Нове українське право

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЛОБІЮВАННЯ В УКРАЇНІ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ ЕФЕКТИВНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Олексій Сергійович Волохов — 2025-03-03

У статті розглянуто особливості нормативного закріплення інституту лобіювання в Україні, визначено його вплив на ефективність законодавства. Встановлено, що вперше на нормативному рівні цей правовий інститут запроваджено Законом України «Про лобіювання» № 3606-IX, яким було визначено правові засади лобіювання в Україні. Згідно зі статтею 1 Закону лобіювання передбачає діяльність, що здійснюється з метою впливу (спроби впливу) на об’єкт лобіювання в комерційних інтересах бенефіціара (за винагороду, що отримується прямо або опосередковано, та/або з оплатою фактичних витрат, необхідних для її здійснення) або у власних комерційних інтересах особи та стосується предмета лобіювання. Встановлено, що Закон містить досить вузьке визначення лобіювання та зводить таку діяльність виключно до впливу на правотворчість, хоча в більшості країн лобіювання включає вплив на прийняття різних державних рішень, включаючи діяльність, пов’язану з наданням будь-якого гранту, внеску чи іншої фінансової вигоди. Проведене дослідження правової регламентації лобіювання в Україні засвідчило наявність певних недоліків у визначенні прав лобістів, їх впливу на виконавчі органи влади. Автором висловлені певні пропозиції щодо їх усунення. Зроблено висновок, що чинна редакція Закону «Про лобіювання» потребує визначення ширшого спектру рішень органів влади, які можуть бути предметом лобіювання, наприклад, підготовки або внесення змін до будь-якої програми (стратегії, плану дій тощо) та присудження контракту, гранту, ліцензії чи отримання іншої вигоди від діяльності державних органів. Запропоновано розширити права лобістів та вживати заходів для формування правової культури, за якої відкрите та законне лобіювання стане респектабельним. Обґрунтовано, що легалізація лобіювання змінить характер співпраці між бізнесом, бізнес-асоціаціями та членами парламенту. Лобісти зможуть готувати законопроєкти, бути серед їх авторів та супроводжувати їх розгляд у комітетах, що дозволить вийти на новий рівень комунікації між державою та бізнесом. Законне лобіювання інтересів у правотворчості дозволить вийти на якісно новий рівень публічності та прозорості під час розроблення та прийняття нормативно-правових актів. Доведено, що лобіювання дозволить вирішити окремі питання якості законопроєктної роботи та допоможе підняти питання про окремі потреби суспільства через інтереси клієнтів лобістів, а отже, діяльність останніх є корисною та необхідною для формування ефективного законодавства. Висунуто гіпотезу про необхідність розширення спеціалізованої законодавчої бази щодо лобіювання в центральних органах виконавчої влади, адже ефективність законодавства повністю проявляється під час його реалізації, а отже, вплив лобістів на реалізацію законів, що є предметом їх діяльності, позитивно позначиться на їх ефективності.

ПРАВОВИЙ МОНІТОРИНГ У СИСТЕМІ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ ТА ОЗНАКИ ЙОГО ЕФЕКТИВНОСТІ

Марія Богданівна Мельник — 2025-03-03

Статтю присвячено дослідженню проблем ефективності правового моніторингу у системі трудового права України та визначенню його ознак. У ході дослідження автор критично відмічає ті дослідження, які не дають можливість відстежити правовий зв’язок норм трудового права із їх ефективністю, зокрема й у частині причин скасованих рішень Верховного Суду. Автор доводить, що у ст. 3 Закону України від 24 серпня 2023 р. № 3354-IX визначаються принципи правотворчої діяльності, на яких ґрунтується інститут правового моніторингу. Також автор дослідження відмічає, що принцип ефективності не виокремлюється у ст. 3 Закону від 24 серпня 2023 р. № 3354-IX. За результатами дослідження автор доходить висновку стосовно того, що на правовий моніторинг як базову складову частину правотворчої діяльності повинен опиратися суд, оскільки він є суб’єктом правотворчої діяльності та правомоніторингового процесу. Автор доводить, до відсутність ефективності правової доктрини у правозастосовній діяльності призводить до нездатності здійснити повноцінну оцінку та аналіз нових правових досліджень у сфері трудового права, тому галузева система трудового права повинна характеризуватись системністю (упорядкованістю), аби могти забезпечувати вплив на проблеми правозастосування та правового моніторингу. Також за результатами дослідження автор доходить висновку стосовно того, що інститут правотворчості є ширшим поняттям, ніж норма права, оскільки він є інструментом безпосереднього створення норми трудового права. На думку автора, ефективність правового моніторингу трудового права може визначатися наявністю системи доктрини трудового права як інструменту забезпечення якості правотворчої діяльності у сфері трудового законодавства та трудового права України. До ознак ефективності правового моніторингу у трудовому праві, на думку автора, слід віднести: а) задіяння правової доктрини під час здійснення правового моніторингу як інструменту та частини правотворчого процесу у трудовому праві; б) наявність формул оцінки придатності правової доктрини та її спроможності надавати оцінку, задіювати наукові методи та здійснювати науково-правовий (експертний) аналіз стану трудового законодавства, його реалізації, проблем реалізації тощо.

ПРАКСЕОЛОГІЧНІ ОСНОВИ РОЗСЛІДУВАННЯ КОРУПЦІЙНИХ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ, ВЧИНЕНИХ ПРАЦІВНИКАМИ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ

Віталій Юрійович Дрозд — 2025-03-03

До одного із важливих напрямів забезпечення розслідування корупційних кримінальних правопорушень, вчинених працівниками правоохоронних органів, належить розробка дієвої криміналістичної методики. У статті акцентується, що послідовне вибудовування теорії і практики будь-якої діяльності має починатися саме з формулювання основ їх теоретичного і практичного впровадження. Автор констатує, що праксеологія, маючи своїм предметом стани, закони і принципи ефективності або неефективності дій систем, являє собою аналітичні дослідження, головним завданням яких є раціональне осмислення людської діяльності як цілісного феномену, та виступає інтегральним чинником наукового знання. Саме тому при побудові криміналістичної методики розслідування корупційних кримінальних правопорушень, вчинених працівниками правоохоронних органів, праксеологічні основи виступають інструментом ефективного практичного впровадження теоретичного підґрунтя. Наголошено, що оптимізація та забезпечення ефективності криміналістичної методики розслідування корупційних кримінальних правопорушень, вчинених працівниками правоохоронних органів, спрямована на максимальну орієнтацію на забезпечення потреб практики та виражається у створенні програмно-цільового методу розслідування, тобто у розробці алгоритмів процесу розслідування в цілому або проведення конкретних слідчих (розшукових) дій. Окреслено один із ефективних алгоритмів розслідування зазначених кримінальних правопорушень, а саме методологію «Оцінка загрози з боку особливо небезпечних форм організованої злочинності» (Serious and Organised Crime Threat Assessment, SOCTA), яка є стратегічним звітом, містить детальний аналіз сфер злочинної діяльності та акцентує увагу на визначенні основних загроз та ризиків у послідовній боротьбі з тяжкими злочинами та організованою злочинністю.

РЕАЛІЗАЦІЯ ЗАХИСНИКОМ ПРАВА ОПИТУВАТИ ОСІБ ЗА ЇХ ЗГОДОЮ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ

Олексій Валерійович Калінніков — 2025-03-03

У статті здійснено дослідження права захисника опитувати осіб за їх згодою у кримінальному провадженні в аспекті аналізу проблем теперішнього правового регулювання та шляхів їх подолання. Констатовано, що у кримінальному провадженні досягнення його завдань можливо лише за неухильного дотримання вимог кримінального процесуального законодавства України та ефективної реалізації відповідних прав і повноважень усіма учасниками кримінального провадження, у тому числі захисником, на якого покладається захист прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого. У силу імперативних вимог кримінального процесуального законодавства України захисник з метою забезпечення дотримання прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого та з’ясування необхідних обставин у кримінальному провадженні зобов’язаний використовувати всі засоби захисту, передбачені, зокрема, Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Передбачене Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» право адвоката опитувати осіб за їх згодою покликано виступати у кримінальному провадженні певним способом реалізації такої загальної засади, як забезпечення права на захист. Доведено, що чинний Кримінальний процесуальний кодекс України та Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» не визначають порядок реалізації захисником права опитувати осіб за їх згодою, а також форми фіксації отриманих в результаті опитування відомостей, що свідчить про формальність такого права. Для подолання вказаної проблеми запропоновано доповнити Кримінальний процесуальний кодекс України положеннями щодо: 1) закріплення права захисника на опитування осіб за їх згодою, а також фіксування ходу і результатів такого опитування за допомогою доступних технічних засобів відеофіксації; 2) визначення показаннями відомостей, які надаються в усній або письмовій формі під час опитування захисником осіб за їх згодою; 3) запровадження можливості використовувати в якості доказів у суді показань, отриманих захисником шляхом реалізації права опитувати осіб за їх згодою, у кримінальному провадженні, що здійснюється в умовах воєнного стану.

ДЕТЕРМІНАЦІЯ КОРУПЦІЇ У СФЕРІ ОБОРОННИХ ЗАКУПІВЕЛЬ В УМОВАХ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ВОЄННОГО СТАНУ

Герман Борисович Малахов — 2025-03-03

Стаття присвячена аналізу детермінації корупції у сфері оборонних закупівель в умовах правового режиму воєнного стану. Аналізується феномен корупції та її важливі ознаки. Розглянуто основні корупційні ризики під час оборонних закупівель, які відіграють роль детермінантів корупції в секторі оборони держави. Звернено увагу на те, що корупція у сфері оборонних закупівель характеризується змовою між виконавцями (контрагентами) та замовниками (державними службовцями), зміст якої супроводжуються корупційними операціями. Підтверджується доцільність класифікації корупційних проявів за такими етапами публічних закупівель: визначення потреби та планування публічної закупівлі; реалізація процедури публічної закупівлі; оплата та контроль виконання договору. Констатується, що сьогодні система оборонних закупівель України зазнає серйозного негативного впливу у зв’язку з повномасштабною збройною агресією російської федерації проти України. Зроблено висновок, що роль детермінантів корупції у цій сфері виконують соціально-економічні, політичні та правові ризики, серед яких визначальний вплив мають галузеві передумови, які пов’язані з: дискреційними повноваженнями службових осіб чи дублюванням цих повноважень різними державними органами; вадами організаційно-правового механізму оборонних закупівель; загрозою використання високого рівня секретності закупівлі товарів, робіт і послуг оборонного призначення з метою одержання неправомірної вигоди; недоліками законодавства України у цій сфері. Стверджується, що нейтралізація цих передумов, у тому числі заходами кримінально-правового реагування, сприятиме реалізації антикорупційної політики України у сфері оборони. Звертається увага на нові законодавчі ініціативи, зміст яких може ускладнити контроль за використанням коштів під час публічних закупівель та послабити протидію корупції у сфері оборони.

МІЖНАРОДНА ВЗАЄМОДІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО АГЕНТСТВА УКРАЇНИ З ПИТАНЬ ВИЯВЛЕННЯ, РОЗШУКУ ТА УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ, ОДЕРЖАНИМИ ВІД КОРУПЦІЙНИХ ТА ІНШИХ ЗЛОЧИНІВ

Олексій Юрійович Дрозд — 2025-03-03

У статті здійснено спробу комплексно розглянути завдання, функції та компетенцію органів, уповноважених на виявлення, розшук та управління активами. Проаналізовано визначені міжнародними нормативно-правовими актами передумови створення в Україні спеціалізованого органу, уповноваженого регулювати управління вилученими та конфіскованими активами або майном, вартість якого відповідає доходам, отриманим злочинним шляхом. Проведено порівняльно-правове дослідження міжнародних аналогів функціонування агентств з розшуку та виявлення активів, управління таким майном і на основі проведеного дослідження визначено перспективи імплементації позитивного зарубіжного досвіду в національну правову систему. Наведено аргументи на користь доцільності впровадження практики формування міжпрофільних агентств розшуку активів із залученням працівників різних правоохоронних органів, аналітиків і прокурорів, а також практики відмежування функцій виявлення та розшуку активів та функцій управління такими активами між різними органами. Проаналізовано законодавчі ініціативи з даних питань. Досліджено основні напрями співробітництва і партнерства Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, з аналогічними інституціями зарубіжних країн в рамках таких універсальних і регіональних ініціатив, як Ініціатива з повернення вкрадених активів (StAR), Камденська міжвідомча мережа з питань повернення активів (CARIN), Платформа АРА у країнах ЄС, Балканська міжвідомча мережа з управління активами (BAMIN), партнерська ініціатива Групи Світового банку та Управління ООН з наркотиків і злочинності, Глобальна ініціатива контактних пунктів Інтерполу та інших. Визначено сферу діяльності міжнародних організацій і багатоцільових платформ, з якими у Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, налагоджено тісну співпрацю та обмін аналітичними й оперативними даними. Обґрунтовано найбільш перспективні напрями підвищення ефективності діяльності Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, через призму розширення та поглиблення міжнародного співробітництва.

ПОСИЛЕННЯ МІЖНАРОДНОЇ СУБ’ЄКТНОСТІ УКРАЇНИ ЯК ГАРАНТІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ

Олексій Олександрович Кот — 2025-03-03

Статтю присвячено аналізу можливостей оновлення стратегії національної безпеки і оборони України шляхом посилення міжнародного партнерства і співробітництва. Формування доктрини національної безпеки і оборони України для повоєнного періоду не може відбуватися без врахування існуючої системи міжнародної безпеки, яка за останній період зазнала істотної трансформації (неефективна ООН, формалізована ОБСЄ, відсутність єдиності між членами НАТО). Відзначено два варіанти забезпечення такої безпеки: 1) власними силами шляхом створення своїх оборонних можливостей; 2) шляхом вступу до Північноатлантичного альянсу. Вибір будь-якої із існуючих сьогодні моделей безпеки потребує від держави створення власної та ефективної стратегії забезпечення національної безпеки і оборони України. Доведено, що забезпечення національної безпеки і оборони власними силами потребує затрат на зміцнення оборонних можливостей та часу на модернізацію військово-промислового комплексу. Більший інтерес з цього приводу становить набуття Україною статусу повноправного члена в ЄС та НАТО як ключових міжнародних структурах безпеки в Європі та світі. Основними засобами досягнення стратегічних завдань щодо посилення міжнародної правосуб’єктності України є відновлення територіальної цілісності, механізм гарантування безпеки країни та непорушності кордонів, реінтеграція окупованих територій, вступ до ЄС та НАТО, новий формат відносин із росією, боротьба з проявами сепаратизму, кібератак тощо. Нова стратегія національної безпеки і оборони України повинна враховувати масштаб існуючих загроз, бути інтегрованою в систему міжнародної і регіональної безпеки, що дозволить посилити міжнародну суб’єктність України.

КІБЕРГІГІЄНА ЯК ЧИННИК ЗАПОБІГАННЯ КІБЕРЗАГРОЗАМ

Сергій Анатолійович Красніков — 2025-03-03

Стаття присвячена аналізу концепції кібергігієни як ключового елемента запобігання кіберзагрозам. Розглянуто основні принципи кібергігієни, їх вплив на цифрове середовище, а також практичні рекомендації щодо їх впровадження у повсякденну діяльність користувачів. Аналізуються поняття «кібергігієна» та «кібербезпека», досліджується співвідношення цих понять. Обґрунтовується, що кібергігієна становить специфічний набір профілактичних заходів, які кожен користувач має вживати для захисту своїх даних та пристроїв. Обговорюється важливість ключових аспектів кібергігієни, таких як захист особистих даних, протидія фішингу, безпека пристроїв, яка передбачає використання антивірусного програмного забезпечення та оновлення операційної системи. Особливу увагу приділено інформаційним аспектам кібергігієни у контексті критичної інфраструктури та освітніх програм. Зроблено висновок, що розробка внутрішніх політик інформаційної безпеки, проведення регулярних навчань для співробітників і впровадження сучасних технологій кіберзахисту є невід’ємною складовою частиною кібергігієни на рівні організацій. Аналізуються положення чинного законодавства України з питань забезпечення кібербезпеки, зміст якого передбачає підвищення цифрової грамотності громадян та культури безпекового поводження в кіберпросторі, засвоєння комплексних знань, навичок і вмінь, необхідних для підтримки цілей кібербезпеки, підвищення рівня обізнаності суспільства щодо кіберзагроз та кіберзахисту. Звертається увага на стратегічні цілі Стратегії кібербезпеки України, які передбачають реформування системи підготовки та підвищення кваліфікації кадрів, а також розробку навчальних програм, курсів, тренінгів з кібернавчання для всіх верств населення. Підкреслюється, що розробка таких освітніх програм сприятиме формуванню у суспільстві звички до безпечної роботи з цифровими технологіями. Зроблено висновок, що інвестиції у навчання та впровадження сучасних технологій дозволять суттєво зменшити ризики кібератак та забезпечити більш безпечне функціонування цифрового середовища.

ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ЗАБОРОНИ ХІМІЧНОЇ ЗБРОЇ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

Олексій Вікторович Плотніков — 2025-03-03

У статті розглядається становлення та розвиток міжнародно-правового режиму заборони хімічної зброї. Наголошується на неефективності Женевського протоколу 1925 року як історично першого документу про заборону хімічної зброї. Виявляються підстави для формування міжнародно-правового режиму заборони хімічної зброї в другій половині ХХ століття. Наголошується на усвідомленні державами необхідності заборони хімічної зброї у зв’язку з практичною неможливістю її застосування. Вказується на зменшення інтересу до хімічної зброї та низьку ймовірність її застосування як на передумови її остаточної заборони. Водночас підкреслюється, що відбувалося застосування хімічної зброї в локальних конфліктах, що зробило її заборону актуальною. Зауважується, що в період Холодної війни не було укладено нових договорів щодо хімічної зброї, що пояснювалося практичною неможливістю досягнення відповідних домовленостей. Водночас спостерігався загальний рух за заборону хімічної зброї, що знайшов своє відображення, зокрема, в резолюціях Генеральної асамблеї ООН, діяльності міжурядових та неурядових організацій, таких як МКЧХ. Розроблені останнім часом проєкти відіграли значну роль в подальшому обмеженні чи забороні певних видів зброї, в тому числі хімічної. Водночас робота міжнародних конференцій з заборони хімічної зброї змогла зрушити з мертвої точки лише наприкінці 1980-х років з закінченням Холодної війни. Розглядається переговорний процес, що призвів до ухвалення Конвенції про хімічну зброю 1993 року, що передбачила численні зобов’язання відносно хімічної зброї. Зокрема, ці зобов’язання стосувалися незастосування, нерозповсюдження та знищення наявних запасів хімічної зброї. Підкреслюється, що зобов’язання щодо знищення хімічної зброї стосувалися не тільки держав, але й окремих внутрішньодержавних акторів, зокрема хімічних підприємств. Розглядаються гарантії безпеки, що були створені для держав-учасниць Конвенції, в тому числі у випадку нападу із застосуванням хімічної зброї. Робиться висновок, що Конвенція 1993 року створила всеохопний міжнародно-правовий режим заборони хімічної зброї.

КІБЕРДИПЛОМАТІЯ ЯК ВАЖЛИВИЙ НАПРЯМОК МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО СПІВРОБІТНИЦТВА В УМОВАХ РЕЖИМУ ВОЄННОГО СТАНУ

Олександр Миколайович Поляков — 2025-03-03

У цій статті розглянуто засади міжнародного співробітництва у сфері забезпечення кібер-безпеки. Акцентовано роль України як активного суб’єкта глобальної системи безпеки в умовах російської військової загрози. Деталізовано поняття та зміст кібердипломатії. Розкрито мету та завдання кібердипломатії як важливої складової частини зовнішньополітичної діяльності держави. Підкреслено, що основою кібердипломатії є формат побудови кібердіалогу. Визначено співвідношення категоріально-понятійного апарату між кібердипломатією та цифровою дипломатією. Акцентовано, що технології штучного інтелекту є ключовим елементом сучасної кібердипломатії, а її важливою складовою – кібернорми. Здійснено порівняння змісту понять «кібердипломатія» та «кібербезпека». Актуалізовано значення кібердипломатії у питаннях запобігання та протидії кіберінцидентам та під час проведення оцінки ландшафту кіберзагроз. Узагальнено напрямки використання кібердипломатії у питаннях розробки основ національних політик кібербезпеки. Підсумовано, що кібердипломатія є важливим напрямком діяльності міжнародних організацій. Узагальнено, що практична складова частина кібердипломатії передбачає узгодження та досягнення зовнішньополітичних інтересів за участю кожної окремо узятої держави, формування єдиного та виваженого підходу у питаннях забезпечення міжнародної кібербезпеки. Деталізовано, що у рамках розбудови кібер-дипломатії міжнародна співпраця включає кооперацію між урядами держав, обмін інформацією про кіберзагрози, проведення спільного розслідування кіберзлочинів і кримінального переслідування кіберзлочинців. Розкрито інструментарій ЄС та його особливості у питаннях кібердипломатії. Визначено роль, значення та подальші напрями розбудови української кібердипломатії в умовах війни. Обґрунтовано подальші шляхи удосконалення кібердипломатії та удосконалення її нормативно-правового регулювання як важливої складової частини міжнародно-правової співпраці у сфері кібербезпеки.

НЕЗАКОННЕ ВИКОРИСТАННЯ ІНСАЙДЕРСЬКОЇ ІНФОРМАЦІЇ ЯК ПОСЯГАННЯ НА ФІНАНСОВУ БЕЗПЕКУ ПІДПРИЄМСТВА

Олена Іванівна Саско — 2025-03-03

Постійний розвиток інформаційних технологій, зростаюча роль на сучасному етапі людського потенціалу створюють нові внутрішні загрози для інформаційної безпеки підприємств у сфері здійснення ними їх господарської діяльності. Інсайдерська інформація як особливий вид інформації обмеженого доступу тривалий період часу в нашій країні була тільки предметом численних обговорень із позиції закордонного досвіду захисту і можливостей впровадження даного інституту в Україні. Незаконне використання інсайдерської інформації передбачає порушення заборони використання інсайдерської інформації, яка завжди направлена на протиправні дії з фінансовими інструментами. Здійснення незаконної інсайдерської діяльності може спричиняти шкоду як окремим господарюючим суб’єктам-емітентам, так і іншим учасникам ринку цінних паперів. Маючи переваги над іншими учасниками фондового ринку, інсайдер маніпулює їхньою економічно значущою поведінкою, примушуючи здійснювати певні біржові операції, які в подальшому можуть призвести до значних збитків. Нестабільний фінансовий стан будь-якого суб’єкта господарювання фондового ринку або фінансової групи є показником низького рівня безпеки акцій ринку і, як наслідок, фінансової безпеки в цілому. Вважається, що інсайдери порушують принципи справедливості своїми діями, що завдають шкоду вільній ринковій економіці. У статті досліджено і проаналізовано проблеми становлення, тлумачення і вдосконалення законодавства про кримінальну відповідальність за інсайдерські зловживання. Автор розглянув способи незаконного використання інсайдерської інформації та обґрунтував, що порушення заборони використання інсайдерської інформації завжди направлена на протиправні дії з фінансовими інструментами.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СТОРІН ЗА ДОГОВОРОМ СТРАХУВАННЯ ЗДОРОВ’Я НА ВИПАДОК ХВОРОБИ

Сергій Станіславович Бакун — 2025-03-04

У статті на основі норм чинного законодавства України, які регулюють договірні відносини у сфері страхування та налізу наукових праць, визначено та розкрито поняття відповідальності сторін у договорі страхування здоров’я на випадок хвороби. Здійснено розмежування відповідальності сторін у системі договорів, що регулюють договірні відносини у сфері страхування. Здійснено юридичну характеристику відповідальності сторін у договорі страхування здоров’я на випадок хвороби, визначено обов’язки сторін, підстави уникнення відповідальності та/або звільнення від відповідальності, шляхи урегулювання відносин під час настання відповідальності, у тому числі альтернативні, а також наслідки, які настають для сторін після звільнення від відповідальності або, навпаки, наслідки, які настають у разі застосування однієї з мір відповідальності. Встановлено потребу в оновленні нормативно- правових актів у сфері страхування здоров’я на випадок хвороби в частині відповідальності сторін. Наведено аргументи щодо закріплення в законодавстві України порядку та процедури притягнення до відповідальності сторони за неналежне виконання умов договору страхування здоров’я на випадок хвороби у зв’язку з дією в Україні воєнного стану та наслідками війни. Розглянуто можливість спрощення захисту прав страхувальника шляхом звільнення його від сплати судового збору при притягненні до відповідальності страховика за невиконання умов договору страхування здоров’я на випадок хвороби. Здійснено розмежування відповідальності страхувальника та страховика за договором страхування здоров’я на випадок хвороби з урахуванням норм чинного законодавства України. Акцентовано увагу на тому, що розкриття поняття, видів та наслідків притягнення до відповідальності сторін у договорі страхування здоров’я на випадок хвороби має велике теоретичне і практичне значення, адже це сприяє чіткому визначенню та розумінню механізмів захисту сторін від недобросовісного умисного або неумисного ухилення від виконання умов договору страхування здоров’я на випадок хвороби і зобов’язань, які ним передбачені.

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ ПРАВА НА ВИХОВАННЯ ДИТИНИТИМ ІЗ БАТЬКІВ, ХТО ПРОЖИВАЄ ОКРЕМО ВІД ДИТИНИ

Роман Вікторович Гаврилов — 2025-03-04

У статті розглядаються проблемні питання здійснення та захисту права на виховання дитини тим із батьків, хто проживає окремо від дитини. Встановлено, що здійснення та захист права на виховання дитини тим із батьків, хто проживає окремо від дитини, має відбуватися із забезпеченням найкращих інтересів дитини. Інтересам дитини має надаватися пріоритет при захисті права на виховання дитини тим із батьків, хто проживає окремо від дитини. Запропоновано внести зміни до Сімейного кодексу України і уніфікувати підходи законодавця щодо форми договору між батьками дитини про здійснення батьківських прав та виконання обов’язків тим з них, хто проживає окремо від дитини, передбачивши укладення такого договору в письмовій формі з обов’язковим нотаріальним посвідченням і у випадку, коли такий договір додається до спільної заяви подружжя, яке має дітей, про розірвання шлюбу. Доведено, що в умовах воєнного стану, коли дитина перебуває за кордоном або проживає на тимчасово окупованій території України, неефективним є визначення таких способів участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від дитини, як встановлення графіку особистих побачень з дитиною, встановлення можливості спільного відпочинку, відвідування дитиною місця проживання того з батьків, хто проживає окремо від дитини. Аргументовано, що належним та ефективним способом захисту порушеного права того з батьків, хто проживає окремо від дитини, на особисте виховання дитини, яка перебуває за кордоном або на тимчасово окупованій території України, може бути визначення такого способу участі у вихованні дитини, як встановлення графіку спілкування з дитиною засобами мобільного, поштового, електронного зв’язку, у тому числі із застосуванням мобільних та інших пристроїв, спілкування в соціальних мережах та месенджерах.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БУКМЕКЕРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Віталій Сергійович Данильченко — 2025-03-04

Стаття присвячена аналізу міжнародно-правового регулювання букмекерської діяльності, її основних викликів та перспектив розвитку. Букмекерська діяльність відіграє важливу роль для підтримки економіки країн, особливо онлайн-букмекерство, що швидко розвивається в епоху цифровізації. Така діяльність потребує детального нормативно-правового регулювання через окремі правові норми чи спеціалізовані нормативно-правові акти. На сьогодні існує нормативно-правова база, що частково регулює зазначену сферу через низку угод, зокрема Європейську конвенцію про регулювання азартних ігор (1964 р.) та Конвенцію Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, та про фінансування тероризму. Проте жоден з міжнародних документів не охоплює повною мірою онлайн-букмекерство, яке є одним із основних складників сучасної букмекерської діяльності. У статті проведено ґрунтовний аналіз основних проблем міжнародно-правового регулювання зазначеної діяльності. Особливу увагу звернено на відсутність єдиного міжнародного стандарту у сфері букмекерства та труднощі контролю за діяльністю онлайн-платформ. Серед найскладніших питань виокремлено юридичну невизначеність щодо питання регулювання та юрисдикції онлайн-букмекерства. Автор акцентує увагу на необхідності усунення проблем, які підіймаються в дослідженні, зокрема шляхом гармонізації правових норм та створення загальних стандартів правового регулювання букмекерської діяльності. Окрема увага у статті приділяється дослідженню вітчизняного законодавства та законодавства окремих країн Європейського Союзу, які мають найбільш розвинені системи правового регулювання азартних ігор, а також букмекерської діяльності. Зокрема, розглянуто практику правового регулювання зазначених питань у Великобританії, Франції та Іспанії як у країнах з найбільш прогресивними та ефективними правовими механізмами. Автор також наголошує на необхідності вдосконалення міжнародного правового співробітництва та пропонує розробити комплексний правовий механізм, який буде спрямований на забезпечення ефективного правового регулювання букмекерської діяльності. Крім того, у статті акцентовано увагу на необхідності захисту прав учасників букмекерської діяльності, що сприятиме подальшому розвитку та посиленню прозорості цієї діяльності.

СУБ’ЄКТИ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ З ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ НЕЗАКОННИМИ РІШЕННЯМИ, ДІЯМИ АБО БЕЗДІЯЛЬНІСТЮ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ

Ігор Миколайович Деркач — 2025-03-04

У статті доведено, що суб’єктами зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів прокуратури, є його сторони – боржник і кредитор. Кредитором у зобов’язанні з відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів прокуратури, може бути фізична особа. Можливість юридичної особи бути кредитором в цьому зобов’язанні не визнається законодавцем і правозастосовною практикою. Аргументовано, що це положення законодавства потребує удосконалення, адже за чинним законодавством України допускається закриття кримінального провадження щодо юридичної особи за реабілітуючими підставами. Визначено, що боржником у зобов’язанні з відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів прокуратури, є держава Україна як учасник цивільних відносин. Держава Україна є належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів прокуратури. Органи прокуратури, Державна казначейська служба України в цивільному процесі виступатимуть як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. Держава Україна набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Кошти на відшкодування державою шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів прокуратури, підлягають стягненню з державного бюджету України. Резолютивні частини рішень про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів прокуратури, не повинні містити відомостей про суб’єкта виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання.

ОСОБЛИВОСТІ СУБ’ЄКТА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВІЙСЬКОВОГО МАЙНА В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Роман Петрович Лаврьонов — 2025-03-04

У статті проведено кримінально-правовий аналіз суб’єкта злочинів проти порядку користування військовим майном та його зберігання в умовах воєнного стану. Особливу увагу приділено категоріям осіб, які можуть виступати суб’єктами таких злочинів: військовослужбовцям, працівникам військових частин, добровольцям, представникам приватних військових компаній та міжнародним консультантам. Досліджено їх правовий статус, специфіку обов’язків та обсяг кримінальної відповідальності. Визначено основні недоліки чинного кримінального законодавства України, які полягають у відсутності чітких нормативних положень щодо нових категорій суб’єктів та складності розмежування дисциплінарних проступків і кримінальних правопорушень. В умовах війни ці проблеми набувають критичного значення, оскільки вони впливають на обороноздатність держави. Крім того, міжнародне співробітництво та залучення іноземних експертів до забезпечення військових потреб вимагає адаптації національного законодавства до міжнародних норм. Запропоновано рекомендації щодо вдосконалення кримінально-правового регулювання, включаючи адаптацію національного законодавства до міжнародних стандартів, створення цифрових механізмів обліку військового майна та вдосконалення процедур кваліфікації злочинів у військовій сфері. У статті також наведено порівняння категорій суб’єктів злочинів, що дозволяє краще зрозуміти відмінності у їх правовому статусі, ролі у військовій діяльності та обсязі кримінальної відповідальності. Досліджений та проаналізований пропорційний розподіл відповідальності серед різних категорій суб’єктів злочинів проти військового майна демонструє, що найбільша частка порушень припадає на військовослужбовців. Це пояснюється їхнім безпосереднім залученням до використання та збереження військового майна. Цивільні працівники військових частин також займають значну частку, оскільки вони виконують функції матеріально-технічного забезпечення.

ПОНЯТТЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ВІД ПОРУШЕНЬ, НЕ ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ ПОЗБАВЛЕННЯМ ВОЛОДІННЯ

Олег Михайлович Олешко — 2025-03-04

У статті визначено цивільно-правовий захист права власності як правовий результат діяльності власника, правозастосовної діяльності компетентних державних органів, що призводить до поновлення порушеного права власності, його визнання, покладення на правопорушника негативних наслідків майнового чи організаційного характеру. Автором виокремлено цивільно-правові способи захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, у вузькому та широкому розумінні. Доведено, що цивільно-правові способи захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, у вузькому розумінні включають в себе вимоги в речових правовідносинах за негаторним та прогібіторним позовами. Цивільно-правові способи захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, у широкому розумінні включають інші вимоги в речових та зобов’язальних правовідносинах за різними позовами, якщо порушення права власності не пов’язані з позбавленням власника права володіння своїм майном (про визнання права власності, про відшкодування майнової шкоди, про компенсацію у зв’язку із зниженням цінності земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель у результаті діяльності, що призвела до зниження рівня екологічної, шумової захищеності території, погіршення природних властивостей землі тощо). Аргументовано, що вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимоги про передачу речей, придбаних шляхом купівлі-продажу, виготовлення речей на замовлення, якщо право власності виникло раніше передачі речі, вимоги про повернення речей, наданих у користування за договором, не належать до цивільно-правових способів захисту від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння.

КОНТРОЛЬ І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У ФІНАНСОВИХ ПРАВОВІДНОСИНАХ ЗА УЧАСТЮ БЮДЖЕТНИХ УСТАНОВ

Вадим Володимирович Пилип’як — 2025-03-04

Сучасна система фінансового контролю та відповідальності в Україні вимагає ґрунтовного аналізу через її важливість для ефективного управління державними ресурсами, особливо у контексті бюджетних установ. Стаття має на меті дослідити механізми контролю та відповідальності, що забезпечують законність, прозорість і раціональне використання фінансів у публічному секторі. Фінансовий контроль представлено як комплекс заходів, спрямованих на забезпечення дотримання законності, фінансової дисципліни та ефективності у фінансовій сфері. Окрему увагу приділено аналізу відповідальності за порушення фінансових норм і зловживання в бюджетній сфері з особливим фокусом на наслідках для порушників, включаючи адміністративні штрафи та інші санкції. Державний фінансовий контроль виступає як ключовий інструмент, що дозволяє органам державної влади та спеціалізованим установам виявляти та усувати недоліки у використанні бюджетних коштів, тим самим зміцнюючи фінансову безпеку держави. Основні нормативні акти, що регулюють цю діяльність, включають Конституцію України, Бюджетний та Податковий кодекси, а також закони «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» та «Про Рахункову палату». Автор надає комплексний огляд сучасних викликів і напрямів розвитку фінансового контролю та відповідальності у фінансових правовідносинах, акцентуючи на необхідності подальшого удосконалення законодавчої бази та інституційних механізмів для забезпечення стабільності та надійності фінансової системи країни. Система фінансового контролю та відповідальності в Україні відіграє ключову роль у протидії фінансовим зловживанням і забезпечує необхідну прозорість у використанні бюджетних коштів. Однак на практиці, незважаючи на наявність ретельно структурованого законодавства, існують значні проблеми, що стосуються його ефективного впровадження. Такі виклики включають недостатність інструментарію для контролю, корупцію серед контролюючих органів та обмежені ресурси для проведення регулярних і всебічних перевірок, тому актуалізація механізмів контролю, зокрема шляхом вдосконалення технологічної бази аудиту та впровадження сучасних цифрових інструментів, є критично важливою для підвищення ефективності системи.

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ВЛАСНОСТІ НА ВІРТУАЛЬНІ АКТИВИ

Єгор Юрійович Савченко — 2025-03-04

Стаття присвячена дослідженню особливостей правового режиму власності на віртуальні активи як одного з новітніх об’єктів цивільного права через призму цивільного права України та країн Західної Європи, наукових досліджень, Цивільного кодексу України та законодавства Європейського Союзу, що регулює ринок віртуальних активів, а також звітів міжнародних організацій. У статті аналізується проблематика застосування класичних цивільно-правових підходів регулювання права власності до віртуальних активів як різновиду цифрових речей, які створюються, зберігаються та передаються у цифровому середовищі. Основна увага зосереджена на дослідженні питання власності через призму притаманних для обігу віртуальних активів технологічних та економічних особливостей, які пов’язані з використанням технології розподіленого реєстру (DLT), смарт-контрактів, цифрових гаманців, а також запровадження на ринку віртуальних активів традиційних для ринків капіталу послуг та моделей їх надання клієнтам. Під час проведення дослідження з’ясовано, що в контексті визначення права власності на віртуальні активи ключову роль відіграє елемент контролю приватних ключів власника віртуальних активів. Контроль є фактичним явищем, яке поки що не знайшло відображення в цивільному праві України. Він може виступати еквівалентом юридичної категорії володіння, або власності, яка застосовується у відношенні до рухомих речей, з тією особливістю, що особа, яка здійснює контроль, не має можливості опосередковано контролювати віртуальний актив через іншу особу і фізично не утримує його. Це залежить від того, хто саме здійснює контроль приватного ключа – постачальник послуг зі зберігання віртуальних активів чи сам власник. За результатами дослідження встановлено невідповідність вітчизняного права сучасним реаліям цифрових правовідносин. Для усунення цієї невідповідності запропоновано впровадити нову форму правочину у вигляді записів у розподілених реєстрах, передбачити інститут опосередкованого та безпосереднього володіння, а також врегулювати специфічні аспекти управління майном.

ПРАВОВІ ЗАСАДИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИЗОВУ В УКРАЇНІ

Анатолій Олександрович Яцишин — 2025-03-04

Метою дослідження було встановлення адміністративно-правових засад забезпечення призову в Україні під час дії воєнного стану, визначення правового регулювання здійснення мобілізації та мобілізаційної підготовки в умовах російської агресії та визначення ролі адміністративного управління для реалізації призову в Україні. У ході здійснення дослідження були використані такі методи наукового пізнання, як порівняльно-правовий, формально-юридичний, історико-правовий та інші. За результатами дослідження було встановлено, що адміністративно-правове забезпечення здійснення призову в Україні має досить значні недоліки, що досить негативно впливають на здійснення мобілізації в Україні. Було вивчено та проаналізовано українське законодавство, яке регулює порядок реалізації призову в Україні, було визначено основні нормативно-правові акти, що встановлюють загальні принципи мобілізаційної політики, а також норми, які урегульовують повноваження органів публічного управління у сфері забезпечення мобілізації. Зазначено основні проблемні аспекти у діяльності органів комплектування та соціальної підтримки в рамках реалізації мобілізаційної політики як органів військового управління, які покликані забезпечувати виконання законодавства про військову службу та військовий обов’язок. Також були встановлені ключові напрями розвитку правового забезпечення мобілізаційних заходів. Окрім цього, було приділено значну увагу заходам для удосконалення правового та адміністративного регулювання процесами мобілізації та мобілізаційної підготовки в Україні відповідно до міжнародного досвіду та стандартів НАТО.

ХАРАКТЕРИСТИКА МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ ПЕНІТЕНЦІАРНИХ СТАНДАРТІВ ТА ЇХ ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ В НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНІ

Алла Миколаївна Гороть — 2025-03-03

У статті здійснюється характеристика міжнародно-правових пенітенціарних стандартів та їх імплементації в національне законодавство України. Акцентується увага на тому, що останніми десятиліттями права людини перебувають у центрі уваги вчених. Неодноразово зверталася увага на проблему їх дотримання державами, зокрема відступів і обмежень від цих прав, особливості їх імплементації в національну правову систему. Попри актуальність прав людини, у науковій літературі вкрай рідко вчені звертаються до дослідження безпосередньо прав і свобод засуджених, міжнародних стандартів поводження з в’язнями та особливостей впровадження цих стандартів у національні правові системи, виконання міжнародних зобов’язань щодо прав засуджених. У дослідженні відмічено, що ідея політико-правової думки щодо прав засуджених зародилася ще в часи Стародавньої Греції і привертала увагу світової спільноти до розв’язання нагальних потреб, розробки і прийняття стандартів у пенітенціарній сфері протягом століть. Міжнародні стандарти прав і свобод виникли лише після створення ООН. Сьогодні міжнародно-правове співробітництво у цій сфері є досить розвинутим. Про дотримання прав засуджених свідчить наявність чіткої системи міжнародно-правових актів, що, безумовно, впливає на розвиток національних пенітенціарних систем світу, визначає принципи та напрями розвитку їх пенітенціарного законодавства і практики застосування в національних правових системах держав. Як повноважний суб’єкт міжнародного права Україна взяла на себе низку зобов’язань шляхом приєднання до міжнародних договорів і відповідно до процесу вдосконалення національного законодавства з питань захисту засуджених. Наша держава імплементує ці норми в національне законодавство, про що свідчить низка реформ та внесення змін до законодавчих актів з метою наближення їх до міжнародних стандартів.

ОСОБЛИВОСТІ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СИСТЕМИ ІТАЛІЇ: МРІЇ ТА РЕАЛЬНІСТЬ

Юрій Петрович Крисюк — 2025-03-04

У статті досліджено пенітенціарну систему Італії. Проведено порівняльний аналіз статистичних даних пенітенціарних систем найбільших суміжних до неї держав – Франції та Німеччини. Встановлено, що з виданням Закону № 354 від 26 липня 1975 року, котрий передбачав новий метод взаємодії з ув’язненими, заснований на заохоченні засуджених до праці та вивчення нових для них видів діяльності, був закладений фундамент сучасної пенітенціарної системи Італії, яка нині ґрунтується на ідеї можливості перевиховання особистості. Для цього в програму реабілітації ув’язнених вводяться культурні та розважальні, спортивні заходи, щоб надалі ув’язнені після звільнення з в’язниці могли пройти процес соціалізації. Особливістю цього Закону є акцент на зміні життєвих пріоритетів ув’язнених, серед яких переважають активна життєва позиція та постановка довгострокових цілей, а також його спрямованість на визначення кращого шляху соціальної реінтеграції для кожного ув’язненого. Наголошено на тому, що способи соціальної адаптації у деяких італійських в’язницях цілком могли б стати зразком для інших держав. Так, окремими в’язницями в ході реалізації державної програми з реформування пенітенціарної системи було успішно застосовано експериментальні методи соціальної адаптації ув’язнених. Проте реальний стан пенітенціарної системи Італії загалом далекий від цих ідеалів. Перенаселеність італійських в’язниць є однією з найгостріших проблем, оскільки кількість ув’язнених у приміщеннях значно перевищує їх місткість. У 2024 році показник рівня заповнення в’язниць сягнув 122%. Основною причиною такого становища є недостатнє фінансування. Також серйозною проблемою для пенітенціарних установ Італії є суїцид ув’язнених та рівень смертності у в’язницях. Зазначено, що італійська пенітенціарна система потребує радикальної і всеохопної, а не точкової реформи. Важливо, щоб уряд взяв на себе не лише декларативні, а й реальні зобов’язання знайти та застосувати інноваційні рішення, щоб усунути основні причини переповненості в’язниць та покращити життя ув’язнених.

ПРИПИНЕННЯ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ ЯК ВИД УНІВЕРСАЛЬНОГО ПРАВОНАСТУПНИЦТВА В УКРАЇНІ

Віталій Ігорович Біленко — 2025-03-03

Стаття присвячена дослідженню проблемних питань універсального правонаступництва у разі припинення юридичної особи в Україні. Автором встановлено, що припинення юридичної особи за цивільним законодавством України здійснюється шляхом її реорганізації або ліквідації. Реорганізація юридичної особи передбачає перехід майна, прав та обов’язків юридичної особи до її правонаступників та забезпечується за допомогою універсального правонаступництва. Визначено, що залежно від форми реорганізації юридичної особи (злиття, приєднання, поділ чи перетворення) врегульовуються особливості переходу майна, прав та обов’язків до правонаступників. Так, у разі припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання або перетворення правонаступником є лише одна особа, що унеможливлює будь-який розподіл майна, прав та обов’язків під час таких видів реорганізації. Автором доведено, що, попри значний обсяг публікацій, на сьогодні залишаються окремі проблемні питання припинення юридичної особи як виду універсального правонаступництва. Здійснено аналіз судової практики, що дозволило дійти висновку про те, що за різних форм реорганізації юридичної особи Верховний Суд у правових позиціях визначає різні підходи щодо переходу прав і обов’язків від однієї особи до іншої. Доведено, що цивільне законодавство потребує подальшого удосконалення у сфері функціонування юридичних осіб, що сприятиме усуненню колізійних та проблемних аспектів. Рекодифікація цивільного законодавства України сприятиме подальшому удосконаленню правового регулювання універсального правонаступництва під час припинення юридичної особи в Україні на шляху гармонізації національного законодавства з нормами права Європейського Союзу.

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ВІДШКОДУВАННЯ ДЕРЖАВОЮ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ АКТАМИ ТА ДІЯМИ, ЩО ВИЗНАНІ НЕКОНСТИТУЦІЙНИМИ: ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ АКСПЕКТ

Володимир Васильович Борденюк — 2025-03-03

У статті з урахуванням здобутків наук конституційного та цивільного права досліджуються актуальні проблеми відшкодування державою шкоди, завданої актами і діями, що визнані Конституційним Судом України неконституційними. Необхідність постановки даної проблеми зумовлена тим, що відповідно до ч. 3 ст. 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, повинна відшкодовуватися державою у встановленому законом порядку. В результаті цього в теорії та практиці відсутній єдиний підхід щодо можливості застосування до правовідносин, які виникають із приводу відшкодування шкоди, завданої неконституційними актами і діями, відповідних положень ЦК України, що визначають відповідно до вимог ст. 56 Основного Закону України правові засади відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. В статті надана науково-критична оцінка тверджень про неможливість поширення відповідних положень ЦК України на відносини, що виникають у зв’язку з відшкодуванням шкоди, завданої неконституційними актами і діями. Обґрунтовано висновок, що положення ч. 3 ст. 152 Конституції, відповідно до якого шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, має відшкодовуватися державою «у встановленому законом порядку», слід розуміти як застереження про те, що такі питання мають вирішуватися виключно на законодавчому, а не на підзаконному рівні. На даний час таким законом є ЦК України, положення якого повинні поширюватися також і на випадки відшкодування шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, що не виключає можливості визначення певних особливостей відшкодування такої шкоди. Проте такі особливості повинні визначатися шляхом внесення відповідних змін до ЦК України та інших законодавчих актів, а не шляхом прийняття окремого спеціального закону. При цьому встановлення таких особливостей має базуватися на загальних засадах цивільного законодавства.

УМОВИ ТА ПОРЯДОК УКЛАДЕННЯ ШЛЮБУ У ШЛЮБНОМУ ПРАВІ ГАБСБУРЗЬКОЇ МОНАРХІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII – НА ПОЧАТКУ XIX СТ.

Роман Васильович Савуляк — 2025-03-03

Стаття присвячена висвітленню закріплених у трьох цивільних кодексах Габсбурзької монархії (Йозефінському кодексі 1787 р., Цивільному кодексі для Галичини 1797 р. та Загальному цивільному уложенні Австрійської імперії 1811 р.), а також частково у Проєкті Терезіанського кодексу 1766 р. умов і порядку укладення шлюбу. Автором опрацьовано першоджерела, у т. ч. вперше в українській історико-правовій науці досліджено німецькомовні текст Йозефінського кодексу та зміст Проєкту Терезіанського кодексу. Здійснено порівняльний аналіз відповідних норм названих кодексів. У статті наголошено про значення укладення шлюбного договору для виникнення подружніх відносин. Подано сформульоване австрійським законодавцем поняття шлюбу. Виявлено, що шлюбне право Габсбурзької імперії не передбачало інституту заручин. У статті детально охарактеризовано 13 підстав недійсності шлюбу, котрі стосувалися таких трьох чинників: 1) категорій осіб, котрі не мали права укладати шлюб; 2) незаконних способів отримання згоди на укладення шлюбу, а саме шляхом залякування, викрадення, омани щодо особи майбутнього подружжя; 3) недотримання порядку укладення шлюбу, процедури, а саме відсутності оголошення (повідомлення) про майбутній шлюб, а також урочистого виявлення згоди (вінчання). При цьому констатовано, що Йозефінський і Галицький кодекси передбачали аналогічний, як і в Уложенні, перелік підстав визнання шлюбу недійсним, за винятком засудження до тяжкого кримінального покарання. Крім того, у статті висвітлено закріплену австрійським законодавцем змогу диспенсації (увільнення) від наявних у наречених перешкод до шлюбу. Встановлено, що здебільшого така диспенсація стосувалася лише процедури укладення шлюбу, а саме звільнення від триразового оголошення про майбутній шлюб.