Нове українське право

ЕФЕКТИВНІСТЬ ДОКТРИНИ ТРУДОВОГО ПРАВА В КОНТЕКСТІ ПЛАНУВАННЯ РОЗРОБЛЕННЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ

Марія Богданівна Мельник — 2024-11-13

Статтю присвячено дослідженню проблем ефективності доктрини трудового права в контексті планування розроблення нормативно-правових актів. У статті детально розкриваються понятійний апарат спільних понять, що окреслюють порушену проблему. Доводиться, що слова «розроблення» та «планування» мають один і той самий елемент, в якому лежить ідея певної «дії», «діяльності». А зіставлення термінів «розроблення» та «планування» із терміном «правова доктрина»дає можливістьвідстежити їх взаємозв’язоку «певній діяльності», яка скерована на отримання наукових поглядів та ідей у сфері права. Вона проявляється у нормотворчій, правозастосовній, правотлумачнійдіяльності. Також у процесі дослідження доводиться, що передбачення «правових моделей майбутнього» та «документи юридичного прогнозування» в ході правотворчої діяльності є питанням правового моніторингу, який заснований на доктринальній ідеї зокрема.Такий підхід дав можливість з’ясувати, що ціллю «прогнозних документів публічної політики» є «підвищення ефективності», а така діяльність пов’язана з ефективністю. У дослідженні доводиться, що питання ефективності доктрини трудового права у плануванні розроблення нормативно-правових актів маєполягатив «узагальненні науково обґрунтованої інформації та виведенні доктринальної концепції, теоретичної формули вирішення конкретної проблеми». За результатами дослідження автор доходить висновку, що ефективність доктрини трудового права лежить у контексті планування розроблення нормативно-правових актів, яке має здійснюватися суб’єктами правотворчої діяльності за принципами правотворчості, згідно з предметом правотворчості. Також автор констатує, що сутність ефективності доктрини трудового права у плануванні розроблення нормативно-правових актів полягає в тому, аби отримати результат, за яким наукові концепції, ідеї та теорії віднаходили можливість надати оцінку стосовно прогнозу тих нормативно-правових актів, які перебувають у плануванні та у стані розроблення. А самий правовий моніторинг стосовно «призми ефективності» дозволяє за законодавчими алгоритмами оцінити стан правової доктрини в ході використання доктрини як своєрідних «формул права», придатних сприяти розробленню та плануваннюНПА.

ПРОБЛЕМИ ВАЛІДНОСТІ ДЖЕРЕЛ СОЦІАЛЬНОГО ПРАВА В КОНТЕКСТІ ПРАВОВОГО МОНІТОРИНГУ

Ярослав Ярославович Мельник — 2024-11-13

Статтю присвячено з’ясуванню проблем валідності джерел соціального права в контексті правового моніторингу. Автором ставиться мета стосовно вирішення одного з питань завдань правового моніторингу як інструменту права в контексті додаткового «моніторингового напряму» – валідності джерел соціального права. У процесі дослідження автор аналізує статистичні дані та наукові праці стосовно правового моніторингу, джерел (форм) права соціального забезпечення та соціального права, розкриває понятійний апарат валідності. За результатами дослідження автор статті доходить висновку, що проблеми валідності джерел соціального права в контексті правового моніторингу лежать у площині констатації «валідністю» факту здійснення правового моніторингу стосовно цих джерел (форм) права. У висновках автор статті акцентує увагу на тому, що, як міра «адекватності», валідність не що інше, як інструмент для аналізу самих «інструментів правового моніторингу» (а) закладених у Законі № 3354–IX від 24 серпня 2023 року (тобто перевірки їхнього внутрішнього стану на предмет адекватності та можливості здійснити ефективний правовий моніторинг); а також валідність є (б) інструментом для забезпечення здійснення правового моніторингу стосовно оцінювання адекватності джерел (форм) соціального права. Валідизація джерел соціального права є не що інше, як процес їх правового моніторингу (під час якого такий здійснюється), що дозволяє визначити особливості нормативно-правового акта (як об’єкта валідизації), забезпечити прогнозування реалізації нормативно-правового акта соціального права, стану соціального законодавства (джерел (форм) соціального права) та поведінки учасників правовідносин, які виникають у сфері соціального права. Автор констатує, що валідність є результатом у контексті «оцінки» джерел (форм) соціального права з погляду проведення правового моніторингу стосовно таких джерел. Це підштовхує до практичного висновку, який полягає в тому, що проаналізований той чи інший нормативно-правовий акт, як джерело (форма) соціального права, має характеризуватися як валідний чи ні. Адже за такого погляду постають якість і ефективність, затребуваність і дієвість нормативно-правового акта соціального права, як і відповідність його предмету правової реальності.

НАБЛИЖЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ДО ПРАВА ЄС ЩОДО АКЦИЗНОГО ОПОДАТКУВАННЯ ЕНЕРГЕТИЧНИХ ПРОДУКТІВ: ПРАКТИКА СУДУ ЄС

Антон Олексійович Монаєнко — 2024-11-13

У статті проаналізовано відповідність норм податкового законодавства Україні положенням директив Європейського Союзу (далі – ЄС) із питань акцизного оподаткування енергетичних продуктів. Автори стверджують, що базові положення Директиви Ради 2003/96/ЄC від 27 жовтня 2003 року про реструктуризацію рамок Співтовариства щодо оподаткування енергетичних продуктів та електроенергії частково враховані у законодавстві України. Проте, наближення положень національного законодавства до права ЄС потребує подальшого удосконалення правового регулювання акцизного оподаткування електричної енергії та пального в Україні. Авторами наголошено на необхідності розробки та впровадження терміну «енергетичні продукти»; включення до переліку підакцизної продукції окремих видів олії, вугілля, природного газу (не скрапленого), смоли та бітуми (бітумні суміші), мастильних матеріалів; диференціювання ставки акцизного податку на пальне залежно від напрямів використання (промисловість, населення, тощо); запровадження єдиних одиниць виміру ставок акцизного податку на енергетичні продукти (електроенергія ‒у євро за МВт/год, паливо пічне побутове ‒ у євро за 1 000 кг, природний газ ‒ у євро за ГДж вищої теплотворної здатності та ін.). Запропоновано змінення порядку оподаткування акцизним податком операцій з реалізації електричної енергії та встановлення режиму оподаткування окремих енергетичних продуктів за напрямом їх використання (звільнення від оподаткування енергетичних продуктів, що використовуються як сировина для виробництва іншої підакцизної продукції). Наголошено на необхідності запровадження в Україні понижувального коефіцієнта на рівні 0,5 до ставок акцизного податку на важкі дистиляти (газойлі), призначені для використання сільськогосподарськими виробниками. У статті акцентовано увагу на важливості використання прецедентної практики Суду ЄС в частині акцизного оподаткування енергетичних продуктів при наближенні українського законодавства до права ЄС. Авторами проаналізовано практику Суду ЄС щодо тлумачення положень Директиви Ради 2003/96/ЄC від 27 жовтня 2003 року про реструктуризацію рамок Співтовариства щодо оподаткування енергетичних продуктів та електроенергії. Здійснено аналіз зареєстрованих у Верховній Раді України законопроєктів щодо імплементації положень актів права ЄС щодо акцизного податку, запровадження системи контролю за обігом нафти, газового конденсату та розчинників.

РОЛЬ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ В РОЗВИТКУ ТУРИЗМУ В УКРАЇНІ: АНАЛІЗ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОЇ БАЗИ ТА ЇЇ ВДОСКОНАЛЕННЯ

Анна Вікторівна Семенюк-Прибатень — 2024-11-13

У статті досліджується роль державної політики у розвитку туристичної галузі в Україні, зокрема, через аналіз чинної нормативно-правової бази та державних стандартів та визначення напрямів їх вдосконалення. Туризм є важливим сектором національної економіки, який сприяє економічному зростанню, створенню робочих місць та покращенню міжнародного іміджу країни. Проте для ефективного розвитку галузі необхідна сучасна, комплексна та добре скоординована державна політика, яка б враховувала сучасні виклики, зокрема, глобалізацію, цифровізацію та зростаючу конкуренцію на міжнародному рівні. Визначено, що чинне законодавство має фрагментарний характер, часто містить застарілі положення, які не відповідають сучасним потребам ринку, і не забезпечує належного рівня координації між різними рівнями влади. У статті виявлено низку ключових проблем у сфері нормативно-правового регулювання туризму, зокрема, відсутність інтеграції з європейськими стандартами, неврахування нових форм туризму, недостатня увага до питань безпеки та адаптації до кризових ситуацій. Відсутність сучасних механізмів підтримки галузі, зокрема, в умовах воєнних дій та пандемії COVID-19, обмежує спроможність туристичної галузі адаптуватися до змін і розвиватися. Пропонується модернізувати законодавство з урахуванням міжнародних стандартів, розробити інтегровану стратегію розвитку туризму, що включатиме чіткі механізми реалізації, фінансування та контролю за виконанням. Окрему увагу слід приділити розвитку інновацій у сфері туризму, підтримці нових видів діяльності, таких як екотуризм і цифрові туристичні послуги, а також удосконаленню процедур ліцензування та спрощенню умов для малих і середніх підприємств. Висновки статті підкреслюють необхідність системного підходу до державного регулювання туристичної галузі, що передбачає гармонізацію національного законодавства з європейськими стандартами, розвиток міжвідомчої координації, залучення міжнародних інвестицій та активну промоцію туристичного потенціалу України на світовій арені. Реалізація запропонованих заходів сприятиме підвищенню конкурентоспроможності українського туризму, стійкості до сучасних викликів та забезпечить сталий розвиток галузі в довгостроковій перспективі.

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕОЛОГІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ ДЕРЖАВОТВОРЕННІ: ЦІННІСНИЙ АСПЕКТ

Ольга Володимирівна Токарчук — 2024-11-13

У статті підкреслено, що держава не здатна існувати без ідеології, яка є ключовою основою державотворення. Будь-яка держава завжди мала свій ідеологічний складник, навіть незважаючи на проголошену деідеологізацію. Сучасним фундаментом будь-якої ідеології є її правові засади, які закріплюють як принципи життєдіяльності держави і суспільства, так і одночасно є основним елементом формування правосвідомості. Соборність є не тільки географічною або територіальною ознакою, а це насамперед здатність народу ефективно захищати та розбудовувати Українську державу шляхом об’єднання зусиль усіх її громадян, які проживають в Україні, а також за її межами. Це духовна єдність держави. Тільки таке розуміння релігійної, культурної, мовної, економічної та інформаційної єдності може сприяти створенню єдиного національного простору і допомогти всім українцям, незалежно від місця проживання, усвідомити себе єдиною нацією. Стверджується, що успішна держава не може існувати без національної об’єднавчої ідеології та відповідних інститутів, метою яких є відтворення цієї ідеології у свідомості як на суспільному, так і на індивідуальному рівнях. У сучасних умовах для суспільства єдиною ідеологією, здатною забезпечити стабільність держави і належний рівень матеріального і духовного життя індивіда, є система цінностей, заснована на домінуванні принципу верховенства права. Формуючи систему національних інтересів, насамперед варто брати до уваги національні цінності – спільні духовно-релігійні цінності, патріотизм, інтелектуальний і культурний код та ідеали українського народу, традиції, норми і правила поведінки, інноваційні засади модернізації національної економіки та політики держави відповідно до нових завдань, економічних укладів, національних інтересів і сучасних викликів, оскільки власне вони закладають ціннісну основу системи національної безпеки держави та ключовий зміст національної ідеї.

ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ ТЕРОРИСТИЧНИХ АКТІВ, УЧИНЕНИХ ІЗ ЗАСТОСУВАННЯМ ВИБУХОВИХ ПРИСТРОЇВ

Володимир Сергійович Бондар — 2024-11-13

У статті висвітлені особливості використання спеціальних знань під час розслідування терористичних актів, учинених із застосуванням вибухових пристроїв. Обґрунтовано, що особливістю даних злочинів є поєднання поранення або загибелі потерпілого зі значною матеріальною шкодою, спричиненою руйнуванням предметів та об’єктів, котрі знаходились в епіцентрі вибуху. Також до особливостей злочинів даного виду належать часовий розрив між встановленням вибухового пристрою та його застосуванням, високою вражаючою здатністю вибуху й порівняно низьким рівнем керованості вибуху, адже на відміну від застосування холодної чи вогнепальної зброї, яка може бути спрямована на конкретні ділянки тіла жертви, вибух заряду вибухового пристрою не має направленого характеру, за винятком спеціально сконструйованих вибухових пристроїв направленої дії (кумулятивних осколково-пучкових). Зазначено, що правильній кваліфікації скоєного злочину під час вчинення невідкладних та початкових слідчих (розшукових) дій має сприяти виявлення таких відомостей: – встановлення факту та природи вибуху; – визначення центру вибуху; – оцінка вражаючих властивостей підірваного вибухового пристрою; – визначення виду підірваного вибухового пристрою (промислового або саморобного виготовлення), особливостей його конструкції та маси використаного заряду вибухової речовини; – визначення використаного в конструкції способу підриву, механізму приведення пристрою в дію та рівня спеціальних знань особи, яка виготовила вибуховий пристрій; – визначення можливого мотиву в дії злочинця/ців; – визначення суми завданої матеріальної шкоди. Стверджується, що зазначені відомості мають бути встановлені під час огляду місця події та інших слідчих (розшукових) дій, контррозвідувальних та оперативно-розшукових заходів, негласних слідчих (розшукових) дій.

ПЕРЕДДОГОВІРНІ СПОРИ ТА ПЕРЕДДОГОВІРНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

Марина Миколаївна Великанова — 2024-11-13

У статті на підставі аналізу національної та зарубіжної, зокрема європейської, приватноправової доктрини, чинного законодавства і судової практики досліджуються категорії «переддоговірний спір» та «переддоговірна відповідальність». Робиться висновок, що переддоговірний спір і його врегулювання тісно пов’язані з процедурою укладення договору, якщо сторона ухиляється чи відмовляється укласти договір у цілому або не погоджується з його окремими умовами. Вирішення переддоговірних спорів у судовому порядку можливе: коли хоча б одна зі сторін є зобов’язаною його укласти через пряму вказівку закону або на підставі обов’язкового для виконання акта планування; за взаємною згодою сторін; якщо сторони зв’язані зобов’язанням укласти договір на підставі існуючого між ними попереднього договору. Переддоговірний спір може виникати у зв’язку з розбіжностями між сторонами щодо змісту (спір про врегулювання розбіжностей) або у разі відмови чи ухилення від його укладення (спір про спонукання укласти договір). Судова діяльність у такому разі полягає в оцінці умов договору щодо наявності в ньому всіх істотних умов та всіх доводів сторін, а також вирішенні по суті наявних розбіжностей сторін і формулюванні умов договору відповідно до вимог законодавства. Застосування заходів захисту в переддоговірних відносинах здебільшого стосується не процедури укладення договору (погодження його істотних умов), а поведінки майбутньої сторони договору (її запевнень), яка спонукала іншу сторону вступити у переговорний процес, сформувавши у неї певні правомірні очікування. І у разі виникнення перешкод через недобросовісну чи необережну поведінку майбутньої сторони договору, якими завдаються збитки іншій стороні, така сторона наділяється правом на їх відшкодування.

ДО ПИТАННЯ ЩОДО ОНОВЛЕННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ НОРМ ПРО ПОПЕРЕДНІЙ ДОГОВІР

Вадим Сергійович Карнаух — 2024-11-13

У статті розглядаються окремі законодавчі положення та аналізуються висловлені в доктрині пропозиції щодо змін у правовому регулюванні попереднього договору з метою вирішення питання щодо доцільності їх урахування в процесі рекодифікації цивільного законодавства України. Для визначення напрямів оновлення статті 635 Цивільного кодексу України взято до уваги потенційну можливість скасування Господарського кодексу України, наявні розбіжності між положеннями двох кодексів, судову практику Верховного Суду щодо застосування відповідних правових норм та досвід законодавчого регулювання окремих зарубіжних країн. Критично оцінюються пропозиції щодо змін статті 635 Цивільного кодексу України, які стосуються предмета попереднього договору та фіксації можливої односторонності такого договору. Висловлено аргументи на користь уточнення переліку істотних умов попереднього договору та закріплення обмеження строку укладення основного договору у разі відсутності в попередньому договорі визначення відповідного строку. Значну увагу приділено обґрунтуванню доцільності закріплення в статті 635 Цивільного кодексу України можливості спонукання до укладення основного договору в судовому порядку сторони попереднього договору, яка ухиляється від укладення основного договору. Запровадження таких змін може супроводжуватися оновленням статті 627 Цивільного кодексу України. Стверджується, що наявне формулювання умов для припинення зобов’язання щодо укладення основного договору в частині 3 статті 635 Цивільного кодексу України може перешкоджати захисту добросовісної сторони попереднього договору шляхом спонукання до укладення основного договору недобросовісної сторони.

ПРАВА ГРОМАДЯН УКРАЇНИ ТА ІНОЗЕМЦІВ У СФЕРІ РЕПРОДУКТИВНОГО ЗДОРОВ’Я ПІД ЧАС ДІЇ ВОЄННОГО СТАНУ В УКРАЇНІ

Богдана Василівна Островська — 2024-11-13

У статті досліджено права громадян України та іноземців у сфері репродуктивного здоров’я під час дії воєнного стану в Україні. Здійснено ґрунтовний аналіз національного законодавства та офіційного тлумачення положень Конституції України на основі рішень Конституційного Суду України у контексті визначення обсягу прав і свобод людини і громадянина у сфері охорони здоров’я та доступу до медичних послуг. Проведено порівняльний аналіз правового статусу громадян України та іноземців, які тимчасово перебувають на території Україні, в частині користування ними правами у сфері охорони (репродуктивного) здоров’я, а саме стосовно рівності їхніх прав щодо отримання послуг з допоміжних репродуктивних технологій, з метою визначення суб’єктів надання такої допомоги та порядку забезпечення її коштом державного бюджету. Наголошується на необхідності першочергового забезпечення прав громадян України у доступі до послуг у сфері допоміжних репродуктивних технологій заради збереження генофонду українського народу. Підкреслюється важливість врахування внутрішнього права країни резидентства іноземних громадян у разі надання їм послуг з допоміжних репродуктивних технологій задля запобігання виникненню юридичних колізій між різними національними правовими системами.

АСТРЕНТ: СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНСЬКОМУ ПРАВІ

Сергій Олексійович Погрібний — 2024-11-13

У цій статті піддано аналізові правову природу астренту, порівняно інститут астренту із суміжними правовими інститутами, досліджено доцільність його застосування в різних категоріях спорів, а також надано оцінку ефективності та нагальності впровадження цього інституту в Україні. Інститут астренту, який підтвердив свою дієвість в багатьох країнах, є саме таким ефективним засобом стимулювання до виконання судових рішень, тому невідкладним є його впровадження в українське цивільне право. У виборі прийнятної для правової системи України моделі інституту астрента потрібно передбачити можливість стягнення сум астрента передусім на користь стягувача із застосуванням його винятково до виконання негрошових зобов’язань. Правовий інструмент, сконструйований у ЦПК України (ч. 10 ст. 265) та ГПК України (ч. 10 ст. 238), не є астрентом, а має іншу правову природу. На відміну від загального правила, коли судове рішення може містити висновок про стягнення сум станом на момент його постановлення, згаданий правовий інструмент дає можливість судові сформулювати свої владні вказівки на майбутнє – після його постановлення, тобто має не ретроспективний, проспективний характер. Така неустойка не є публічно-правовим інститутом або процесуальним штрафом суду, а є винятково поширенням існуючих між сторонами спору відносин судом на майбутнє у тому разі, якщо боржник і надали допускатиме прострочення. Основна мета цього субінституту полягає у процесуальній економії, зменшенні вірогідності повторного звернення цього самого позивача до того ж відповідача до суду з приводу невиконання останнім того самого грошового зобов’язання. Функція стимулювання боржника до виконання власного грошового зобов’язання є похідною від основної мети – процесуальної економії, таке завдання досягається побіжно.

ЩОДО ПРОЦЕДУРИ ПОНОВЛЕННЯ ПРАЦІВНИКА НА ПОСАДІ

Ольга Володимирівна Тихонюк — 2024-11-13

Публікація присвячена висвітленню таких питань: як відбувається поновлення працівника на роботі за наявності (відсутності) рішення суду, на які виплати може розраховувати поновлений працівник. Акцентовано увагу на тому, що чинний Кодекс законів про працю України не містить поняття «поновлення на роботі», так само Кодекс законів про працю України не встановлює порядку виконання відповідного рішення. Частково умови, за яких рішення суду про поновлення на роботі вважається примусово виконаним, закріплені у статті 63 Закону України «Про виконавче провадження». Трудові спори про поновлення працівника на роботі, незалежно від підстави звільнення, розглядаються безпосередньо в судовому порядку [1, п. 2 ч. 1 ст. 232]. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк із дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення [1, ч. 1 ст. 233]. Зроблено такі висновки: 1) поновлення на попередній роботі відбувається не з дати винесення судом рішення щодо поновлення, а з дати звільнення працівника, яка, відповідно до цього рішення, визнається недійсною (у разі, якщо поновлення працівника на попередній посаді здійснюється роботодавцем без рішення суду, то поновлення відбувається також із дати звільнення працівника); 2) виконання рішення суду вважається завершеним із моменту фактичного допуску працівника до виконання попередніх обов’язків на підставі відповідного акта органу, що ухвалив незаконне рішення про звільнення працівника; 3) видача та скасування наказів належать виключно до компетенції роботодавця, а до повноважень суду належить перевірка їхньої законності; 4) у разі виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі із дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала у трудових відносинах; 5) у справах про поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу позивачі звільнені від сплати судового збору; 6) середній заробіток за час вимушеного прогулу [1, ч. 2 ст. 235] та середній заробіток у разі затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі [1, ст. 236] мають різну правову природу.

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ГАРМОНІЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ У СФЕРІ ОХОРОНИ БІОТЕХНОЛОГІЧНИХ ВИНАХОДІВ ІЗ ПРАВОМ ЄС

Роман Олександрович Василяко — 2024-11-13

У даній статті на основі наукових думок та чинного законодавства, що регулює правовідносини у сфері охорони біотехнологічних винаходів, автором розкривається поняття правових засад охорони біотехнологічних винаходів в Україні та ЄС, а також питання гармонізації законодавства України у сфері біотехнологічних винаходів із правом ЄС. Наведено понятійний апарат з основними визначеннями, що стосується охорони винаходів у сфері біотехнологій, а також процесів, пов’язаних із гармонізацією законодавства даної галузі із законодавством ЄС. На основі аналізу курсу розвитку галузей економіки, а також актуальних потреб промисловості наголошено на важливості розвитку галузі біотехнологій з огляду на євроінтеграційні процеси і, відповідно, вказано на необхідність гармонізації національного законодавства у сфері охорони біотехнологічних винаходів із правом ЄС. Акцентовано увагу на основоположних нормативно-правових актах, які є базовими для сфери охорони біотехнологічних винаходів в Україні, здійснено їх загальний огляд. Автором надано загальний огляд основних джерел правової охорони винаходів на міжнародному рівні – Паризької конвенції про охорону промислової власності від 20 березня 1883 року, а також Директиви 98/44/ЄС Європейського парламенту і Ради від 6 липня 1998 року про правову охорону біотехнологічних винаходів. У загальних рисах окреслено механізм гармонізації національного законодавства у сфері охорони біотехнологічних винаходів із правом ЄС. Автором проаналізовано проблеми та прогалини вітчизняного законодавства та визначено основні напрями його удосконалення з урахуванням євроінтеграційних процесів. Автор фокусує увагу на необхідності зближення національного законодавства із правом ЄС, починаючи від глобального розуміння даних процесів та продовжуючи саме гармонізацією законодавства України у сфері охорони біотехнологічних винаходів, з огляду на важливість ролі біотехнологій у житті людей та невідворотність входження України до ЄС у близькому майбутньому.

РОЗВИТОК ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ БАНКІВСЬКОГО КРЕДИТУВАННЯ ЗА ЧАСІВ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Максим Сергійович Йосипенко — 2024-11-13

У статті досліджується розвиток правового регулювання банківського кредитування в Україні за часів незалежності. Розглянуто ключові етапи та нормативні акти, що вплинули на становлення та еволюцію кредитного ринку. Описано перехід від фрагментарного законодавства 1990-х років до впровадження сучасних стандартів управління ризиками, захисту прав споживачів та цифровізації банківських послуг. Значна увага приділена реформам під час економічних криз та воєнних дій, що стимулювали оновлення законодавства та посилення регуляторних функцій Національного банку України. Наведена таблиця з основними подіями і законами, що формували правову базу кредитування. Відображено роль цифровізації банківських послуг, яка сприяє розширенню доступу до кредитування та спрощенню процедур, зокрема, в умовах віддалених регіонів. Окремо розглянуто розвиток споживчого кредитування, яке набуло особливої актуальності з огляду на його вплив на економічний розвиток і підвищення доступності фінансових ресурсів для населення. У статті визначено основні етапи розвитку правового регулювання банківського кредитування в Україні, проведено аналіз його ефективності та виявлено проблемні аспекти, що потребують удосконалення. Для досягнення цієї мети розглянуто нормативно-правову базу, яка регулює банківське кредитування, досліджено динаміку змін законодавства та проаналізовано наслідки цих змін для кредитної системи України. Досліджено зміни банківського кредитування в Україні з 1991 року, що пов’язано як із внутрішніми соціально-економічними трансформаціями, так і з міжнародним досвідом та інтеграційними процесами. У роботі підкреслено важливість прозорого і стабільного правового регулювання, що сприяє довірі до банківської системи та забезпечує ефективне функціонування фінансового сектору України в умовах постійних викликів.

ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ ПІД ЧАС ІДЕНТИФІКАЦІЇ ОСОБИ ЗА ОЗНАКАМИ ЗОВНІШНОСТІ В ПЕРІОД ВОЄННОГО СТАНУ

Антон Володимирович Коршун — 2024-11-13

У статті досліджено поняття «ідентифікація», «ідентифікація за ознаками зовнішності», «спеціальні знання», зазначено зв’язок теоретичних знань з практичними навичками. Проаналізовано погляди вчених щодо наукового визначення терміна «спеціальні знання». Досліджено теоретичні та практичні питання, що виникають у процесі використання спеціальних знань під час здійснення ідентифікації особи, а саме під час перевірки документів, що посвідчують особу, зокрема, у разі перетину кордону. Висновки щодо змісту судово-експертної діяльності дали змогу обґрунтувати позицію щодо розуміння судово-експертної діяльності як комплексу організаційних, процесуальних, науково-методичних та інших заходів, спрямованих на встановлення з використанням спеціальних знань у галузі науки, техніки фактичних даних. Зазначено, що застосування спеціальних знань під час здійснення ідентифікації особи за ознаками зовнішності – багатогранне питання, яке стосується не лише самого процесу проведення експертизи, а й уміння їх застосовувати. Визначено організаційні аспекти проведення ідентифікації особи за ознаками зовнішності, вивчено проблему компетенцій судового експерта в частині ідентифікації особи за ознаками зовнішності, а також виявлення підроблених сфальсифікованих документів, надано оцінку заходів підвищення кваліфікації, перепідготовки експертів. Визначено чинники, що негативно позначаються на проведенні досліджень з ідентифікації особи та досліджень документів, що посвідчують особу. Сформульовані рекомендації щодо удосконалення організаційних аспектів підвищення кваліфікації, ефективності використання спеціальних знань, які залежать від реалізації інноваційних технологій у науковому-дослідному процесі, підвищенні кваліфікації. Зазначено, що криміналістичне вчення про зовнішність людини є необхідним напрямом криміналістики та потребує подальшого вдосконалення, а також вимагає приділяти особливу увагу питанням міжнародної взаємодії з протидії протиправним, шахрайським діянням певних осіб.

ОСОБА, ЯКІЙ ВІДОМОСТІ БУЛИ ДОВІРЕНІ АБО СТАЛИ ВІДОМІ У ЗВ’ЯЗКУ З ВИКОНАННЯМ СЛУЖБОВИХ ОБОВ’ЯЗКІВ, ЯК СПЕЦІАЛЬНИЙ СУБ’ЄКТ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВОПОРУШЕННЯ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТАТТЕЮ 330 КК УКРАЇНИ

Євгенія Костянтинівна Мелеховець — 2024-11-13

Стаття присвячена дослідженню проблемних аспектів теорії кримінального права та практики правозастосування в частині спеціального суб’єкта передачі або збирання відомостей, що становлять службову інформацію, зібрану у процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яким є особа, котрій відповідні відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків. Зокрема, в межах дослідження проаналізовано низку складів кримінальних правопорушень, які містять тотожну або подібну конструкцію на позначення спеціального суб’єкта, виявлено їхні спільні та відмінні ознаки. Крім того, значна увага приділена розмежуванню таких близьких за змістом понять, як «відомості, що були довірені особі» та «відомості, що стали відомі особі»; «службові обов’язки» та «професійні обов’язки» тощо. Окрема увага приділена характеристиці поняття «службові обов’язки» з точку зору кримінального права та його взаємозв’язку з поняттям «службова особа», наведено позиції представників науки кримінального права, які по-різному трактують взаємозв’язок даних понять, та зроблено висновок, що в розумінні статті 330 КК України «особа, якій відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків» необов’язково має бути службовою особою в розумінні статті 18 КК України, що підтверджено також і судовою практикою. На основі проведеного дослідження авторкою констатовано, що категорія «особа, якій відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків», вжита в чинній редакції статті 330 КК України, є надто неконкретною і залишає коло таких суб’єктів надміру широким, у зв’язку з чим нею підтримуються ті дослідники, які пропонують відмовитись від даної конструкції як обов’язкового елемента складу досліджуваного кримінального правопорушення.

ІСТОРИКО-ПРАВОВІ ПЕРЕДУМОВИ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ НАСТАВНИЦТВА В УКРАЇНІ

Софія Михайлівна Назар — 2024-11-13

Статтю присвячено розгляду питань становлення та розвитку інституту наставництва в Україні. Встановлено об’єктивну потребу не лише в активізації процесу деінституціоналізації системи виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, у нашій державі, що завжди було однією з важливих передумов реалізації Україною євроінтеграційних прагнень, а й у першочерговому вжитті заходів щодо покращення умов виховання дітей-сиріт, які перебувають у закладах інституційного виховання, зокрема, надання їм психологічної й емоційної підтримки для успішності їх майбутньої соціалізації та набуття ними статусу повноцінного дорослого члена суспільства. До основних передумов запровадження сучасного інституту наставництва у вітчизняній правовій системі віднесено: 1) активізацію процесу глобальної деінституціоналізації, який у нашій державі передбачає два основні напрями: розвиток сімейних форм улаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, та гуманізацію умов виховання дітей в інституційних закладах виховання; 2) критично високий рівень інституційного виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, що зумовив потребу в ужитті невідкладних додаткових заходів, спрямованих на покращення процесу піклування, зокрема, забезпечення психологічної й емоційної підтримки підлітків із метою їх успішної соціалізації; 3) багаторічну практику наставництва в Україні, здійснювану в рамках благодійної волонтерської діяльності, що зумовило потребу у формуванні механізму правового регулювання досліджуваних відносин із метою їх упорядкування; 4) імплементацію Україною зобов’язань щодо посилення рівня соціального захисту, передбачених Угодою про асоціацію з Європейським Союзом у рамках реалізації нашою державою євроінтеграційних прагнень.

СУТНІСТЬ ТА ОСНОВНІ ЗАСАДИ КОРПОРАТИВНОГО КОНТРОЛЮ В РАМКАХ ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ

Ілля Антонович Негода — 2024-11-13

У статті досліджується доктринальне розуміння корпоративного контролю та пропонується розширити розуміння цієї категорії такими ознаками впливу, як цілеспрямованість, регулятивність, організованість. Додатково підкреслюється, що корпоративний контроль здійснюється та ґрунтується на корпоративно-правових засадах, основну з яких становить майнова участь у статутному капіталі товариства, оскільки факт внесення вкладу економічно зумовлює набуття учасником корпоративних прав. У вказаному аспекті проаналізовано проблематику корпоративного контролю у товаристві з обмеженою відповідальністю з несформованим статутним капіталом. Дістало додаткової аргументації твердження про те, що корпоративний контроль є пропорційною величиною щодо розміру частки у статутному капіталі товариства. Несплачена частина частки у статутному капіталі не є об’єктом цивільного обороту, не породжує відносин контролю між таким учасником і товариством у контексті впливу на діяльність такої юридичної особи. Участь в управлінні товариством має виникати після внесення вкладу до статутного капіталу товариства. Корпоративний контроль проаналізовано в аспекті доктрини «проникнення за корпоративну вуаль». Вплив учасника на волю товариства може створювати небезпеку для майнового обороту, зумовлену його обмеженою відповідальністю за зобов’язаннями товариства. Впливу учасника товариства має кореспондувати несення ним усіх ризиків, пов’язаних зі збитками товариствами внаслідок управлінських рішень, аж до «проникнення» до особистого майна учасника. У статті аналізується вплив на ступінь корпоративного контролю диспозитивних положень статуту товариства, які передбачають додаткові права учасників, серед яких особливе значення мають конструкції, які визначають порядок переходу часток до третіх осіб, як такі, що свідчать про його внутрішню замкненість. Пропонується розуміння корпоративного контролю як цілеспрямований, організуючий і регулятивний вплив власника частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю за реалізації ним права на управління, який є пропорційним розміру частки у статутному капіталі, об’єктом якого є господарська діяльність, формування виконавчих органів товариства й ухвалення локальних актів товариства учасника, згідно із законодавством України та відповідними локальними актами товариства.

ОБОРОТОЗДАТНІСТЬ ЗБРОЇ ЯК ОБ’ЄКТА ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

Василь Олександрович Нестеренко — 2024-11-13

У статті досліджується оборотоздатність зброї як об’єкта цивільних прав в Україні, зокрема, аналізується правове регулювання обігу зброї, її придбання, використання, зберігання та передачі. Основна увага приділяється аналізу чинного законодавства, включаючи відповідні положення Цивільного кодексу України та наказ Міністерства внутрішніх справ України. Окремо розглядаються правові аспекти, зумовлені зв’язком з обігом зброї в умовах воєнного стану, коли необхідність гарантування громадської безпеки набуває особливого значення. У статті акцентовано увагу на тому, що в українському законодавстві відсутні чіткі визначення та реґламентації щодо правового режиму зброї, що створює правову невизначеність і сприяє виникненню численних правових та практичних проблем. Розглядається проєкт закону України «Про право на цивільну вогнепальну зброю», який, хоча і потребує доопрацювання, містить багато важливих положень, спрямованих на вдосконалення правового регулювання обігу зброї. Також аналізуються спеціальні нормативно-правові акти, які регулюють використання зброї особливими суб’єктами, як-от поліцейські, що є важливими для підтримання громадського порядку та безпеки. Особливу увагу приділено проблемам, зумовленим незаконним обігом зброї та її використанням у вчиненні правопорушень. У статті висвітлюється необхідність чіткого законодавчого регулювання обігу зброї, включаючи встановлення вікових обмежень, вимог до власників зброї та правил її використання. Також наголошується на важливості забезпечення належної підготовки та сертифікації осіб, які мають право володіти зброєю, для мінімізації ризиків її неправильного використання. Зроблено висновок, що діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням, обігом зброї, створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб, тому її можна вважати джерелом підвищеної небезпеки.

ЗАКЛАДИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я ЯК СУБ’ЄКТИ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

Дмитро В’ячеславович Павленко — 2024-11-13

Статтю присвячено обґрунтуванню належності закладів охорони здоров’я до суб’єктів публічної адміністрації на прикладі окремих із покладених на них функцій публічного адміністрування. У статті розглянуто функцію інформування, яка виконується закладами охорони здоров’я шляхом періодичного повідомлення через медіа про епідемічну ситуацію та здійснювані протиепідемічні заходи. Визначено недоліки її нормативно-правового регулювання та запропоновано низку змін до законодавства з метою його вдосконалення. Приділено увагу обліку та реєстрації інфекційних хвороб, здійснюваним закладами охорони здоров’я. Обґрунтовано їх належність до адміністративно-правової діяльності й окреслено шляхи вдосконалення їх нормативно-правового регулювання. За результатом проведеного у статті аналізу наголошено на необхідності визнання правознавцями належності закладів охорони здоров’я до суб’єктів публічної адміністрації та їхнього внеску в адміністративно-правове забезпечення протиепідемічних заходів. Підсумовано, що стан нормативно-правового регулювання правового статусу та механізму функціонування закладів охорони здоров’я перебуває на незадовільному рівні. Проявами чого названо відсутність узгодженої, логічно структурованої реґламентації компетенції закладів охорони здоров’я, нерозмежованість окремих повноважень (зокрема, ідеться про положення частини 1 статті 11 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»), відсутність механізмів виконання закріплених у законах публічних завдань (як-от притягнення до адміністративної відповідальності, накладення адміністративних стягнень, здійснення повідомлень про поствакцинальні ускладнення) тощо. Зазначено потребу в оптимізації чинних нормативно-правових актів шляхом ґрунтовного доопрацювання їхніх положень, систематизації правових норм у межах єдиного акта (щоб запобігти плутанині та колізіям), узгодження законів і підзаконних актів один з одним, закріплення вичерпних переліків узгоджених і розмежованих одне від одного повноважень усіх суб’єктів публічної адміністрації, компетентних із питань адміністративно- правового забезпечення впровадження та реалізації протиепідемічних заходів, визначення механізмів виконання покладених на них публічних функцій і завдань тощо.

ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ УМОВ ДОГОВОРУ ТАЙМШЕРУ: ОКРЕМІ АСПЕКТИ

Інна Володимирівна Фатхутдінова — 2024-11-13

У статті здійснено аналіз особливостей цивільно-правової відповідальності за порушення умов договору таймшеру. Досліджено різні наукові підходи до цивільно-правової відповідальності, її різновидів, особливостей договірної відповідальності. Додатково обґрунтовано, що основними ознаками цивільно-правової відповідальності є: урегульованість цивільно-правовими нормами; майновий характер (переважно економічний вплив на правопорушника); відповідальність настає між контрагентами договору/правопорушником і потерпілим; компенсаційний характер (відновлення майнових втрат – основна мета); пропорційність відшкодування завданій шкоді, за винятком окремих випадків; заснованість на принципі рівності; прояв державного примусу, який передбачає застосування майнових санкцій; майнові санкції стягуються на користь потерпілої особи; підставою для застосування є порушення договірних зобов’язань/завдання майнової чи немайнової (моральної) шкоди. Доведено, що стягнути збитки можна на підставі закону, навіть якщо в договорі таймшеру така можливість не передбачена. Усі інші форми майнової відповідальності, зокрема й ті, які пов’язані із забезпеченням виконання зобов’язань (неустойкою, заставою, порукою, гарантією, притриманням, завдатком, а також довірчою власністю), можуть бути застосовані на підставі договору чи закону. Ефективність цивільно-правової відповідальності сторін договору таймшеру залежить від низки чинників, зокрема й застосування її на засадах: своєчасності, пропорційності, правової визначеності; застосування за вчинене порушення (невиконання чи неналежне виконання зобов’язання за договором). Обґрунтовано, що особливостями цивільно-правової відповідальності за договором таймшеру є: високий ризик настання через довготривалість договірних зобов’язань і відповідну потенційну мінливість різних об’єктивних і суб’єктивних чинників; майнова відповідальність настає тільки за реальні збитки майну, що передається у проживання з метою відпочинку; протиправна поведінка, яка порушує договір таймшеру, можлива як у формі дій, так і в бездіяльності; з огляду на множинність суб’єктного складу (на стороні споживачів), переважно така відповідальність є частковою; характерна як переддоговірна (для установника таймшеру чи продавця), так і постдоговірна відповідальність (для обох сторін договору).

УДОСКОНАЛЕННЯ ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ЗАОХОЧЕННЯ ДО ПРАЦІ: ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ ЗАКОРДОННОГО ДОСВІДУ

Костянтин Євгенович Машков — 2024-11-13

У сучасному світі трудове законодавство відіграє ключову роль у формуванні ефективного ринку праці та забезпеченні гідних умов для працівників. Зокрема, заохочення до праці є важливим елементом, який сприяє підвищенню продуктивності та мотивації працівників. З огляду на глобальні тенденції та передовий досвід різних країн, стає актуальним питання удосконалення українського трудового законодавства в цьому напрямі. Метою цієї статті є аналіз та імплементація закордонного досвіду щодо заохочення до праці в українське трудове законодавство. Для досягнення цієї мети були досліджені підходи до заохочення працівників у країнах з розвиненою економікою та правовою системою, а також визначені можливі шляхи їх адаптації до українських реалій. У процесі дослідження використовувались методи порівняльного аналізу та правового моделювання. Проведено детальний аналіз законодавчих актів, що регулюють заохочення до праці в країнах Європейського Союзу, США, Канади та Японії. У результаті дослідження з’ясовано, що ключові аспекти заохочення до праці, які застосовуються за кордоном, включають системи бонусів, гнучкі графіки роботи, додаткові вихідні дні, програми навчання та розвитку, а також можливості кар’єрного зростання. Запропоновано кілька моделей впровадження цих підходів в українське трудове законодавство з урахуванням національних особливостей та економічної ситуації. Імплементація закордонного досвіду потребує системного підходу та зміни у правовій культурі як серед роботодавців, так і серед працівників. Необхідно створити умови для активної участі всіх зацікавлених сторін у процесі реформування трудового законодавства. Важливу роль також відіграє підвищення рівня обізнаності із сучасними методами заохочення до праці та їхніми перевагами. Удосконалення українського трудового законодавства про заохочення до праці є важливим кроком для підвищення конкурентоспроможності економіки та забезпечення гідних умов праці. Імплементація передового закордонного досвіду дозволить підвищити мотивацію працівників, збільшити їхню продуктивність та сприятиме загальному розвитку ринку праці. Подальші дослідження у цій сфері мають зосереджуватися на розробленні конкретних законодавчих ініціатив та їх практичній реалізації.

ЄВРОПЕЙСЬКА ІНТЕГРАЦІЯ ТА ДОГОВОРИ УКРАЇНИ ПРО НАУКОВЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

Яна Олександрівна Тицька — 2024-11-13

У вимірі презентованої наукової праці авторкою здійснене системне дослідження питань становлення, поточного стану та відповідної динаміки двостороннього договірного регулювання наукової та науково-технічної співпраці України у контексті відповідних норм та механізмів і програм, які сформувалися у системі Європейського Союзу на прикладі відповідних угод України та Євросоюзу останніх десятиріч. У статті відстежено відповідну еволюцію та й нинішній стан справ щодо визначених спеціальних двосторонніх договорів України та Євросоюзу щодо регулювання наукової та науково-технічної співпраці, констатується, що надалі відповідні феномени у контексті міжнародного права та європейської інтеграції України повинні бути предметом окремої уваги вітчизняної юридичної теорії, оскільки подальша наднаціональна співпраця українських науковців буде невідворотно відбуватися насамперед у форматі договорів та програм подібного змісту. Авторкою статті доведено, що за умов відсутності укладених Україною двосторонніх угод про науково-технічне співробітництво з ключовими індустріальними країнами світу особливого значення набули двосторонні договори України з Євросоюзом та Євратомом. Водночас стаття констатує, що нині відповідна євроінтеграційна діяльність України відображена в Угоді між Україною та Євросоюзом про наукове і технологічне співробітництво 2002 р., яка періодично подовжується, та в Угоді про участь України у «Горизонт Європа» та в Програмі Євратом (2021–2025) 2021 р. Обидва ці договори є типовими для відповідної практики взаємодії Євросоюзу з третіми країнами, вони концентрують увагу на програмній формі співпраці; при цьому такі договори самі по собі не можуть повноцінно замінити двосторонні угоди з ключовими індустріальними державами Європи. Доведено, що питання інших двосторонніх угод у сфері науки, укладених Україною раніше у форматі міжурядової та міжвідомчої співпраці, повинне стати предметом окремого наукового аналізу.

МІЖНАРОДНА ПРАВОВА ДОПОМОГА: АКСІОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ

Олександра Ігорівна Баєва — 2024-11-13

Метою наукового пошуку та аналізу кримінальних процесуальних відносин у сфері міжнародної правової допомоги є ціннісні аспекти вдосконалення її реалізації шляхом аналізу порядку роботи спільних слідчих груп. Спільні слідчі групи є ефективним інструментом міжнародної правової допомоги. У статті наведено емпіричні показники діяльності таких груп. Констатовано наявність багатосторонніх і двосторонніх спільних слідчих груп залежно від їх створення державами-учасниками. Проаналізовано окремі положення Європейської конвенції про взаємну допомогу в кримінальних справах, Договір між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини в цивільних і кримінальних справах, Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про взаємну допомогу в кримінальних справах та інші міжнародні документи. Обґрунтовано алгоритм створення спільних слідчих груп, визначено історичні витоки їхньої роботи. Розглянуто злочини, які є більш поширеними у світі, проаналізовано методи їх учинення. Акцентовано увагу на ролі установ Європейського Союзу в реалізації діяльності спільних слідчих груп та їх синергетичному характері. Важливою передумовою успішної співпраці також є те, що відряджені члени (тобто від інших сторін, крім сторони, на території якої працює група) спільної слідчої групи мають право бути присутніми під час здійснення слідчих заходів на території сторони, де працює група. Однак з особливих причин керівник групи відповідно до законодавства сторони, на території якої діє група, може прийняти інше рішення. Таким чином, приймаюча сторона володіє правом відмовитися від участі відрядженого члена групи в процесуальній дії. Зроблено висновок, що спільні слідчі групи є найкращим інструментом під час здійснення міжнародної правової допомоги. Архітектоніка взаємин у таких групах має синергетичний характер, оптимізує результат, робить досудове розслідування ефективним. Причому варто зазначити, що спектр процесуальних дій не обмежується лише галузевим законодавством України, а сягає за його межі, лишаючись водночас у межах міжнародної домовленості. Найпоширенішою категорією справ для розслідування спільних слідчих груп лишається шахрайство.

ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ ДОСТУПУ ДО ПРАВОСУДДЯ В ПЕРІОД ДІЇ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ВОЄННОГО СТАНУ

Костянтин Леонідович Бугайчук — 2024-11-13

У статті автор розглянув особливості організації роботи органів судової влади та доступу до правосуддя в умовах воєнного стану. Проаналізовано зміст законів України «Про правовий режим воєнного стану», «Про судоустрій і статус суддів», рішень та рекомендацій Ради суддів України з питань забезпечення стабільності судової системи України. Підкреслено, що чинне законодавство України та документи органів суддівського самоврядування визначають, що погіршення стану здійснення правосуддя навіть в умовах війни та надзвичайного стану є неприпустимим, права і свободи людини повинні захищатися судами незалежно від режиму життєдіяльності держави. Доведено, що з початком військової агресії було вжито низку нормативно-правових та організаційних заходів, спрямованих на зміну юрисдикції судів, врегулювання питань проходження служби в органах судової влади, складання, направлення та надання процесуальних документів, проведення судових засідань. Вивчено рекомендації Консультативної ради європейських суддів щодо застосування інформаційних технологій у сфері правосуддя, які доцільно імплементувати в національну практику з метою забезпечення ефективності та безперервності судового процесу в умовах надзвичайних ситуацій. Доведено, що використання сучасних інформаційних технологій у роботі органів судової влади має ґрунтуватися на принципах верховенства права, судової автономії, доступності та якості, забезпечення цілісності даних та їх безпеки. Визначено шляхи вдосконалення законодавства України в частині розробки та впровадження алгоритмів відновлення роботи органів судової влади на деокупованих територіях, зокрема в рамках реалізації стабілізаційних заходів.

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ГАРАНТІЇ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА ЯК СКЛАДОВА ПРАВОВОГО ПОРЯДКУ В УКРАЇНІ

Едуард Євгенович Регушевський — 2024-11-13

У статті проведено аналіз сутності сучасного правового порядку. Проаналізовано визначення і підходи щодо поняття та змісту правового порядку, зроблено низку узагальнень стосовно теоретичних основ. Автором підтримано позицію А.Ф. Крижанівського, відповідно до якої сприйняття правопорядку як наслідку, результату законності не тільки деформує розуміння соціальної зумовленості та цінності правового впорядкування суспільної життєдіяльності, неадекватно перебільшує значущість законності у співвідношенні «законність і правопорядок», але й поширює етатизм на рівень правових явищ, життєво важливих для суспільства загалом, занижує масштаб значущості правопорядку як соціальної й особистісної правової цінності. Відзначається, що конституційно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина варто розглядати в загальній системі правопорядку, а встановлення міцного правового порядку асоціюється з таким станом, який би унеможливив негативні явища, пов’язані з утратою ефективності функціонування органів державної влади й органів місцевого самоврядування, розбалансуванням владних повноважень і втратою ціннісних орієнтирів у діяльності посадових осіб і органів держави, порушенням прав і свобод людини і громадянина та недосконалістю системи їх гарантування тощо. Наголошується на помилковості твердження, що, незважаючи на роль громадських організацій та інших суспільних об’єднань, тільки держава через свої органи здатна повною мірою забезпечити правопорядок. На думку автора, інститути громадянського суспільства беруть безпосередню і активну участь разом із державними інституціями у формуванні відповідного правового порядку. Зазначено, що конституційно-правові гарантії прав і свобод мають велике значення у процесі формування правового порядку, який є бажаним результатом реалізації норм права, конкретизованих у правах, свободах і обов’язках людини і громадянина. Гарантії водночас є результатом відповідного правового порядку і важливою складовою частиною його формування.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРИНЦИП ЄДИНОГО ГРОМАДЯНСТВА: ПРАВОДОКТРИНАЛЬНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ

Олена Олексіївна Томкіна — 2024-11-13

Стаття присвячена теоретико-правовому аналізу питань щодо змісту й обсягу поняття «єдине громадянство», яке застосоване у статті 4 Конституції України, а також щодо наявності (відсутності) права громадянина України на набуття громадянства іншої держави й одночасне перебування у громадянстві (підданстві) однієї або кількох держав. Констатується, що праводоктринальна інтерпретація конституційного принципу єдиного громадянства в Україні є неоднозначною, а наукова думка щодо поняття «єдине громадянство» розбіжною. Тож офіційне тлумачення Конституційним Судом України статті 4 Конституції України в аспекті положення про те, що в Україні існує єдине громадянство, є давно назрілим і матиме велике юридичне значення. Зазначається, що сутнісну основу конституційного принципу єдиного громадянства в Україні становить передусім конституційна засада унітаризму. Тому за цим принципом виключається можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України, не допускається існування регіонального, подвійного та множинного громадянства в Україні. Водночас Україна, хоч і не визнає правових наслідків множинного громадянства, але і не забороняє його. Підкреслюється, що громадянство не просто правовий взаємозв’язок людини і держави, а є невід’ємним правом людини, що його держава зобов’язана визнавати, поважати і забезпечувати. Право кожної особи на громадянство визнається першим із принципів громадянства Європейської конвенції про громадянство 1997 року. Робиться висновок, що громадянин України має право на набуття громадянства іншої держави й може водночас перебувати у громадянстві (підданстві) однієї або кількох держав, але доки стан множинного громадянства не буде припинено.

ЗМІСТ ОБМЕЖЕННЯ СПІЛЬНОЇ РОБОТИ БЛИЗЬКИХ ОСІБ ДЛЯ ПУБЛІЧНИХ СЛУЖБОВЦІВ

Юрій Ігорович Шовкун — 2024-11-13

У статті виокремлено низку специфічних ознак обмеження спільної роботи близьких осіб і окремих процесів забезпечення його втілення, серед яких: – юридико-соціальна природа, симбіоз якої проявляється в меті реалізації даного обмеження, а саме в запобіганні конфлікту інтересів у публічній службі (правовий аспект), а також непотизму, кронізму та фаворитизму як соціокультурним явищам; – чітка законодавча реґламентація випадків обмеження спільної роботи близьких осіб, у разі виникнення прямого підпорядкування останніх одне одному, спрямована на охоплення всіх аспектів трудових відносин, незалежно від їхнього характеру: правового (прийняття чи звільнення з роботи; застосування заохочень або дисциплінарних стягнень; укладення, зміна та припинення трудового договору; переведення працівника на іншу роботу, зокрема й таке, яке здійснюється тимчасово; зміна істотних умов праці тощо) чи організаційного (питання організації праці підлеглого та реалізації ним наказів, доручень, розпоряджень тощо); – перелік близьких осіб, обмеження щодо яких передбачено антикорупційним законодавством, хоча і визначений на нормативному рівні, проте його не можна визнати повним, що, як наслідок, лімітує ефективність такого обмеження в частині запобігання кронізму у сфері публічної служби (наприклад, перелік близьких осіб не містить тих, що стали такими внаслідок укладення духовних союзів); – відсутність чіткого розмежування з іншим обмеженням щодо недопущення конфлікту інтересів, унаслідок чого в теоретико-прикладній площині заходи, спрямовані на додержання останнього, застосовуються як заходи для забезпечення першого, що знижає ефективність обмеження щодо спільної роботи близьких осіб, у поєднанні з недосконалими законодавчими процедурами, які містять колізії та прогалини.