніпулювання в механізмі правового регулювання суспільних відносин полягає у використанні правових норм і процедур не для досягнення справедливого правопорядку, а з метою реалізації приватних, політичних чи корпоративних інтересів, що спотворює призначення права як регулятора суспільних відносин. Окрему увагу приділено маніпуляції юридичними цілями та засобами в механізмі правового регулювання суспільних відносин. Також у порівняльному аспекті аналізується політико-правове маніпулювання, що дає змогу комплексно дослідити взаємодію правових, політичних і психологічних механізмів впливу на суспільну свідомість.Обґрунтовується його значення як методологічного інструменту для вивчення: а) юридичних засобів, прийомів і технік реалізації політичних маніпуляцій; б) впливу політичної кон’юнктури на саме право, включно з процесами правотворення, правозастосування й тлумачення правових норм. Автором акцентується, що практика правового маніпулювання руйнує засади справедливості, законності та принципи правової держави.

ЗАХИСТ ПРАВ ДІТЕЙ-СИРІТ ТА ДІТЕЙ, ПОЗБАВЛЕНИХ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ, ПІД ЧАС ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ: УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД

Катерина Олександрівна Чепкова — 2025-10-27

Діти є тією категорією цивільного населення, яка потребує найбільше уваги та турботи зі сторони суспільства та держави в особі уповноважених суб’єктів публічної адміністрації в будь-який час. Першочергово обов’язок виховання, піклування та захисту дітей покладено на батьків кожної дитини. Однак є категорії дітей, у яких у зв’язку із певними життєвими обставинами або взагалі відсутні батьки, або батьки не виконують належним чином свої батьківські обов’язки. Йдеться про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Зазначені категорії дітей набувають особливого захисту і допомоги з боку держави. Авторами статті здійснено акцент на сформованому вітчизняному законодавстві у сфері захисту прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. У статті проаналізовано діяльність суб’єктів публічної адміністрації, до компетенції яких віднесено здійснення захисту прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.Проаналізовано зміну державної публічної політики щодо забезпечення переходу виключно до сімейної форми виховання для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.У період збройного конфлікту держава несе підвищену відповідальність за дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Для забезпечення їх безпекового середовища держава повинна формувати додаткові механізми відповідно до ситуацій, які виникають під час збройного конфлікту. Одним із прикладів є сформований Кабінетом Міністрів України у 2023 році адміністративно-правовий механізм тимчасового переміщення (евакуації) дітей, які проживають або зараховані до закладів різних типів, форм власності та підпорядкування на цілодобове перебування та їх повернення за місцем постійного проживання (перебування), а в разі виїзду за межі України – в Україну. Авторами статті здійснено аналіз запропонованого механізму, суб’єктів його реалізації, а також проблемних питань, які виникають у процесі його реалізації.

МОРАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОЗНАКИ ОСОБИ ВУЛИЧНОГО НАСИЛЬНИЦЬКОГО ЗЛОЧИНЦЯ

Валентина Сергіївна Бабійчук — 2025-10-27

Статтю присвячено міждисциплінарному аналізу особи вуличного насильницького злочинця з урахуванням результатів наукових досліджень у галузі психології, соціології та кримінології. На основі системного дослідження підходів до вивчення людини розглянуто аспекти криміналізації особистості. Закладено базис для майбутніх досліджень ключових моделей девіантної поведінки в міському середовищі та можливі методики аналізу механізмів вуличного злочину. Аргументовано доцільність застосування методів та концепцій психологічної науки при розробці методик протидії злочинності, зокрема у сфері кримінологічної профілактики вуличних проступків і злочинів. Під час аналізу особистості злочинця застосовано підходи поведінкової психології. Виокремлено особистісні риси вуличного злочинця, екстрапольовано основні соціологічно-психологічні моделі аналізу особистості на провідні риси вуличних злочинців та сформульовано архетипи таких правопорушників. Наведено рефлексії Е. Дюркгайма та Р. К. Мертона щодо сутності злочину та сутності девіантної поведінки. Проаналізовано чотири соціально-психологічні моделі особистості$ (1) The five-factor model; 2) PEN model Айзенка; 3) Tellegen’s three-factor model; 4) Cloninger’s temperament and character model), виокремлено й схарактеризовано ключові риси типології та екстрапольовано на архетип вуличного злочинця. Акцентовано на необхідності поміркованого провадження досліджень у галузі нейрокримінології, особливо при вивченні особливостей функціонування мозку злочинця.Проаналізовано підходи харківської школи кримінології до аналізу теорії злочинності та «я-концепції» особистості злочинця. Окремо наголошено на морально-етичних ризиках та дискусійних питаннях, які можуть постати перед правоохоронною системою завдяки подальшим здобуткам нейрoкримінології. Дослідження підтвердило необхідність застосування міждисциплінарного підходу та інтеграції психологічного знання до наукових кримінологічних пошуків та акцентувало на необхідності подальшого вивчення психологічних особливостей кожного з виокремлених автором архетипів вуличних злочинців.

ВИЗНАЧЕННЯ МОМЕНТУ НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА МАЙНО ЗА ДОГОВОРОМ

Віктор Вікторович Дубовик — 2025-10-27

У статті проаналізовано наукові джерела, стан законодавства України та основні підходи правозастосування щодо визначення моменту набуття права власності на майно за договором. Установлено, що за Цивільним кодексом 1922 року момент набуття права власності в набувача щодо індивідуально визначеної речі визначався як момент укладення договору, а щодо речей, які визначаються родовими ознаками, – як момент їх передачі.Положення ЦК УРСР 1963 року та ЦК України 2003 року щодо визначення моменту набуття права власності на майно за договором є майже аналогічними. Момент виникнення права власності в набувача за договором законодавець пов’язує з моментом передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.Доведено, що момент набуття права власності на транспортний засіб за договором визначається моментом передання транспортного засобу, якщо договором не визначено інше й не пов’язується з моментом державної реєстрації транспортного засобу. Моментом набуття права власності в обдаровуваного – фізичної особи на валютні цінності на суму, яка перевищує п’ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, є момент нотаріального посвідчення договору дарування валютних цінностей, а не момент передання валютних цінностей.Аргументовано, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. До 01 січня 2013 року, враховуючи стан правового регулювання відносин у цій сфері й пріоритет норм ЦК України, право власності в набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу виникало з моменту державної реєстрації договору як правочину.Визначено, що підставою набуття права власності на нерухоме майно за договором є фактичний склад, що містить такі юридичні факти: 1) договір, за яким передається нерухоме майно у власність, 2) державна реєстрація права власності на нерухоме майно. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно повинна мати правовстановлювальне, а не правопідтверджувальне значення.

ПУБЛІЧНІ ДОХОДИ ВІД ПРИМУСОВО ВИЛУЧЕНИХ АКТИВІВ: КЛАСИФІКАЦІЯ, БЮДЖЕТНИЙ ОБЛІК І ЦІЛЬОВЕ ПРИЗНАЧЕННЯ

Станіслав Володимирович Захаров — 2025-10-27

У статті досліджено фінансово-правову природу публічних доходів, що виникають у результаті примусового вилучення активів держави-агресора, її резидентів та пов’язаних осіб. Зазначено, що такі доходи мають різне походження: від примусового відчуження майна на підставі спеціального санкційного законодавства до міжнародних компенсаційних механізмів (репарацій) та прибутків від управління замороженими активами (так званих windfall profits).У роботі обґрунтовується теза, що ці доходи не належать до класичних податкових або трансфертних надходжень, проте мають публічно-примусовий характер, а тому потребують виокремлення в бюджетній системі України як окремої підкатегорії в межах неподаткових надходжень. Аналізується чинна редакція Бюджетного кодексу України, практика діяльності Фонду ліквідації наслідків збройної агресії, а також міжнародний досвід ЄС і країн Великої сімки. Досліджено проблеми відсутності єдиної законодавчої моделі врегулювання статусу вилучених активів, що зумовлює фрагментарність їх бюджетного обліку, а також ризики непрозорого використання. Обґрунтовано доцільність запровадження в структурі бюджетних доходів окремої підкатегорії «санкційно-компенсаційні доходи», яка б відображала специфіку цих надходжень та забезпечувала їх прозорий облік, цільове використання і контроль.Запропоновано концептуальну модель, що містить доходи від спеціальної конфіскації, примусового відчуження на підставі санкційних актів, міжнародних компенсацій і прибутків від управління замороженими активами. Висновується, що формалізація санкційно- компенсаційних доходів як окремої категорії відповідає міжнародним практикам, сприятиме підвищенню фінансового суверенітету України та зміцненню довіри міжнародних партнерів.Стаття має міждисциплінарний характер і поєднує елементи фінансового, міжнародного та конституційного права, що дає змогу комплексно оцінити правову природу й перспективи використання таких доходів.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ СТИМУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ ВІДНОВЛЮВАНОЇ ЕНЕРГЕТИКИ

Анна Анатоліївна Корольова — 2025-10-27

У статті розглянуто адміністративно-правові механізми стимулювання розвитку відновлюваної енергетики України в межах європейської інтеграції та сучасних викликів енергетичної безпеки. Автор здійснив аналіз нормативно-правових актів, що регулюють застосування адміністративних інструментів стимулювання у сфері відновлюваної енергетики.У сучасних умовах сталий розвиток відновлюваної енергетики набуває особливого значення в держав – членах ЄС, оскільки відновлювані джерела енергії відіграють значну роль у боротьбі зі зміною клімату, значно зменшуючи викиди парникових газів.У статті розкрито проблеми, пов’язані з адміністративними бар’єрами та недосконалістю законодавства. Особливу увагу автор приділив механізмів державного регулювання, як-от: програми підтримки в межах Інвестиційної рамки, заохочення інвестиції, «зелений» тариф, дозвільні процедури та державна підтримка. Автор доходить висновку про необхідність удосконалення адміністративно-правових механізмів для стимулювання відновлюваної енергетики через спрощення системних процедур, посилення прозорості державної політики та створення умов для залучення всіх зацікавлених сторін та встановлення правових меж для розвитку «зеленої» енергетики. Автор робить висновок про доцільність гармонізації законодавства України з Європейським Союзом та посилення міжсекторальної взаємодії між державними структурами та суспільством. Запропоновані кроки мають на меті забезпечення адміністративно-правового регулювання та інституційної підтримки, полягаючи впровадження та стимулювання розвитку відновлюваної енергетики. Автор наголошує, що ключовим складником для підвищення ефективності відновлюваної енергетики необхідно запровадити адміністративно-правові заходи стимулювання та державних зобов’язань у формуванні екологічної відповідальності й енергетичної безпеки підтримки.

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ПРОФЕСІЙНОЇ ЕТИКИ СЛІДЧОГО

Юлія Леонідівна Костючок — 2025-10-27

У науковій статті досліджено міжнародні стандарти професійної етики слідчого.Актуальність обраної теми зумовлена тим, що міжнародні стандарти відображають найкращий досвід багатьох держав, узагальнений на міжнародному рівні, який відіграє важливу роль у реформуванні національної системи кримінальної юстиції.Метою статті є визначення системи міжнародних стандартів професійної етики слідчого, а також характеристика змісту її основних принципів, правил та вимог.Міжнародні стандарти професійної етики слідчого визначено як сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених правових та морально-етичних вимог, правил і принципів, які висувають до поведінки слідчого як співробітника правоохоронного органу й спрямовані на належну реалізацію покладених на нього процесуальних повноважень в інтересах суспільства.З’ясовано, що на міжнародному рівні стандарти професійної етики слідчого тривалий час формувалися в контексті встановлення вимог до діяльності поліції. При цьому в системі міжнародних стандартів етики слідчого виокремлено глобальний (загальносвітовий) та регіональний (європейський) рівні.Обґрунтовано, що основними джерелами міжнародних стандартів професійної етики слідчого є Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку від 1979 року, Декларація про поліцію від 1979 року та Європейський кодекс поліцейської етики від 2001 року, а також практика Європейського суду з прав людини.На підставі аналізу вказаних міжнародно-правових документів виокремлено такі базові принципи професійної етики слідчих: професіоналізм, публічність, справедливість, відповідальність, обмеженість у застосуванні примусу, чесність, неупередженість, гідність, конфіденційність, доброчесність, заборону катувань та нелюдського поводження та ін.

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ФОРМАЛЬНОГО ВИЗНАЧЕННЯ ТРИВАЛОСТІ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ

Вадим Олександрович Кулєбякін — 2025-10-27

Статтю присвячено аналізу правої природи процесуальних строків у кримінальному провадженні з акцентом на проблематику формального визначення тривалості досудового розслідування. У роботі схарактеризовано функціональне значення строків, їх бінарні властивості, які одночасно є гарантіями дотримання прав і свобод особи, а також відіграють визначну роль у забезпеченні ефективності кримінального судочинства, темпоральну регламентацію його стадій та є важливим інструментом виконання завдань кримінального провадження.З’ясовано, що чинний кримінальний процесуальний закон містить низку суперечностей і прогалин правового регулювання процесуальних строків тривалості досудового розслідування, зокрема кримінальних проваджень, у яких не встановлено особу, що вчинила кримінальне правопорушення. Зокрема, встановлено, що ст. 219 КПК України, яка регламентує строки досудового розслідування, не регулює строками кримінальні провадження, у яких не повідомлено про підозру. Натомість такі строки мають казуїстичний характер, для їх визначення слід звертатися до інших норм кримінального процесуального закону, які внормовують підстави для закриття кримінального провадження. З огляду на це, проаналізовано співвідношення імперативної конструкції п. 3-1 ч. 1 ст. 284 КПК України з практикою Верховного Суду, відповідно до якої при вирішенні питання про закриття кримінального провадження, у якому не повідомлено про підозру у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної, не звільняє суддю від обов’язку перевірити повноту, об’єктивність та неупередженість досудового розслідування. Установлено, що практика Верховного Суду сприяє дотриманню права потерпілого на справедливу реакцію держави на вчинене відносно нього кримінальне правопорушення у вигляді належного та ефективного досудового розслідування його справи.Запропоновано шляхи вдосконалення законодавства для завершеності правового регулювання строками стадії досудового розслідування. Оцінено досвід упровадження формально визначених строків «фактових» кримінальних проваджень, підтримано його справедливу критику.

ІНОЗЕМНИЙ ДОСВІД РЕГЛАМЕНТАЦІЇ ПЕРЕВАЖНОГО ПРАВА КУПІВЛІ ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ (НА ПРИКЛАДІ ДЕРЖАВ ЄВРОПИ)

Петро Миколайович Кушнір — 2025-10-27

У статті розглянуто особливості регулювання переважного права купівлі земельної ділянки на прикладі права на придбання земельної ділянки в країнах Європи. Інститут переважного права добре відомий європейській правовій системі. Сьогодні питання переважного права купівлі земельної ділянки врегульовано в низці країн Європи. Це як країни – члени ЄС, так й інші європейські країни. З’ясовано, що перелік суб’єктів переважного права купівлі земельної ділянки в різних країнах дещо різниться. До суб’єктів переважного права законодавство Румунії уналежнює співвласників, орендарів, власників сусідніх земельних ділянок та державу. Законодавство Словенії – співвласників, власників-фермерів сусідньої ділянки, що продається; орендарів земельної ділянки, що продається; інших фермерів; сільськогосподарські організації або самозайнятих осіб, які вимагають землю, або фермерське господарство для здійснення ним сільськогосподарської діяльності; Національний сільськогосподарський та лісовий фонд Республіки Словенія. У Польщі переважне право на придбання земель сільськогосподарського призначення в разі їх продажу надається в такому порядку: фізичній особі – фермеру, який є орендарем земельної ділянки, що пропонується для продажу, та орендує цю земельну ділянку не менш як три роки; Національному центру підтримки сільського господарства. У Хорватії Закон надає переважне право на купівлю та оренду сільськогосподарських земель фермерам, які працюють на власних сімейних фермах чи підприємствах, зареєстрованих для здійснення сільськогосподарської діяльності в реєстрі фермерських господарств. У Сербії суб’єкти права переважної купівлі визначаються Законом про нерухоме майно, який ставить усіх суб’єктів, незалежно від того, держава це чи інші особи, в однакове становище. Відзначається законодавчий підхід в аспекті регулювання переважного права купівлі земельної ділянки в країнах Європи також низкою інших відмінностей. Так, переважне право купівлі в Сербії здебільшого використовується для придбання землі сільськогосподарського призначення, тоді як, наприклад, у Франції цей інструмент використовують переважно для міських потреб.

ПРАВОВА ПРИРОДА ДОГОВОРУ ФАКТОРИНГУ

Олег Володимирович Лазовський — 2025-10-27

Стаття присвячена дослідженню питань, пов’язаних із визначенням особливостей правової природи договору факторингу. Наголошено на складності юридичної кваліфікації цього договору, що зумовлює неоднозначність та неузгодженість в судовій практиці та цивілістичній доктрині. Проаналізовано підходи вітчизняних і зарубіжних дослідників щодо визначення сутності договору факторингу, який у доктрині характеризується як змішаний, багатокомпонентний правочин, що поєднує елементи фінансування, відступлення права вимоги, надання послуг і посередництва. Акцентовано, що економіко-правова природа факторингу обумовлює його унікальність як комплексної фінансової послуги, спрямованої не лише на фінансування клієнта, а й на управління дебіторською заборгованістю та страхування ризиків. Актуалізовано проблему юридичної кваліфікації плати за договором факторингу.Проаналізовано позиції Верховного Суду щодо співвідношення понять «плата» і «ціна грошової вимоги», на підставі чого зроблено висновок про неприпустимість ототожнення вартості відступленої вимоги з винагородою фактора. Наголошено, що одним із важливих критеріїв правової кваліфікації договору факторингу є отримання фактором винагороди як плати за надання фінансових послуг, а не придбання права вимоги за зниженою ціною.Встановлено, що плата, про яку йдеться в законодавчих дефініціях договору факторингу, не може сприйматися як ціна вимоги, що відступається: вона є додатковим елементом договірної конструкції, покликаним відображати винагороду фактора за надання комплексу фінансових послуг, а не вартісну оцінку переданого права грошової вимоги. Проаналізовано питання можливого фідуціарного характеру договору факторингу; зазначено, що довіра між сторонами проявляється у професійному виконанні обов’язків, однак не є кваліфікуючою ознакою для віднесення договору до фідуціарних у традиційному розумінні. Узагальнено, що договір факторингу є двостороннім, оплатним, як реальним, так і консенсуальним, каузальним, ризиковим та частково фідуціарним правочином. Його конструкція поєднує в собі елементи різних цивільно-правових договорів і водночас зберігає власну специфіку як фінансового інструменту управління грошовими вимогами.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИПЛАТ НА УТРИМАННЯ ДІТЕЙ

Сергій Михайлович Лаленков — 2025-10-27

Статтю присвячено дослідженню міжнародно-правових засад забезпечення виплат на утримання дітей у контексті захисту їхніх соціально-економічних прав. Актуальність теми зумовлена глобальною проблемою невиконання аліментних зобов’язань, що призводить до порушення базових прав дитини на належний рівень життя, розвиток і соціальний захист.У роботі проаналізовано ключові міжнародно-правові акти, що регламентують питання стягнення аліментів, зокрема Конвенцію ООН про права дитини 1989 року, Гаазьку конвенцію про право, що застосовується до аліментних зобов’язань 1973 року, та Гаазьку конвенцію про міжнародне стягнення аліментів на дітей та інші форми утримання сім’ї 2007 року.Розкрито значення діяльності міжнародних організацій, таких як ЮНІСЕФ, Save the Children, World Vision, які доповнюють правові механізми наданням практичної допомоги дітям, що не отримують аліментів.Особливу увагу приділено проблемам реалізації міжнародно-правових норм у національних правових системах: відсутності єдиного підходу в законодавствах різних держав, труднощам ідентифікації боржників, бюрократичним перепонам та тривалому процесу міжнародного визнання судових рішень. Автор підкреслює, що діти, які залишаються без аліментної підтримки, потрапляють у групу ризику соціальної ізоляції та бідності, а міжнародні програми соціального захисту відіграють компенсаторну роль, забезпечуючи мінімальні гарантії існування.У статті запропоновано шляхи вдосконалення правового регулювання: посилення міжнародної співпраці у сфері обміну інформацією про боржників, спрощення процедур визнання рішень, розширення застосування електронних сервісів та інтеграція соціальних програм із правовими механізмами. Автор доходить висновку, що ефективна реалізація міжнародно-правових засад забезпечення виплат на утримання дітей можлива лише за умови комплексного підходу, який поєднує юридичні, соціальні та інституційні інструменти.

ВИЗНАЧЕННЯ ПОХОДЖЕННЯ ДИТИНИ В КРАЇНАХ ЗАГАЛЬНОГО ПРАВА: ПРАВОВІ ПРЕЗУМПЦІЇ ТА СУДОВА ПРАКТИКА

Олена Іванівна Лефтерова — 2025-10-27

Визначення походження дитини є традиційним інститутом сімейного права, який охоплює встановлення батьківства та материнства щодо дитини. Народження дитини може відбуватися за різних обставин, що потребує адаптації правового регулювання, застосування таких правових норм, які дотримуються забезпечення найкращих інтересів дитини і не порушуватимуть права та інтереси залучених осіб. Статтю присвячено комплексному аналізу правових презумпцій та судової практики визначення походження дитини в країнах загального права (Велика Британія, США, Канада, Австралія, Індія) в умовах трансформації сімейних відносин, глобалізації та поширення допоміжних репродуктивних технологій. Розглядаються як традиційні біологічні критерії визначення материнства і батьківства, так і новітні концепції соціального та інтенційного батьківства, які поступово інтегруються в правові системи, формуючи гнучкі та інклюзивні підходи до захисту прав дитини. Значну увагу приділено аналізу норм, що регулюють презумпцію батьківства у випадках спільного проживання чи партнерства, можливість встановлення батьківства до народження дитини, сурогатне материнство, а також юридичне визнання множинного батьківства в певних юрисдикціях.Досліджено прецедентну практику, яка ілюструє відхід від виключно генетичного підходу на користь урахування найкращих інтересів дитини, зокрема у випадках, коли біологічні та соціальні зв’язки не збігаються. Проведено порівняльний аналіз підходів різних англосаксонських країн, що демонструє як переваги (гнучкість, індивідуалізація, орієнтація на інтереси дитини), так і ризики (правова невизначеність, міжюрисдикційні колізії, складність визнання рішень за кордоном) застосування таких моделей.На підставі вивченого матеріалу сформульовано висновок, який підкреслює переваги та сучасні тенденції правового регулювання визначення походження дитини в країнах загального права. Зокрема, ідеться про поступове визнання наміру як критерію для визначення батьківства, застосування традиційних презумпцій з урахуванням фактичного стану та тлумачення судами норм матеріального права з фокусом на забезпечення найкращих інтересів дитини.

ЗМІСТ ДОГОВОРУ СТРАХУВАННЯ ЦИВІЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЯДЕРНУ ШКОДУ

Микола Володимирович Марченко — 2025-10-27

У статті досліджено особливості змісту договору страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду, проаналізовано підхід законодавця до правового регулювання відносин зі страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду.У статті автор проаналізував систему нормативно-правової регуляції договору страхування цивільно-правової відповідальності за ядерну шкоду, виокремив специфіку кожного рівня такої регуляції. Проведено розбір обов’язкових умов, що законодавець та наукова спільнота виділяють у договорах страхування загалом і в договорі страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду як їх різновиду. Розглянуто зміст типового договору страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду та перспективи змін у нормативно-правовому регулюванні.Результати дослідження мають особливе значення в контексті тривалої повномасштабної агресії російської федерації проти України, де ризики завдавання ядерної шкоди зростають через погіршення умов експлуатації ядерних установок та коливання енергії в енергосистемі країни.Методологія дослідження змісту договору страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду ґрунтується на юридичному аналізі міжнародних і національних правових актів, порівняльно-правовому аналізі змісту типового договору страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду та умов, закріплених на рівні закону.Основні висновки дослідження виокремлюють особливості правового регулювання змісту договору страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду, особливості його умов та подальшого розвитку законодавства в цій сфері.

ДОГОВІР ПРО НАСТАВНИЦТВО: ПРАВОВА КВАЛІФІКАЦІЯ

Софія Михайлівна Назар — 2025-10-27

У статті здійснено правову кваліфікацію договору про наставництво. Зокрема, наголошено на міжгалузевій природі інституту наставництва, що вбирає в себе ознаки сімейного, цивільного, адміністративного права та підкреслює необхідність урахування цієї специфіки при здійсненні правової кваліфікації відповідного договору. У контексті сучасного нормативного регулювання наставництва в Україні вказується на складність юридичної конструкції, що передує виникненню наставницьких правовідносин, яка містить комплекс послідовних юридичних фактів. Одним із них є укладення договору про наставництво, що нині не має чітко визначеної правової кваліфікації. Піддано критиці відсутність законодавчої дефініції поняття «договір про наставництво», вказуючи на доцільність його нормативного закріплення для забезпечення уніфікованого підходу до тлумачення в правозастосовній практиці. Окреслено сучасний доктринальний дискурс щодо класифікації договорів у сфері сімейного права, зокрема проблематику співвідношення понять «договір у сімейному праві» та «сімейно-правовий договір». Розглянуто різні наукові позиції щодо обсягу цих категорій та критеріїв їх розмежування. Вказано на наявні теоретичні суперечності, зокрема щодо суб’єктного складу договорів, що укладаються у сфері сімейного права, правового статусу публічних суб’єктів як сторін договорів, а також природи правовідносин, що виникають у зв’язку з переданням дітей на виховання чи підтримку. На основі аналізу нормативно- правових актів і доктринальних джерел зроблено висновок про доцільність віднесення договору про наставництво до окремої групи соціальних договорів у сімейному праві, що хоча й не регулюють класичні сімейні правовідносини (шлюб, усиновлення, спорідненість), проте безпосередньо стосуються реалізації соціальної функції сімейного права та забезпечення інтересів дитини. Враховуючи особливості предмета договору про наставництво – надання підтримки, допомоги, сприяння соціалізації та підготовки дитини до самостійного життя, а також специфіку суб’єктного складу (участь закладів інституційного догляду, органів опіки, центрів соціальних служб), пропонується розглядати договір про наставництво як правочин, що опосередковує соціальні правовідносини у сфері сімейного права і який потребує окремого місця в класифікації договорів, що функціонують у межах сімейно-правового регулювання.

ПІДСТАВИ ТА УМОВИ ПРИТЯГНЕННЯ ДО СУБСИДІАРНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Сергій Васильович Накорчевський — 2025-10-27

У науковій статті визначено підстави та умови притягнення до субсидіарної відповідальності, а також основні аспекти її реалізації з урахуванням проблем правозастосовної практики.Встановлено, що субсидіарна (додаткова) відповідальність як особливий вид цивільно-правової відповідальності, що може застосовуватися у сфері як договірних, так і деліктних зобов’язальних правовідносин, настає у випадках, передбачених договором або законом у разі невиконання або неналежного виконання зобов’язань основним боржником, його відмови, відсутності або недостатності у нього для цього майна, за якої обов’язок щодо виконання такого зобов’язання повністю або у певній частині покладається на субсидіарного (додаткового) боржника. При цьому, основний боржник залишається відповідальним за своїми зобов’язаннями, а субсидіарний боржник несе відповідальність лише у випадку, коли основний боржник не може виконати свої зобов’язання.Обгрунтовано, що сукупність загальних умов цивільно-правової відповідальності (протиправна поведінка, наявність шкоди, причинно-наслідковий зв’язок між протиправною поведінкою і завданою шкодою, вина особи) у більшості випадків не має значення для покладення субсидіарної відповідальності, різноманітність випадків застосування якої обумовлює особливості підстав та умов субсидіарної відповідальності конкретних суб’єктів цивільного права.Зроблено висновок, що підставами застосування субсидіарної відповідальності є: наявність правового зв’язку між основним і субсидіарним боржником; наявність правовідносин між основним боржником та кредитором; невиконання або неналежне виконання зобов’язання основним боржником, або вчинення ним цивільного правопорушення. При цьому субсидіарна відповідальність може бути застосована за умов: попереднього висунення вимог кредитором до основного боржника про виконання зобов’язання; відмови основного боржника від задоволення вимоги кредитора або неодержання кредитором у розумний строк відповіді основного боржника на пред’явлену вимогу; недостатності майна для задоволення вимог кредитора в основного боржника.

ІСТОТНІ УМОВИ ДОГОВОРУ ОСОБИСТОГО СТРАХУВАННЯ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ

Євгеній Валерійович Панченко — 2025-10-27

У науковій статті на основі норм чинного законодавства України, що регулює страхові відносини, та наявних наукових положень, досліджено істотні умови договору особистого страхування військовослужбовців, які поряд з іншими становлять його зміст, особливості таких умов та порядок їх установлення.Обґрунтовано, що з урахуванням специфіки особистого страхування, договір страхування військовослужбовців може передбачати різні поєднання страхових ризиків, форми та порядок здійснення страхових виплат, містити накопичувальний складник, зокрема на випадок дожиття до визначеного віку чи певної дати, та ризиковий складник, зокрема на випадок смерті в результаті нещасного випадку, травми, хвороби або ж втрати працездатності.Установлено, що умови, на яких укладається договір особистого страхування військовослужбовців, мають вагоме значення, оскільки від них залежить належне виконання взятих на себе зобов’язань, що сприяє захисту прав та інтересів контрагентів за договором.Істотними умовами відповідного договору є його предмет, об’єкт страхування, страховий випадок, страхова сума, у межах якої страховик зобов’язаний провести виплату в разі настання страхового випадку, розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства.Звернуто увагу на те, що предмет договору особистого страхування військовослужбовців, як його істотна умова, становить надання страхової послуги страховиком страхувальникові щодо захисту майнових інтересів, пов’язаних із життям, здоров’ям, працездатністю, пенсійним забезпеченням військовослужбовців шляхом здійснення страхової виплати в разі настання певної події (страхового випадку), передбаченого договором.Установлено, що страховим випадком за договором особистого страхування військовослужбовців слід уважати не лише зумовлену договором подію, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити страхову виплату, що характерне для договорів страхування з накопичувальним складником (пенсійне забезпечення військовослужбовців), а й випадкове заподіяння шкоди життю, здоров’ю військовослужбовця внаслідок настання зумовленої договором події під час дії договору страхування, унаслідок чого виникає обов’язок страховика здійснити страхову виплату.Зроблено висновок, що, незважаючи на обмеження та особливості страхування військовослужбовців, ця сфера є важливою для забезпечення страхових інтересів цієї категорії осіб, які стоять на захисті України ціною свого життя та здоров’я. А тому актуальним завданням сьогодні є подальша розробка як на державному рівні, так й окремо страховиками страхових продуктів та програм страхування для військових із визначенням умов для належного надання їм страхового захисту, що є важливим елементом у механізмі соціального забезпечення цієї категорії осіб.

ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ ВЛАСНИКІВ АКТИВІВ, УПРАВЛІННЯ ЯКИМИ ЗДІЙСНЮЄ НАЦІОНАЛЬНЕ АГЕНТСТВО УКРАЇНИ З ПИТАНЬ ВИЯВЛЕННЯ, РОЗШУКУ ТА УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ, ОДЕРЖАНИМИ ВІД КОРУПЦІЙНИХ ТА ІНШИХ ЗЛОЧИНІВ

Віктор Олександрович Савулій — 2025-10-27

У статті розглянуто права та обов’язки власників активів, управління якими здійснює Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (далі – Національне агентство).Доведено, що власники таких активів зобов’язані дотримуватися всіх вимог чинного законодавства України та виконувати зобов’язання, стороною яких вони є, хоча управління активами здійснює Національне агентство. Національне агентство не є правонаступником жодних прав чи обов’язків власника активів за будь-якими правочинами. Передання активів в управління Національному агентству та укладення Національним агентством договору управління майном не тягне за собою автоматичного переходу права власності на таке майно до управителя. В такому випадку не існує правонаступництва і не відбувається переходу прав та обов’язків власника активів, управління якими здійснює Національне агентство, до Національного агентства й управителя. Встановлено, що за чинним законодавством України існує обов’язок власника активів, управління якими здійснює Національне агентство, надати Національному агентству безперешкодний доступ до такого активу. Окремою підставою прийняття активів Національним агентством в управління є згода власника активів. Згоду власника активів на передання їх в управління Національному агентству можна розглядати як односторонній правочин. Визначено, що власник активів – грошових коштів, які розміщені на його депозитному рахунку в банку, не має права з моменту накладення арешту на такі кошти вимагати видачі вкладу та виплати процентів чи доходу в іншій формі згідно з умовами договору банківського вкладу (депозиту). За загальним правилом власник активів має право погоджувати дії управителя активом у вигляді частки у статутному (складеному або пайовому) капіталі чи акцій, паїв під час здійснення ним повноважень власника у вищих органах управління відповідної юридичної особи.

ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ МІЖ СОБОЮ ОБВИНУВАЛЬНИХ ТА НЕОБВИНУВАЛЬНИХ КОНФІСКАЦІЙНИХ РЕЖИМІВ У ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ

Вадим Павлович Самойлов — 2025-10-27

У статті проаналізовано критерії, ґрунтуючись на яких європейська наука поділяє конфіскаційні режими на обвинувальні та необвинувальні. Адаптовано цю класифікацію для поділу конфіскаційних режимів в Україні, яка є зручною для класифікації видів конфіскації, які виступають предметом різних галузей права: конституційного, кримінального, кримінального процесуального, цивільного процесуального, адміністративного. Встановлено, що критеріями, відповідно до яких певний правовий режим належить до обвинувального або необвинувального, є ступінь доведеності зв’язку майна із правопорушенням шляхом застосування кримінального («поза розумним сумнівом») або некримінального («баланс ймовірностей») стандарту доведення, а також наявність (або відсутність) тягаря доведення в другої сторони.Встановлено, що до обвинувальних конфіскаційних режимів в Україні можна віднести спеціальну конфіскацію, кримінальну процесуальну конфіскацію та конфіскацію предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення.До необвинувальних конфіскаційних режимів в Україні належать розширена конфіскація та цивільна конфіскація.При цьому обґрунтовано, що конфіскація майна як вид покарання та конфіскація майна юридичної особи як захід кримінально-правового характеру не можуть бути віднесені ані до обвинувальної, ані до необвинувальної конфіскації.Проаналізовано колізії, які виникають між різними конфіскаційними режимами. Зокрема, встановлено, що конфіскація майна як вид покарання та конфіскація майна як захід кримінально-правового характеру щодо юридичної особи вступає в колізію зі спеціальною конфіскацією у разі, якщо майно, яке є предметом спеціальної конфіскації, належить на праві приватної власності засудженому або юридичній особі, щодо якої вирішено питання про застосування заходів кримінально-правового характеру.Встановлено, що спеціальна конфіскація майна, яке є предметом незаконного збагачення або легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, набуває окремих рис необвинувальної конфіскації.

СУДОВЕ РІШЕННЯ ЯК ЕЛЕМЕНТ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ: АКСІОЛОГІЧНІ ТА ПРАВОЗАСТОСОВНІ АСПЕКТИ

Наталія Віталіївна Скідан — 2025-10-27

У статті досліджено судове рішення як структурний елемент судової практики у системі джерел кримінального процесуального права України крізь призму його аксіологічного значення та правозастосовної ролі. Підкреслено, що вмотивованість судового рішення є індикатором належного розгляду позицій сторін, повної оцінки доказів та обґрунтованого вибору норми права до застосування, а тлумачення норм права виступає невід’ємною складовою частиною цього процесу. З’ясовано, що суди неминуче здійснюють правозастосовне тлумачення, яке впливає на єдність та сталість судової практики.Показано еволюцію законодавчого підходу до закріплення результатів судового міркування: від появи конструкції «правова позиція» у кримінальному процесуальному законодавстві до сучасної моделі «висновків про застосування норми права» у постановах Верховного Суду. Обґрунтовано причини та наслідки такої трансформації, зокрема її вплив на уніфікацію термінології та підвищення передбачуваності правозастосування. Зважаючи на це, окрему увагу приділено висновкам суду як формі вираження результатів тлумачення, що фіксуються у судовому рішенні. Для позначення останніх авторкою пропонується вживати саме термін «висновок суду», що узгоджується з чинним законодавством.У роботі звертається увага на те, що висновки ВС, зважаючи на його правовий статус, мають особливе та визначальне значення для правозастосування та розвитку права загалом.Висновки Верховного Суду, викладені у його постановах, виконують системоутворюючу функцію: вони забезпечують єдність та сталість судової практики, формують орієнтири для правозастосування, зміцнюють правову визначеність і передбачуваність у галузі кримінального процесу. Таким чином, рішення Верховного Суду, у яких викладено висновки про застосування норм права, є тими формами судової практики, які набувають статусу джерела права.

ГЕНЕЗИС ДЕКЛАРУВАННЯ НЕДОСТОВІРНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Анастасія Олексіївна Хименко — 2025-10-27

У статті розглянуто генезис декларування недостовірної інформації як правове явище та його становлення в національному законодавстві. Проаналізовано соціально-політичні причини та правові передумови, які послугували підставою для виникнення та подальшого утвердження цієї норми. Окрему увагу авторка приділила дослідженню наукових праць учених у галузі кримінального права та кримінології, які обґрунтовували доцільність криміналізації «декларування недостовірної інформації» шляхом внесення відповідної норми до Кримінального кодексу України.Авторка здійснила комплексний аналіз рішення Конституційного Суду України № 13-р/2020 від 27 жовтня 2020 року у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про запобігання корупції», Кримінального кодексу України, яким було виключено ст. 366-1 КК України на підставі Закону України від. 04.12.2020 № 1074-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення відповідальності за декларування недостовірної інформації та неподання суб’єктом декларування декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування».Авторка аналізує наукові позиції, які викладені в роботах визнаних науковців, зокрема К.П. Задоя та А.А. Возню., які досліджували це питання, що не можна вважати доведеною неконституційність норми про декларування недостовірної інформації з огляду на відсутність необхідних аргументів у відповідному рішенні Конституційного Суду України. Авторка також доходить висновку, що правова аргументація суду є суперечливою та не досить вмотивованою, що поставило під сумнів ефективність конституційного контролю як інституту. Таке рішення Конституційного Суду України викликало конституційну кризу в Україні, що мало негативні наслідки щодо довіри населення до законодавчої та судової гілок влади.

ВИЗНАЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ: ЩО ТАКЕ ІНФОРМАЦІЙНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ?

Марина Чех — 2025-10-27

У статті досліджується переосмислення суверенітету в цифрову епоху крізь призму формування нового парадигмального підходу – інформаційного суверенітету. Якщо традиційне міжнародне право пов’язувало суверенітет із територією та кордонами, то цифровізація висунула інформаційні та дані потоки як нову сферу суверенного авторитету.Доводиться, що інформаційний суверенітет слід розуміти як багатовимірну практику, що поєднує автономію, владні повноваження та відповідальність: здатність діяти незалежно у кіберпросторі, юридичну компетенцію регулювати інформаційні потоки та нормативний обов’язок балансувати між національними інтересами, правами людини та глобальною взаємозалежністю. Аналіз розгортається у чотирьох напрямах. По-перше, розробляється робоче визначення інформаційного суверенітету на основі доктринальних дебатів у міжнародному праві, європейських та китайських правових підходів, а також українських досліджень, сформованих у реаліях гібридної війни. По-друге, здійснюється порівняння моделей суверенітету в цифрову добу: китайська концепція «кіберсуверенітету», що акцентує на оборонному контролі; право-орієнтована парадигма «суверенітету даних» у ЄС, уособлена Регламентом GDPR; а також ринково-орієнтований підхід США. По-третє, висвітлюються нормативні суперечності, зокрема конфлікт між імперативами національної безпеки та універсальними правами людини, а також проблема узгодження державного суверенітету з кіберпростором як глобальним спільним надбанням. Нарешті, пропонується типологія інформаційного суверенітету – оборонного, економічного та регулятивного, яка надає аналітичну чіткість конкуруючим інтерпретаціям суверенітету у цифровій сфері.Стаття доходить висновку, що інформаційний суверенітет не слід тлумачити як повернення до абсолютного територіального контролю, а як багаторівневу практику врядування.Для України це означає одночасно протидію дезінформації, розвиток власних цифрових спроможностей і гармонізацію з європейськими регулятивними стандартами. У ширшій перспективі типологія демонструє, що інформаційний суверенітет – це не фіксований статус, а постійний процес переговорів між безпекою, економікою та правом. Усвідомлення цієї динаміки є ключем до формування механізмів врядування, які збережуть як автономію держав, так і відкритість глобального цифрового порядку.

ВИКОРИСТАННЯ ДОКАЗІВ, ОТРИМАНИХ ЗА МІЖНАРОДНИМИ ЗАПИТАМИ ПРО ПРАВОВУ ДОПОМОГУ: ПРАВОВІ ТА ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ РОЗКРИТТЯ БАНКІВСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ В КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНОЇ СПІВПРАЦІ

Олександр Шипілов — 2025-10-27

У статті досліджується один із найактуальніших аспектів міжнародного співробітництва у кримінальному провадженні – правові та практичні засади використання доказів, отриманих у порядку міжнародної правової допомоги, з акцентом на питання розкриття банківської таємниці. Аналізується правова природа банківської таємниці як гарантії збереження конфіденційності фінансової інформації, а також її співвідношення з потребами слідства у кримінальних справах, особливо у випадках розслідування транснаціональних злочинів, пов’язаних із відмиванням доходів, корупцією та фінансуванням тероризму. Розглянуто норми міжнародного права, зокрема Європейську конвенцію про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1959 року, Другий додатковий протокол до неї, Конвенцію ООН проти корупції 2003 року, рекомендації FATF та інші документи, що регламентують можливість доступу до фінансової інформації за міжнародними запитами.Проведено порівняльно-правовий аналіз підходів європейських держав до захисту банківської таємниці та умов її розкриття у контексті міжнародної співпраці із виокремленням специфіки правового режиму в окремих юрисдикціях.Особливу увагу приділено судовій практиці, як українській, так і практиці Європейського суду з прав людини. Розкривається питання допустимості доказів, отриманих із порушенням національних чи міжнародних процедур доступу до банківської інформації, а також наслідки визнання таких доказів недопустимими.У межах дослідження також проаналізовано ризики порушення права на захист, права на повагу до приватного життя та права на справедливий суд.На основі комплексного аналізу сформульовано авторські висновки та пропозиції щодо вдосконалення національного законодавства України у сфері розкриття банківської таємниці у кримінальному провадженні, з урахуванням міжнародних стандартів та зобов’язань держави у сфері прав людини. Водночас підкреслюється необхідність забезпечення балансу між ефективністю досудового розслідування та гарантіями прав людини. Стаття адресована науковцям, правникам-практикам, працівникам правоохоронних органів та всім, хто цікавиться проблемами міжнародної правової допомоги у кримінальному процесі.

РОЗДУМИ ПРО ОСНОВНИЙ БЕЗПОСЕРЕДНІЙ ОБ’ЄКТ УМИСНОГО ПОРУШЕННЯ ВИМОГ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЮ ЛЕГАЛІЗАЦІЇ (ВІДМИВАННЮ) ДОХОДІВ, ОДЕРЖАНИХ ЗЛОЧИННИМ ШЛЯХОМ, ФІНАНСУВАННЮ ТЕРОРИЗМУ ТА ФІНАНСУВАННЮ РОЗПОВСЮДЖЕННЯ ЗБРОЇ МАСОВОГО ЗНИЩЕННЯ (

Іван Геннадійович Шнуренко — 2025-10-27

У статті проаналізовано наукові підходи до визначення основного безпосереднього об’єкта складів кримінальних правопорушень, передбачених статтею 209-1 КК України.Проведений аналіз юридичної літератури дав змогу виокремити два основних підходи до визначення основного безпосереднього об’єкта кримінальних правопорушень, передбачених статтею 209-1 КК України.Перший підхід полягає в тому, що основний безпосередній об’єкт цих кримінальних правопорушень один і той самий.Окремі прихильники цього підходу висловлюють позицію, відповідно до якої основний безпосередній об’єкт кримінального правопорушення, передбаченого статтею 209-1 КК України, та кримінального правопорушення, передбаченого статтею 209 «Легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом» цього Кодексу, один і той самий.Інші науковці критикують цей підхід та зазначають, що таке визначення не враховує особливостей злочинних діянь, передбачених статтею 209-1 КК України.Другий підхід полягає в тому, що основний безпосередній об’єкт кримінальних правопорушень, передбачених як частиною першою, так і частиною другою статті 209-1 КК, не співпадає.У нашій статті ми виходимо з концепції, що об’єктом кримінального правопорушення виступають соціальні цінності.З урахуванням цієї концепції у статті зроблено висновок, що основні безпосередні об’єкти кримінальних правопорушень, передбачених частинами першою та другою статті 209-1 КК, не співпадають. Ними виступають різні за змістом соціальні зв’язки у сфері фінансового моніторингу, що набувають форми правовідносин, оскільки вони врегульовані нормами права.Далі стаття присвячена характеристиці правовідносин, що виступають основними безпосередніми об’єктами кримінальних правопорушень, передбачених статтею, що досліджується. Визначаються суб’єкти цих правовідносин, окреслюється їх предмет та визначається їх зміст з урахуванням положень чинного антилегалізаційного законодавства.

РЕЛІГІЙНИЙ ОБРЯД ЯК ОБ’ЄКТ ПОСЯГАННЯ В РОЗУМІННІ СТ. 180 КК УКРАЇНИ

Олександр Петрович Бабіков — 2025-10-27

Статтю присвячено дослідженню релігійного обряду як обов’язкової ознаки об’єкта розглядуваного кримінального правопорушення, відповідальність за який передбачено ст. 180 КК України. Автори досліджують велику кількість різноманітних церковних (релігійних) обрядів (таїнств). Кожне зі згаданих у дослідженні має свої особливості, порядок та мету проведення, супровід, місце їх здійснення. Автори дослідження брали до уваги релігійні традиції православ’я західного обряду. Питання традицій східного обряду не стали предметом цього дослідження.Центральним елементом віросповідання є релігійний обряд, сутність якого визначається метою, місцем його проведення, засобами, що використовують для цього, та іншими факторами (історичними, соціальними тощо).Під обрядом варто розуміти зовнішнє вираження вірувань людини. Поняття обряду дає змогу розглянути співвідношення між ритуалом, релігією, культом і таїнством. Сам обряд і є посередником.Тож заважання, незаконне перешкоджання здійсненню релігійного обряду, віросповіданню поза встановленими межами і є незаконним. Злочин уважається закінченим з моменту зриву обряду або загрози такого зриву.Чинне законодавство чітко не визначає форм та видів діяльності релігійних організацій і критерії їх відповідності статутній меті – сповідування і поширення віри.Релігія хоч і не наукова за своїм походженням та не раціональна за своєю суттю, але дуже важлива для будь-якого суспільства, особливо в окремі періоди його життєдіяльності.Можна сказати, що законодавець правильно вирішив установити кримінальну відповідальність за перешкоджання здійсненню релігійного обряду, водночас багато моментів залишилися поза його увагою.

ФУНКЦІОНАЛЬНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ АРМА В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ ТА ПІД ЧАС МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА

Володимир Вікторович Зуєв — 2025-10-27

Статтю присвячено дослідженню функціонального призначення Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (далі – АРМА), у кримінальному провадженні та під час міжнародного співробітництва. Визначено історичні та правові передумови створення АРМА, серед яких виконання міжнародних зобов’язань України перед Європейським Союзом та Радою Європи, а також потреба в прозорих механізмах управління арештованим майном. Розкрито ключові напрями діяльності: виявлення та розшук активів на запити правоохоронних органів; управління арештованими активами з метою збереження чи збільшення їх вартості; формування державної політики та нормативної бази у сфері протидії злочинам, пов’язаним з активами. Акцентовано, що Агентство володіє унікальними аналітичними можливостями, включно з доступом до понад 50 державних і банківських реєстрів, міжнародних інформаційних мереж та платформ. Детально описано процедури взаємодії АРМА з органами досудового розслідування, прокуратурою та судами, строки й порядок реагування на звернення, а також особливості надання аналітичних матеріалів для використання як доказової бази. Розглянуто міжнародний вимір діяльності АРМА, зокрема укладання меморандумів та угод про співробітництво з аналогічними органами інших держав, що створює інституційну основу для ефективного повернення активів. Проаналізовано законодавчі ініціативи щодо розширення повноважень АРМА та надання йому статусу центрального органу у сфері міжнародної правової допомоги в кримінальному провадженні, проте доведено, що така інтеграція може спричинити правові колізії, зокрема щодо допустимості доказів. Автор робить висновок, що чинний статус АРМА як допоміжного суб’єкта кримінального процесу є доцільним, а подальший розвиток варто спрямовувати на вдосконалення інструментів співпраці з національними та іноземними компетентними органами.

ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ТА СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ КОРУПЦІЙНИХ Й ЕКОНОМІЧНИХ ЗЛОЧИНІВ

Ганна Володимирівна Мудрецька — 2025-10-27

У статті проаналізовано специфіку оперативно-розшукового забезпечення досудового розслідування та судового розгляду корупційних й економічних злочинів. Актуальність статті пов’язана з необхідністю вирішення проблеми, що полягає в тому, що сучасна діяльність органів досудового розслідування під час розслідування корупційних злочинів посадових осіб потребує вдосконалення засобів профілактики та протидії, а також виявлення умов й інструментів, що сприяють підвищенню ефективності розслідування. Розглянуто загальні аспекти доктринального дослідження терміна «оперативно-розшукове забезпечення досудового розслідування та судового розгляду» в теорії оперативно-розшукової діяльності; визначено коло вчених, які досліджували цю категорію; проаналізовано їх погляди щодо цього поняття; виділено основні риси оперативно-розшукового забезпечення, що відображають його зміст та сутність; підкреслено основні напрями оперативно-розшукового забезпечення.Досліджено законодавче регулювання галузі, щодо визначення взаємодії різних органів.Визначено необхідність розробки єдиної системи підготовки та обміну даними між усіма учасниками судочинства, спрямованої на гармонійну взаємодію з метою протидії корупційним діянням посадових осіб, а також докладну методичну алгоритмізацію подібних дій з урахуванням вивчення позитивного практичного досвіду. Звертається увага на відсутність чітких уявлень оперативних співробітників підрозділів економічної безпеки та протидії корупції про виконувані завдання оперативно-розшукового забезпечення в межах взаємодії з органами досудового розслідування щодо розслідування корупційних та економічних злочинів.Розглянуто одне із завдань оперативно-розшукового забезпечення – виявлення та розшуку активів, на які може бути накладено арешт або яке підлягає конфіскації, а також виявлення та документування фактів легалізації (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом, у кримінальних провадженнях щодо злочинів корупційної спрямованості. Зроблено висновок, що оперативно-розшукове забезпечення має системно та безперервно здійснюватися на всіх основних стадіях кримінального провадження – як на етапі досудового розслідування, так і на етапі судового розгляду

РОЗШИРЕННЯ ПІДСТАВ АУДІО-, ВІДЕОКОНТРОЛЮ ОСОБИ ДО ПОСТАНОВЛЕННЯ УХВАЛИ СЛІДЧОГО СУДДІ

Віталій Олександрович Романов — 2025-10-27

Актуальна проблема обмеженості правового регулювання проведення аудіо- та відеоконтролю особи в українському кримінальному процесі полягає в тому, що чинна редакція ст. 250 КПК України не дозволяє правоохоронцям в екстрених ситуаціях негайно застосувати ці ефективні засоби отримання доказів без попередньої ухвали слідчого судді.Це створює правову колізію: важливі слідчі (розшукові) дії допустимі за погодженням прокурора лише коли йдеться про контроль пересування або передачі інформації, але виключають аудіо- та відеофіксацію навіть за наявності загрози життю чи знищення доказів.Мета дослідження полягає в аналізі прогалин чинного порядку, порівняльно-правовому вивченні досвіду Франції, Німеччини та Італії та практики Європейського суду з прав людини, а також у розробці проєкту законодавчих змін до ст. 250 КПК для запровадження механізму екстреного аудіо- та відеоконтролю особи за санкцією прокурора з подальшим зверненням до суду.У статті проаналізовано положення ст. 258 та 260 КПК України, зроблено висновок про необхідність розширити перелік негласних слідчих (розшукових) дій, які можуть проводитися без судового рішення в умовах невідкладності. Науковий огляд підтвердив, що вітчизняні дослідники (О.А. Білічак, М.Л. Грібов, Д.Й. Никифорчук і В.І. Василинчук) підтримують потребу гнучких процедур санкціонування. Досвід зарубіжних країн демонструє, що за чіткого законодавчого регулювання, обмежених строків дії, обов’язкової фіксації мотивів і наступного судового контролю можливе поєднання оперативності та захисту прав людини. Запропонована модель передбачає: – санкцію прокурора на аудіо- та відеоконтроль за наявності прямої загрози; – обов’язкове звернення до слідчого судді протягом 24 годин; – детальне документування підстав і строків; – нерухомість доказів у разі судової відмови.Реалізація змін до ст. 250 КПК України забезпечить своєчасне реагування на терористичні або тяжкі злочини, водночас збережеться баланс між національною безпекою та правом на приватність відповідно до європейських стандартів.

ЛІНГВІСТИЧНА ВІКТИМОЛОГІЯ

Василь Іванович Шакун — 2025-10-27

Статтю присвячено лінгвістичній віктимології – інноваційному міждисциплінарному напряму, що інтегрує положення кримінології, віктимології, лінгвістики, судової психології та кримінального процесу. Розкрито предмет лінгвістичної віктимології, який полягає у дослідженні мовних засобів, що формують соціальний образ жертви кримінального правопорушення, впливають на її правовий статус і психологічний стан, а також визначають особливості захисту її прав у кримінальному провадженні. Висвітлено основні аспекти взаємозв’язку між мовою, правовою оцінкою подій та суспільною реакцією на кримінальне протиправне діяння, включно з дослідженням мовних стратегій правоохоронців, суддів, адвокатів, експертів та медіа. Значну увагу приділено аналізу процесів вторинної віктимізації, що можуть виникати унаслідок некоректного мовного поводження з потерпілим (-и), знеособлення або упереджених формулювань у судовому та медійному дискурсі.Окремо проаналізовано мовні маркери травматичного досвіду (фрагментарність, паузи, самознецінення, уникання), які вимагають чутливої інтерпретації та можуть слугувати предметом судово-лінгвістичної експертизи для встановлення достовірності показань, впливу страху або тиску. Наголошено на значенні якості мови нормативно-правових актів і процесуальних документів: чіткість, нейтральність і узгодженість термінології є умовою недискримінаційної комунікації з потерпілими й превенції стигматизації. Запропоновано інституціоналізувати лінгвістичний аудит (глосарії, стандарти етичної мови, обов’язкова експертиза проєктів актів). Продемонстровано нові ризики цифрової віктимізації, коли штучний інтелект стає мовним тригером небезпечної поведінки, що потребує правового та експертного реагування. Зроблено висновок про ключову роль лінгвістичної віктимології у гуманізації кримінального процесу, підвищенні якості доказової комунікації й розбудові етичних стандартів взаємодії з жертвами у системі правосуддя.

СИСТЕМИ РАННЬОГО ПОПЕРЕДЖЕННЯ В КРАЇНАХ ЄС: ПОШУК БАЛАНСУ МІЖ МОНІТОРИНГОМ ТА САМОДІАГНОСТИКОЮ І ПЕРСПЕКТИВИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Олег Васильович Синєгубов — 2025-10-27

У статті охарактеризовано національні підходи до систем раннього попередження неплатоспроможності країн-членів Європейського Союзу на виконання положень Директиви (ЄС) 2019/1023. Порівняльно-правовий аналіз проведено з метою виявлення закономірностей функціонування цих систем та визначення оптимальних шляхів їх імплементації в правову систему України, враховуючи її євроінтеграційні зобов’язання та виклики воєнного і повоєнного періодів.Дослідження ґрунтується на аналізі законодавства та практик 21 країни-члена ЄС, які представляють різні правові сім’ї та рівні економічного розвитку. Застосований критерій диференціації систем за рівнем державного втручання дозволив виокремити два основні підходи: інтегровані системи з проактивним державним моніторингом, що поєднують централізований цифровий аналіз фінансових даних (зокрема, податкових, соціальних реєстрів) та розгалужену інфраструктуру, залучення спеціалізованих установ (торгових палат, судових палат у справах підприємств, державних агенцій) для надання конфіденційної консультаційної підтримки та сприяння бізнесу на ранній стадії (наприклад, Бельгія, Італія, Франція); системи, що закцентовані на самодіагностиці та корпоративній відповідальності, де ініціатива та обов’язок раннього виявлення криз покладається на менеджмент компаній та їхніх професійних радників, а держава з мінімальним втручанням забезпечує інфраструктуру підтримки та сприяє створенню інструментів для самооцінки (наприклад, Німеччина, Данія, Іспанія).Виявлено закономірність, за якою успішність функціонування системи корелює не стільки з технічною досконалістю цифрових платформ, скільки з історико-економічним контекстом та рівнем підприємницької культури. Для низки країн Центральної та Східної Європи характерний розрив між законодавчим транспонуванням Директиви (ЄС) 2019/1023 та фактичною реалізацією передбачених механізмів, що пояснюється спадщиною державоцентричної моделі та браком ефективної взаємодії між бізнесом і державою.Для України оптимальним є поетапний підхід до побудови системи раннього попередження, що має розпочинатися зі створення інформаційного порталу з інструментами самодіагностики та проведення освітніх кампаній для подолання культурних бар’єрів і стигматизації банкрутства. Наголошено на необхідності диференціації критеріїв та інструментів для МСП, а також запровадження спеціальних режимів для бізнесу, що постраждав від воєнної агресії.

ОБОВ’ЯЗКИ ПІДРЯДНИКА ЗА ДОГОВОРОМ ПІДРЯДУ НА ПРОВЕДЕННЯ ПОШУКОВИХ РОБІТ: ОНОВЛЕННЯ СТАТТІ 890 ЦК УКРАЇНИ

Володимир Казимирович Гуцуляк — 2025-10-27

У статті проаналізовано закріплені в § 4 глави 61 ЦК України обов’язки підрядника за договором підряду на проведення пошукових робіт з огляду на оновлення цивільного законодавства України. Запропоновано низку авторських пропозицій щодо внесення змін до статей 889, 890 ЦК України, зважаючи на розуміння того, що діяльність підрядника у сфері пошукових робіт пов’язана з небезпекою виробництва та ризиками подальшого безпечного використання результату.Зважаючи на те, що права та обов’язки підрядника в досліджуваних правовідносинах можуть бути закріплені як на законодавчому, так і на договірному рівні, запропоновано їх класифікувати на:1) договірні, тобто узгоджені сторонами в договорі на проведення пошукових робіт;2) нормативно-закріплені, передбачені положеннями різнорівневих нормативно- правових актів, що поширюють свою дію як на підрядника, так і на залучених ним третіх осіб (субпідрядників). Останні можуть поділятися на: а) загальні, закріплені в § 1 гл. 61 ЦК України, для всіх видів договору підряду; б) спеціальні, закріплені в § 4 гл. 61 ЦК України, для сторін договору підряду на проведення пошукових робіт. Запропоновано вимоги щодо якості пошукових робіт та їх результату класифікувати на: а) вимоги, які визначені на розсуд сторін (містяться в технічному завданні на проведення пошукових робіт, що стають елементом змісту договору з моменту їх прийняття підрядником і конкретизують предмет договору); б) вимоги, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства, зокрема відповідно до державних будівельних норм і правил.Проаналізовано правове значення акта приймання-передачі технічної документації, який має особливу юридичну силу, адже є доказом виконання підрядником своїх договірних зобов’язань. Установлено, що якщо сторони погодили між собою можливість відходу від технічних завдань чи положень іншої нормативно-технічної документації, однак не закріпили спеціальної вказівки щодо згоди замовника на доплату за проведені роботи більш високої якості, підрядник у такому разі може претендувати тільки на ту суму доходу, що передбачена договором.Запропоновано авторську редакцію ст. 890 ЦК України.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, ВИНА, РИЗИК: СПІВВІДНОШЕННЯ ТА ЗАСТОСУВАННЯ КАТЕГОРІЙ У КОНТЕКСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ОСІБ, ЩО ЗДІЙСНЮЮТЬ ФУНКЦІЇ ОРГАНІВ ПІДПРИЄМНИЦЬКОГО ТОВАРИСТВА

Валентина Григорівна Жорнокуй — 2025-10-27

У статті проведено аналіз співвідношення та застосування категорій «відповідальність», «вина» та «ризик», що використовують у процесі участі осіб, що здійснюють функції органів підприємницького товариства, у корпоративних відносинах. Обстоюється позиція, що підприємницький ризик не є підставою для притягнення до відповідальності вказаних осіб.Проте акцентована увага, що на рівні законодавства не розмежовуються поняття звичайних умов цивільного обороту та звичайного підприємницького ризику з метою запобігання безпідставного застосування заходів відповідальності до учасників корпоративних відносин.Застережено, що такі оцінні категорії мають бути наповнені конкретним змістом у процесі доказування відповідно до процесуального законодавства, що відповідає сучасній судовій практиці.Доведено, що для притягнення осіб, які здійснюють функції органу підприємницького товариства, до відповідальності достатньо довести, що під час здійснення прав і виконання обов’язків вони діяли недобросовісно або нерозумно (зокрема, якщо їх дії не відповідали звичайним умовам цивільного обороту або звичайному підприємницькому ризику).Тим самим недобросовісність і нерозумність дій указаних осіб одночасно підтверджує дві обставини: 1) порушення обов’язку діяти в інтересах товариства добросовісно й розумно (протиправність поведінки); 2) вину особи, яка завдала збитки (тягар доказування вини в цьому разі, як виняток, покладається на особу, що вимагає відшкодування збитків).Аргументовано, що для корпоративних відносин специфічним є розуміння вини при порушенні обов’язку діяти добросовісно й розумно в інтересах підприємницького товариства (що виражається в дотриманні того ступеня турботливості та обачності, який вимагався за характером цивільного обороту в умовах звичайного підприємницького ризику).

ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ОСОБІ НЕКОНСТИТУЦІЙНИМ АКТОМ: ДО ПИТАННЯ ПРО НЕОБХІДНІСТЬ ЗАКОНОДАВЧИХ ЗМІН

Вадим Сергійович Карнаух — 2025-10-27

У статті розглянуто окремі аспекти, пов’язані з питанням відшкодування шкоди, завданої фізичним або юридичним особам неконституційним актом. Звернено увагу на дискусію щодо достатності чинного правового регулювання для забезпечення ефективного захисту прав осіб, яким заподіяно шкоду внаслідок застосування неконституційного акта, та щодо шляхів усунення відповідної законодавчої прогалини. Стверджується, що позбавлення особи права на відшкодування шкоди, заподіяної неконституційним актом, є недопустимим. Безумовним пріоритетом є правило щодо прямої дії норм Конституції України, закріплене в частині третій статті 8 Конституції України. За відсутності спеціального закону та з огляду на статтю 3 Конституції України вбачаються сумнівними заперечення щодо визнання у формулюванні «незаконні рішення, дії … органів державної влади, органів місцевого самоврядування … при здійсненні ними своїх повноважень» у статті 56 Конституції України та частині першій статті 1173 Цивільного кодексу України можливості поширення на неконституційні правові акти (неконституційні нормативно-правові акти та індивідуальні акти, ухвалені на підставі неконституційних нормативно-правових актів). Досліджено досвід правового регулювання відносин з відшкодування шкоди, заподіяної неконституційним актом, у деяких європейських державах (Республіка Хорватія, Республіка Кіпр та Словацька Республіка). Стверджується, що з огляду на частину третю статті 8 та статті 56 Конституції України, виконання позитивного обов’язку держави, що випливає із частини третьої статті 152 Конституції України, є можливим без ухвалення окремого закону, який би на виключних засадах регулював відносини щодо відшкодування шкоди, заподіяної неконституційними актами і діями. Удосконалення чинних законодавчих норм для ефективного усунення наявної правової прогалини може передбачати внесення змін до окремих нормативно-правових актів (Цивільний кодекс України, Закон України «Про Конституційний Суд України»).

НАЦІОНАЛЬНА РАМКА НАУКОВИХ КВАЛІФІКАЦІЙ ЯК ПІДСИСТЕМА НАЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ КВАЛІФІКАЦІЙ

Олена Євгенівна Костюченко — 2025-10-27

Статтю присвячено аналізу наукових кваліфікацій в Україні, Французькій Республіці та Федеративній Республіці Німеччина. Приділено увагу класифікації рівня доктора філософії (Ph.D.) та габілітованого доктора наук, які здебільшого діють у державах Європейського Союзу. Акцентовано, що українська система наукових кваліфікацій істотно відрізняється від європейських, що не робить її гіршою за останні. Обстоюється думка про необхідність збереження українських наукових кваліфікацій, проте пропонується впорядкувати ці кваліфікації за європейським типом через Національну рамку наукових кваліфікацій.Наголошується, що відповідно до європейських стандартів рамка наукових кваліфікацій має бути підсистемою Національної системи кваліфікацій. Головне призначення Національної рамки наукових кваліфікацій – визначити рівень кваліфікації вченого, що вказує на його здатність до сумлінного і якісного виконання роботи відповідного рівня складності. Описи кваліфікацій будуть базою для формування професійних стандартів у сфері науки, що не виключає прямого впливу на розмір заробітної плати залежно від кваліфікаційного рівня працівника сфери освіти і науки та інших галузей, де для обіймання посади до кандидата висувають вимоги щодо наукових компетенцій, які необхідні для виконання працівником його трудової функції.У статті запропоновано 6 рівнів наукових кваліфікацій, а під національною рамкою наукових кваліфікацій пропонується розуміти системний і структурований опис кваліфікаційних рівнів за результатами наукової та/або науково-педагогічної та/або науково-технічної діяльності.Також наголошується, що для цілей опису кваліфікаційних рівнів, окрім традиційних для освітніх та професійних кваліфікацій критеріїв, варто додати «досвід застосування наукових та/або науково-педагогічних та/або науково-технічних компетентностей», який обраховується в роках та, як правило, є документально підтвердженим спеціальним стажем у сфері освіти і науки (мистецтва) – науковий та/або науково-педагогічний стаж.

ПОДІЛ МАЙНА ПОДРУЖЖЯ ЯК СПОСІБ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ОДНОГО З ПОДРУЖЖЯ

Лариса Василівна Красицька — 2025-10-27

У статті доведено, що поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, може бути здійснений як за взаємною згодою подружжя у позасудовому порядку, так і в судовому порядку за позовом одного з подружжя.Аргументовано, що на поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, впливає правовий режим майна подружжя. Наявність шлюбного договору між подружжям обумовлює наявність договірного режиму майнових правовідносин між подружжям. Відсутність шлюбного договору між подружжям обумовлює наявність законного режиму майнових правовідносин між подружжям, визначеного сімейним законодавством України. Наявність зареєстрованого шлюбу між подружжям надає підстави для застосування правової презумпції спільності майна подружжя, набутого в період шлюбу. Спростування правової презумпції спільності майна, набутого подружжям у період шлюбу, покладається на того з подружжя, хто заінтересований у визначенні спірного майна як об’єкта права особистої приватної власності дружини, чоловіка.Обґрунтовано, що поділ спільного майна подружжя є ефективним способом захисту прав одного з подружжя, якщо реальний поділ майна призводить до припинення між подружжям відносин права спільної сумісної власності і переведення подружжя у статус власників майна, що належить їм на праві приватної власності.Визначено, що на сьогодні в судовій практиці склався підхід, що один з подружжя при поділі спільного сумісного майна може претендувати на виплату частки у статутному капіталі товариства, що є відмінним від виплати половини вартості внеску засновника (одного з подружжя) у статний капітал цього товариства. Аргументовано, що потребує наукового дослідження та законодавчого визначення правовий режим біологічних та анатомічних матеріалів людини, у тому числі в контексті поділу майна подружжя.Обґрунтовано, що має бути закріплений на рівні закону підхід правозастосовної практики, який полягає в тому, що збільшення вартості майна одного з подружжя та істотність такого збільшення підлягають з’ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об’єкта до та після поліпшення.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ СУЧАСНОГО СПАДКОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Олександр Євгенович Кухарєв — 2025-10-27

Статтю присвячено з’ясуванню та аналізу методологічних засад сучасного спадкового права України. Наголошено, що спадкове право перебуває під впливом національних традицій, звичаїв, вирізняється високим ступенем імперативності та вважається однією з найстабільніших і консервативних підгалузей цивільного права.На підставі аналізу норм спадкового законодавства, матеріалів судової практики та цивілістичної доктрини сформульовано методологічні засади спадкового права, які доцільно враховувати під час проведення його оновлення: 1) вичерпний перелік видів спадкування – за заповітом та за законом; 2) основу спадкування становить універсальне спадкове правонаступництво; 3) пріоритет спадкування за заповітом над спадкування за законом, що зумовлено дією принципу свободи заповіту; 4) застосування договірної форми регулювання спадкових правовідносин, потенціал якої використаний незначною мірою.Визначено основні напрями вдосконалення спадкового законодавства. Так, обґрунтовано необхідність розширення заповідальних розпоряджень шляхом надання заповідачеві правової можливості покладення на спадкоємця за заповітом обов’язку до вчинення дій, спрямованих на утримання належної заповідачеві тварини та догляд за нею. Окреслено зміни до конструкції заповіту з умовою з метою забезпечення належного виконання останньої волі заповідача. У статті наводяться аргументи на користь структурного розміщення норм інституту спадкового договору в книзі 5 Цивільного кодексу України «Зобов’язальне право». Підкреслено, що спадковий договір – це договір на випадок смерті, а не договір про спадкування. З метою збереження спадкового майна, забезпечення його прибутковості висловлено пропозицію про вдосконалення договору на управління спадщиною шляхом внесення змін до цивільного законодавства в частині строку дії цього договору.

НАПРЯМИ РОЗВИТКУ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО В КОНТЕКСТІ ОНОВЛЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Надія Василівна Міловська — 2025-10-27

У статті визначено основні напрями модернізації законодавства про міжнародне приватне право, реалізація яких забезпечить процес кількісних та якісних змін взаємопов’язаної та упорядкованої системи нормативно-правових актів України і чинних міжнародних договорів, а також підвищення ефективності дії колізійних норм у відносинах з іноземним елементом.Встановлено, що потреба у забезпеченні концептуальної цілісності та системності приватноправового законодавства, створенні передумов для більш узгодженого і передбачуваного правозастосування у справах, ускладнених іноземним елементом, зумовлює включення положень про міжнародне приватне право до Цивільного кодексу України окремою завершальною книгою восьмою, що забезпечить єдність та логічність тісно пов’язаних між собою правових масивів і надасть значні правозастосовні переваги.Обгрунтовано, що потребою часу є впровадження більш прогресивного регулювання для ключового принципу міжнародного приватного права – принципу «автономії волі», вдосконалення інструментів балансування між правовою визначеністю й гнучкістю колізійних норм, більш ефективне використання принципу «найтіснішого зв’язку», а також розвиток одновекторного підходу до вирішення колізійних питань, що зумовлено законодавчим встановленням імперативних норм. Важливою складовою концептуальних змін є заповнення прогалин і підвищення ефективності дії колізійних норм у відносинах з іноземним елементом в окремих сферах приватноправових відносин з урахуванням сучасних міжнародних та європейських тенденцій розвитку міжнародного приватного права.Зроблено висновок, що модернізація законодавства України про міжнародне приватне право спрямована на його систематизацію та вдосконалення правового регулювання приватноправових відносин з іноземним елементом, адаптацію законодавства до реалій сьогодення, які продиктовані сучасними європейськими підходами, що ґрунтуються на принципах верховенства права, захисту прав людини та її основоположних свобод, диспозитивності тощо.

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ РОЗУМІННЯ ШЛЮБУ ЯК ДОГОВОРУ

Оксана Василівна Михальнюк — 2025-10-27

У статті систематизовано доктринальні підходи до розуміння поняття шлюбу в модерний період, що дало змогу виявити еволюцію наукових поглядів від традиційного інституційного підходу до більш гнучкої договірної концепції. Обґрунтовано, що в сучасній правовій доктрині відбувається поступовий перехід від розуміння шлюбу як виключно статусних відносин до визнання його договірних ознак, хоч і з певними обмеженнями публічно-правового характеру.Запропоновано комплексний підхід до розуміння шлюбу як інституту, що поєднує статусні та договірні елементи, при цьому договірна природа проявляється на етапах укладення та припинення шлюбу, а статусна – під час існування шлюбних правовідносин.Обґрунтовано, що договірний характер шлюбу проявляється в: а) добровільності укладення; б) необхідності досягнення згоди щодо всіх істотних умов; в) можливості саморегулювання майнових відносин; г) можливості припинення за волевиявленням сторін.Аргументовано, що шлюб відповідає основним ознакам договору (добровільність, взаємна згода, спрямованість на виникнення прав та обов’язків), однак має певні специфічні особливості, зокрема: а) особливий суб’єктний склад; б) особистий характер відносин; в) особливий предмет регулювання; г) наявність імперативних обмежень договірної свободи.Установлено, що шлюбний договір відрізняється від класичних цивільно-правових договорів такими ознаками: а) особливий суб’єктний склад; б) спеціальна правоздатність; в) особлива сфера регулювання; г) обмеження договірної свободи імперативними нормами сімейного законодавства.Обґрунтовано, що укладення шлюбного договору призводить до таких правових наслідків у контексті прав та обов’язків подружжя, як: а) зміна законного режиму майна подружжя на договірний; б) індивідуалізація майнових прав та обов’язків; в) можливість передбачити наслідки розірвання шлюбу; г) підвищення правової визначеності майнових відносин.Систематизовано основні правові наслідки визнання договірної природи шлюбу: а) розширення автономії волі подружжя щодо регулювання майнових відносин; б) можливість саморегулювання відносин через укладення шлюбного договору; в) спрощення процедури припинення шлюбу за взаємною згодою; г) необхідність дотримання принципу добросовісності при здійсненні прав та виконанні обов’язків подружжя.

ПОСМЕРТНА РЕПРОДУКЦІЯ ДЛЯ ВІЙСЬКОВИХ І ЦИВІЛЬНИХ: ЗАСАДИ Й ПЕРСПЕКТИВИ ПРАВОВОЇ РЕФОРМИ В УМОВАХ ВІЙНИ

Богдана Василівна Островська — 2025-10-27

У статті представлено наукове дослідження, спрямоване на вирішення демографічної кризи в Україні шляхом запровадження правової реформи у сфері допоміжних репродуктивних технологій, а саме через законодавче регулювання посмертної репродукції в Україні в умовах воєнного часу.Метою статті є висвітлення практичної можливості використання допоміжних репродуктивних технологій в Україні у сфері посмертної репродукції людини, насамперед для військовослужбовців, під час війни в Україні задля збереження генофонду українського народу. Для реалізації цієї реформи представлено пропозиції відповідних законодавчих змін.У дослідженні відображено важливість охорони репродуктивного здоров’я населення у воєнний час з метою повоєнного відновлення держави. Зокрема, обґрунтовано перспективи запровадження послуг з посмертної репродукції на рівні державних програм також для цивільних осіб з метою забезпечення продовження роду у випадках поганих медичних прогнозів для осіб, які страждають на небезпечні для їх життя захворювання після їх лікування чи смерті. Крім того, пропонується розвивати в Україні передовий досвід посмертного вилучення репродуктивних клітин.Загалом, у статті порушено питання суб’єктів та обсягу надання послуг, джерел їх фінансування, правого статусу дітей, уніфікації правової термінології, правової відповідальності тощо.Результати дослідження спрямовані на розробку новел в українському законодавстві у сфері прав людини, які пропонують до розгляду та подальшого обговорення на рівні міжгалузевих робочих груп при здійсненні ними законотворчої діяльності у сфері допоміжних репродуктивних технологій. Законодавчі зміни в цій сфері, зокрема, допоможуть розв’язати проблему регулювання державою послуг сурогатного материнства в Україні, що переважно здійснюються на комерційній основі приватними медичними закладами. Це дасть змогу батькам військовослужбовців та чоловікам військовослужбовиць брати участь у програмі сурогатного материнства з використанням генетичного біологічного матеріалу загиблих родичів.