Нове українське право

ЕКСПЕРТИЗА ПРОЄКТІВ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯКОСТІ ПРАВОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УМОВАХ ПІСЛЯВОЄННОГО ВІДНОВЛЕННЯ: КОНЦЕПЦІЯ, ФУНКЦІЇ, ВИДИ

Євген Миколайович Бодюл — 2025-05-30

У статті здійснено комплексне дослідження інституту експертизи проєктів нормативно-правових актів як ключового інструменту забезпечення якості правотворчої діяльності в Україні в умовах післявоєнного відновлення та євроінтеграційного поступу. Розкрито функціональне призначення експертизи не лише як техніко-юридичної процедури, а як аналітичного, прогностичного та правозахисного інструменту, що забезпечує ефективність, легітимність і відповідність нормативного регулювання сучасним викликам.Особливу увагу приділено видам експертизи, закріпленим у статті 44 Закону України «Про правотворчу діяльність» – юридичній, науковій, антикорупційній, гендерно-правовій, антидискримінаційній, а також додатковим видам, як-от цифрова, бюджетна, експертиза відповідності acquis ЄС та Конвенції з прав людини. Також розглянуто методологічні підходи до здійснення експертизи та окреслено критерії якості експертного супроводу правотворчої діяльності.Здійснено порівняльний аналіз підходів до експертизи в Україні та державах ЄС, визначено її роль у гармонізації національного законодавства з acquis Європейського Союзу. Підкреслюється, що саме експертний супровід є запорукою запобігання правотворчим помилкам, забезпечення балансу між політичною доцільністю та правовою визначеністю, відповідності правових норм публічному інтересу. Доведено, що в умовах європейської інтеграції та масштабної правової трансформації експертиза проєктів нормативно-правових актів має розглядатися як обов’язковий і невід’ємний етап нормопроєктної роботи. Зроблено акцент на потребі інституціонального посилення механізмів експертизи, зокрема створення незалежних експертних структур, формування уніфікованих стандартів аналізу та підвищення ролі наукових установ у забезпеченні якості нормотворення.

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЩОДО ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН

Оксана Валеріївна Ільїна — 2025-05-30

У статті аналізується розвиток законодавства України щодо національних меншин, який проходив кілька етапів, відображаючи прагнення держави забезпечити рівноправність усіх етнічних спільнот, що проживають на її території. Після відновлення незалежності Україна зіткнулася з необхідністю формування власної політики щодо прав національних меншин, закладаючи правові основи їхнього статусу в умовах нової державності.Національна законодавча база у поєднанні з міжнародними зобов’язаннями створює ґрунтовний правовий фундамент для захисту прав національних меншин. Теоретично вона гарантує широкі можливості для участі етнічних громад у суспільному та політичному житті, сприяючи їхньому правовому захисту та культурному розвитку. Однак практичне застосування цих норм залишається предметом подальших досліджень та вдосконалення правового регулювання. Розвиток законодавства України щодо національних меншин залишається динамічним процесом, у якому національні правові зміни відбуваються під впливом як внутрішніх реформ, так і міжнародних рекомендацій. Подальша імплементація відповідних норм вимагатиме балансу між зміцненням державної мовної політики та дотриманням прав національних спільнот відповідно до європейських стандартів.Проте процес гармонізації українського законодавства з європейськими нормами не завжди є безперешкодним, оскільки часто постає питання узгодження міжнародних зобов’язань із національними інтересами та внутрішньою політичною ситуацією. Одним із ключових питань, яке піднімала Венеціанська комісія, є недостатня деталізація мовних прав осіб, що належать до національних меншин.Прийняття оновленого Закону України «Про національні меншини (спільноти) України» стало вагомим кроком у забезпеченні прав національних меншин та виконанні євроінтеграційних зобов’язань України. Водночас подальша робота над його удосконаленням залишатиметься важливим напрямом державної політики в контексті інтеграції до ЄС.Очевидно, що процес адаптації українського законодавства до європейських стандартів ще далекий від завершення. Однак уже зараз зрозуміло, що ці реформи є необхідним етапом як для реалізації міжнародних зобов’язань України, так і для забезпечення стабільного розвитку міжетнічних відносин у державі.

ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ПРАВОВИЙ МОНІТОРИНГ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ»: НЕОБХІДНІСТЬ, СТРУКТУРА ТА ЗАКОНОМІРНОСТІ НАБРАННЯ ЧИННОСТІ

Анатолій Миколайович Колодій — 2025-05-30

У статті розглядається ідея необхідності законодавчого регулювання порядку проведення правового моніторингу як ключового механізму удосконалення національної правової системи України шляхом прийняття Закону України «Про правовий моніторинг нормативно-правових актів», визначення його основних структурних елементів, законодавчих закономірностей набрання ним чинності. Авторами підкреслюється вагомий вплив правового моніторингу на правову систему України, оскільки він є дієвим механізмом удосконалення системи чинних нормативно-правових актів України, що реалізується шляхом системного аналізу, оцінки ефективності та вдосконалення чинного законодавства України. В статті зазначено, що в Законі України «Про правотворчу діяльність» уперше на рівні національного законодавства закріплено поняття, цілі, принципи та механізми правового моніторингу. Разом з тим, закріплення положень щодо правового моніторингу в цьому законі лише окремого розділу, глави або статей є малоефективним.Тому підкреслюється нагальна необхідність прийняття Закону України «Про правовий моніторинг нормативно-правових актів», оптимальна структура якого обов’язково має включати розділи: «Загальні положення»; «Здійснення правового моніторингу»; «Особливості певних видів правового моніторингу»; «Звіт про результати правового моніторингу»; «Обов’язковість здійснення правового моніторингу»; «Прикінцеві положення». Підкреслено, що цей закон повинен набирати чинності одночасно з введенням в дію Закону України «Про правотворчу діяльність». Також, введення в дію його положень тягне за собою приведення у відповідність шляхом внесення змін та доповнень до ряду чинних Законів України. Зроблено висновок про те, що в результаті законодавчого врегулювання правовий моніторинг має стати найбільш дієвим засобом контролю за якістю та ефективністю усіх правових явищ, і це особливо актуально для формування громадянського суспільства та правової держави в Україні.

МОНІТОРИНГ «ПРАВА НА ЗАБУТТЯ» У ПРАВОВІЙ ДОКТРИНІ

Ярослав Ярославович Мельник — 2025-05-30

У статі розглядається проблема правового моніторингу права на забуття у доктрині права.Досліджуючи підняті проблеми, автор зазначає, що право на забуття у правовій доктрині характеризується такою властивістю як інфляцією, яка заснована на не актуальній інформації з правових питань. Як наслідок, на думку автора, наукові дослідження, маючи доктринальний рівень стають непридатними до застосування, адже є неповними, несучасними науковими розробками, оскільки не відповідають запиту на виниклу проблему, особливість якої потребує іншого методологічного підходу. А застосування такої правової доктрини може потягнути за собою неефективності наукового дослідження. У межах висновків, автора доводить, що реалізація права на забуття відбувається в наслідок проведення правового моніторингу, який здійснює вчений-правник. Де, правовий моніторинг цього права повинен піддаватися певним принципам, методологічним інструментам, завдяки яким утворюється можливість визначити придатність певної частини наукової доктрини (наукового доробку) для застосування чи не придатність до застосування. Такі принципи можуть бути засновані на ідеї: обґрунтованості, своєчасності; інфляційності; методологічної узгодженості та дволичності до конкретної галузі права, інституту права, особливості виниклою наукової проблеми; ієрархії доктринальних розробок (монографія як комплексне дослідження, наукова стаття, тези тощо, і, всіх їх навпаки), їх «юридичної сили» (відносність до джерела права на підставі іноземного елементу) тощо. Автор зазначає, що у філософсько-правому сенсі «право на забуття» лежить у ретроспективній площині, площині правової реальності та реалізації прогностичній функції права, в чому визначається аксіологічна цінність цього права. В той же час, «право на забуття» у кожній із цих рівневих характеристик опирається на інструмент юридичних фактів, які і визначають питання доцільності права на забуття, де одне доктринальне положення постає як правомірний юридичний факт (доцільний, валідний, релевантний), а інше, як не правомірний (застарілий, не активний, не актуальний, такий, у якому інформація про правові знання піддалася інформації). Зрештою, уявляється, що у цих процесах відображається не що інше, як правова природа права, його дія, сенс створювати досконалість правового регулювання, прояву права.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ КОДИФІКАЦІЇ ВІЙСЬКОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ТА РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА: ПОРІВНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

Володимир Миколайович Панько — 2025-05-30

Стаття присвячена дослідженню концептуальних засад кодифікації військового законодавства України та Республіки Польщі, виокремлення внутрішньої структури кодифікаційних актів військового законодавства двох країн, визначення предмету їх правового регулювання, обсягу і змістовного наповнення правових приписів, визначення переваг і недоліків у нормотворчому процесі. У статті проведено порівняльно-правовий аналіз основних структурних елементів кодифікаційних актів військового законодавства України та Республіки Польщі. У статті висвітлено низку проблемних аспектів правового унормування військових правовідносин, які потребують правового регулювання під час кодифікації військового законодавства України, сформовано ключові напрямки його удосконалення, визначено генезу і загальні тенденції його подальшого розвитку. Наголошено на необхідності врахування у військовому законодавстві України сучасного, позитивного практичного досвіду нормотворчої роботи з питань кодифікації військового законодавства, яке було проведено у Республіці Польщі, яка є членом Північноатлантичного договору.Особливу увагу у статті приділено аналізу сутності і змісту кодифікації військового законодавства на рівні нормативно-правового врегулювання і науково-прикладних розробок, наголошується на необхідності впровадження понятійна-категоріального апарату військового законодавства, нормативного визначення поняття «кодифікація військового законодавства» як способу систематизації військового законодавства. З урахуванням викладених проблемних аспектів і прогресивних наукових ідей, стаття також окреслює перспективи подальшого розвитку кодифікації військового законодавства в Україні. Проведений у статті порівняльно-правовий аналіз концептуальних засад побудови структури, складових елементів кодифікаційних актів військового законодавства України та Республіки Польщі сприятиме визначенню теоретико-правового обґрунтування для подальшої підготовки практичних рекомендацій (пропозицій) з питань кодифікації військового законодавства в Україні.У статті звертається увага на необхідності продовження наукового дослідженні і глибокого вивчення провідного закордонного досвіду Республіки Польща з питань кодифікації військового законодавства, формуванні та впровадженні в Україні основних концептуальних засад у побудові кодифікаційного акту військового законодавства, чіткового визначення його предмету правового унормування, обсягу правовідносин і змістовного наповнення.У статті відзначено, що основу військового законодавства України на законодавчому рівні складають 4 кодифікаційні акти (Статути Збройних Сил України), які регулюють лише окремі групи військових правовідносин з питань організації, несення військової служби, дисциплінарної відповідальності військовослужбовців.За результатами порівняльно-правового аналізу автор дійшов до висновку, що проведена у Республіці Польщі кодифікація військового законодавства за кількістю включених до кодифікаційного акту правових норм (824 статей), змістовним наповненням, є більшою ніж кодифікація військового законодавства України. У статті звертається увага, що військове законодавство України, на відміну від військового законодавства Республіки Польщі, не містить унормування багатьох важливих правовідносин, у т.ч. з питань діяльності системи органів військової юстиції (військової поліції, військових судів, військових прокуратур) тощо. З урахуванням викладених проблемних аспектів та переваг у статті наголошується, що військове законодавство України потребує систематизації у формі кодифікації з урахуванням досвіду провідних європейських країн. Одним із пріоритетних напрямків кодифікації військового законодавства є формування і побудова концептуальної нової системи військового законодавства в Україні, основу якого складатиме єдиний кодифікаційний акт – Військовий кодекс України. При цьому, важливою напрямком правового регулювання військового законодавства України залишатиметься посилення соціального захисту військовослужбовців і членів їх сімей.

АНАЛІЗ ТЕНДЕНЦІЙ ОНОВЛЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ДЕЛІКТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Катерина Олександрівна Чишко — 2025-05-30

У статті проаналізовано Проект Кодексу про адміністративні проступки № 11386 від 28.06.2024, який по-суті являє собою абсолютно новий Кодекс про адміністративні проступки. В результаті аналізу положень останнього було зроблено висновок, що його проект містить ряд суттєвих недоліків, серед яких: 1) наявність формальної пояснювальної записки до законопроекту, зміст якої не пояснює новели вказаного документу; 2) запропонована система підвищення розміру штрафів прив’язана до мінімальної заробітної плати в країні, що саме по собі містить дискримінаційні ознаки, оскільки суб’єктом правопорушення можуть бути і інші категорії фізичних осіб, які не отримують заробітну плату (особи з інвалідністю, пенсіонери, безробітні особи); 3) у законопроекті не тільки не вирішено питання роз’яснення змісту низки категорій (громадське місце та публічне місце, сфера охорони моральності, а і незрозуміле їх співвідношення, що призведе до проблем під час правозастосування та стане приводом для нових наукових дискусій; 4) нераціональне використання приміток, якими перенасичена Особлива частина Проект Кодексу про адміністративні проступки; 5) в деяких Главах передбачено, що адміністративні правопорушення можуть розглядати одночасно різні органи публічної адміністрації, що фактично призведе до дублювання повноважень останніх, а подекуди таких суб’єктів не визначено взагалі (ст. 442 Проект Кодексу про адміністративні проступки); 6) з суб’єктів розгляду адміністративних проступків виключено загальні місцеві суди, судді яких мають належну кваліфікацію та знання для того, що б прийняти справедливе та об’єктивне рішення; 7) розширення компетенції органів публічної адміністрації в адміністративно-деліктній сфері є підґрунтям для виникнення корупційних ризиків, та формує сприятливе середовище для поширення корупції; 8) передача повноважень щодо позбавлення громадян тих чи інших прав органам публічної адміністрації, попри те, що єдиним органом уповноваженим позбавити громадян тих чи інших прав є суд.

ФОРМУВАННЯ НОВОЇ СТРАТЕГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ПОВОЄННОГО ПЕРІОДУ

Олексій Олександрович Кот — 2025-05-30

Статтю присвячено аналізу питань формування зовнішньої політики України в напрямі національної безпеки і оборони у повоєнний період. Проаналізовано чинники формування зовнішньополітичної стратегії держави повоєнного періоду з урахуванням національних інтересів держави, її географічного розміщення, ролі України в забезпеченні світового балансу сил тощо. Акцентовано увагу на вирішенні давньої дилеми української зовнішньополітичної стратегії: вибору між європейською/євроатлантичною та євразійською парадигмами на користь європейської/євроатлантичної. Зроблено висновок, що відновлення Україною статусу ядерної країни є надскладним завданням та не сприятиме розвитку дружніх відносин з цивілізованим світом і призведе до можливої повної ізоляції на міжнародній арені. Натомість формування нової стратегії української зовнішньої політики доцільно реалізовувати через механізми модернізації світового порядку шляхом повернення ціннісних вимірів, відповідальності світових лідерів за недієвість зафіксованих безпекових гарантій. Проаналізовано спровоковані російською агресією внутрішні конфлікти в середині Європейського Союзу через нав’язування окремими країнами-членами ЄС позиції щодо допустимості урахування стратегічного національного інтересу росії, недоцільності введення економічних санкцій щодо неї тощо. Окрему увагу в статті акцентовано на питаннях удосконалення транскордонного співробітництва з найближчими сусідами-членами ЄС. Обгрунтовано необхідність налагодження більш конструктивного діалогу з Китаєм як стороною-гарантом за Будапештським меморандумом.Значна увага в статті акцентована на формуванні повоєнної зовнішньої політики України у відносинах із росією. У цьому напрямі політика добросусідства не видається логічною, тому з огляду на реалії сьогодення Україні у відносинах з росією слід орієнтуватися саме на складний формат вимушеного співіснування. При формуванні повоєнних взаємовідносин слід враховувати, що росія не відмовиться від подальших агресивних дій щодо України, оскільки в основі такої агресії лежать несумісність української демократії із російскою автократією. Перегляду при розробці стратегії зовнішньої політики України потребують відносини з білорусією. Теперішні дії білорусії у контексті сприяння росії щодо воєнного вторгнення на територію України кваліфікуються за Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 3314 від 14.12.1974 р. як акт агресії. Такі дії білорусії є міжнародним злочином з відповідними правовими наслідками щодо вищого військово-політичного керівництва країни. Відповідно, будуючи відносини з цією країною, слід враховувати такий її міжнародно-правовий статус.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ІНСТРУМЕНТИ ЗАПОБІГАННЯ ПОРУШЕННЯМ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Любомир Васильович Зінич — 2025-05-30

У статті досліджуються адміністративно-правові інструменти запобігання порушенням прав інтелектуальної власності, актуальність яких зумовлена широким застосуванням попереджувальної функції адміністративного права та необхідністю ефективного захисту прав інтелектуальної власності. Метою дослідження є комплексний аналіз сучасного стану адміністративно-правових інструментів запобігання порушенням прав інтелектуальної власності в Україні та обґрунтування перспектив їх розвитку з урахуванням європейського досвіду й викликів цифрового середовища. У статті виділено такі адміністративно-правові інструменти щодо попередження правопорушень у сфері інтелектуальної власності: 1) митні заходи; 2) формування чорного списку вебсайтів порушників прав інтелектуальної власності за допомогою ініціативи WIPO ALERT;3) програми автоматичного моніторингу контенту; 4) співпраця правовласників із платформами та провайдерами; 5) адміністративний нагляд і контроль. Акцентовано, що всі адміністративно-правові інструменти можна поділити на організаційно-технічні і контрольно-наглядові та правоохоронні інструменти (митні заходи, державний нагляд, інспекції).Визначено, що ефективне застосування адміністративно-правових інструментів потребує належної міжгалузевої координації, зокрема між органами державної влади та правоохоронними органами, з метою своєчасного обміну інформацією та забезпечення комплексного захисту прав інтелектуальної власності.Міжнародне співробітництво є ключовим чинником запобігання порушенням прав інтелектуальної власності, що зумовлює необхідність гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами та участі у глобальних ініціативах запроваджених Всесвітньою організацією інтелектуальної власності.У підсумку зазначено, подальший розвиток адміністративно-правових інструментів має ґрунтуватися на принципах прозорості застосовуваних процедур та захисту прав усіх учасників правовідносин, у тому числі кінцевих користувачів цифрового контенту.

СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ ПРОТИДІЇ НЕЛЕГАЛЬНІЙ МІГРАЦІЇ

Олег Григорович Циганов — 2025-05-30

У статті досліджуються сутність та зміст протидії нелегальній міграції. Охарактеризовано структуру складу цього правопорушення у міграційній сфері. Зауважується, що до останнього часу серед правознавців не склалося єдиної думки щодо термінологічного позначення соціальної діяльності, спрямованої проти нелегальної міграції. Доведено, що для характеристики змісту такої діяльності термін «протидія» є більш точним порівняно з іншими термінами. Звертається увага на те, що якщо перший напрям протидії правопорушенням – запобігання потенційним протиправним діянням – безпосередньо спрямовується на подолання схильності людей та їх спільнот до певної деструктивності, то другий напрям – правове реагування на вже вчинене протиправне діяння – застосовується після усвідомлення та практичної реалізації особою своєї деструктивної схильності. При цьому, поняттям «запобігання правопорушенням» охоплюється сукупність усіх трьох засобів перешкоджання вчиненню протиправних діянь, а саме: їх профілактика, попередження і припинення.Під протидією нелегальній міграції запропоновано розуміти систему організаційно-правових заходів, здійснюваних уповноваженими на те державними органами з метою врегулювання суспільних відносин у міграційній сфері шляхом попередження, виявлення, припинення порушень міграційного законодавства, притягнення винних осіб до відповідальності, виявлення й усунення причин та умов, що сприяють проявам нелегальної міграції. До елементів механізму (змісту) протидії нелегальній міграції пропонується віднести мету, завдання й напрями протидії цьому негативному явищу, а також встановити об’єкт та суб’єктів протидії нелегальній міграції. Наголошується, що найнадійнішим засобом запобігання нелегальній міграції на міжнародному рівні є тісна співпраця між країнами походження, призначення та транзиту, надання їм для цього необхідної допомоги з боку розвинених держав.

МАЛОЗНАЧНІ СПРАВИ У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ: НАПРЯМКИ СПРОЩЕННЯ СУДОВИХ ПРОЦЕДУР

Марія Павлівна Довбенко — 2025-05-30

У статті здійснено аналіз та узагальнення можливостей для спрощення судових процедур при розгляді малозначних справах в порядку цивільного судочинства. Проаналізовано основні аспекти забезпечення балансу між спрощенням процедур та дотриманням процесуальних гарантій права на справедливий суд, зокрема, принцип пропорційності, що обумовлює алгоритм оцінки відповідності обмежень та спрощень легітимній меті. Досліджено особливості доступності правової допомоги в малозначних справах, а також на основі позиції КМРЄ запропоновано критерії розмежування правничої допомоги та юридичних консультацій як більш обмеженого виду правових послуг. Надано додаткові аргументи на користь самопредставництва у малозначних справах. Здійснено аналіз правового регулювання певних аспектів спрощення порядку розгляду малозначних справ у цивільному процесуальному законодавстві окремих європейських країн та США, на основі якого виявлено ключові тенденції та окремі особливості. Встановлено, що у більшості європейських країн ціновий поріг для оскарження є значно меншим, порівняно з українським законодавством, водночас для оскарження до другої інстанції. Проаналізовано окремі аспекти цифровізації судочинства у малозначних справах, звергнуто увагу на розгортання спеціалізованих електронних платформ. Визначено проблематику розгляду транскордонних малозначних справ в контексті ЄС. За результатами дослідження обґрунтовано ключові вимоги, яким повинен відповідати порядок розгляду малозначних справ для забезпечення належного балансу між спрощенням судових процедур та процесуальними гарантіями права на справедливий суд. Запропоновано напрямки вдосконалення української моделі спрощеного провадження, зокрема, системне застосування принципу пропорційності, розширення можливостей впливу сторін на вибір виду провадження, підвищення доступності інформації про процедуру, створення спеціалізованих електронних інструментів для подання заяв та розгляду малозначних справ. Відповідні напрями відповідають напрямками подальшої гармонізації національного законодавства з європейськими стандартами в умовах цифрової трансформації судочинства та перспективи транскордонної співпраці з цивільних справ.

МОНІТОРИНГ СПОСОБУ ЖИТТЯ СУБ’ЄКТІВ ДЕКЛАРУВАННЯ ЯК ЗАСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОБРОЧЕСНОСТІ ПРОКУРОРІВ

Катерина Сергіївна Зеленська — 2025-05-30

У науковій статті досліджено моніторинг способу життя суб’єктів декларування як засіб забезпечення доброчесності прокурорів. Метою статті є визначення проблем моніторингу способу життя суб’єктів декларування як засобу забезпечення доброчесності прокурорів.Обґрунтовано, що моніторинг способу життя є важливим організаційно-правовим засобом забезпечення доброчесності прокурорів, оскільки дозволяє встановити відповідність реальної (ринкової) вартості набутих активів та інших витрат, здійснених прокурорами, наявному у них та членів їх сім’ї майну і одержаним ними доходам згідно з деклараціями особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Передусім значення моніторингу полягає в аспекті виявлення корупційних та пов’язаних із корупцією правопорушень, вчинюваних прокурорами.Аргументовано, що проведення моніторингу способу життя має здійснюватися відповідно до встановленої правової процедури, яка визначає чітку послідовність дій уповноважених службових осіб Національного агентства з питань запобігання корупції, та охоплює способи та методи її здійснення, підстави, порядок, форми, строки та результати такої діяльності.Встановлено, що передбачена чинним законодавством процедура проведення моніторингу не повністю відповідає вимогам правової визначеності та ефективності, оскільки не поширюється на інших осіб, ніж суб’єкти декларування та члени їх сімей, а також не охоплює майно, яке не підлягало декларуванню цими особами. Крім того, не є достатньо визначеними початок моніторингу та його завершення. Зроблено висновок про необхідність удосконалення порядку проведення моніторингу способу життя суб’єктів декларування з урахуванням наявних прогалин та недоліків регулювання його процедури, а також кращих зарубіжних практик перевірок доброчесності прокурорів та інших публічних діячів.

УЧАСТЬ ОРГАНІВ ОПІКИ І ПІКЛУВАННЯ ПРИ РОЗГЛЯДІ СУДОМ СПОРІВ ПРО УЧАСТЬ ОДНОГО З БАТЬКІВ У СПІЛКУВАННІ ТА ВИХОВАННІ ДИТИНИ

Віктор Ігорович Костюк — 2025-05-30

У статті досліджено норми матеріального щодо діяльності органів опіки і піклування щодо вирішення спорів про участь одного з батьків у спілкуванні та вихованні дитини та усунення перешкод. Визначено ключову проблематику, яка виникає в сучасних умовах, а саме неможливість повідомлення осіб, що перебувають в районах бойових дій чи за кордоном та неможливість їх присутності на засіданнях комісій органів виконавчої влади з питань захисту дітей. Вплив даного фактору на отримання фахової оцінки щодо розв’язання спору, як під час постановлення рішення про участь одного з батьків у спілкуванні та вихованні дитини в адміністративному порядку так і під час складення висновку щодо розв’язання відповідних спорів та подання його до суду. Проаналізовано практичну складову у судових справах щодо бездіяльності органів опіки і піклування щодо притягнення до адміністративної відповідальності осіб, що порушили рішення виконавчої влади і оскарження рішень про притягнення органами виконавчої влади до адміністративної відповідальності осіб, що порушили рішення органу опіки і піклування. Визначено наслідки бездіяльності органів опіки і піклування на подальшу реалізацію прав та інтересів одного з батьків, що проживає окремо від дитини та похідну складову – можливий поступовий розрив психоемоційного зв’язку між одним з батьків і дитиною. Акцентовано увагу на залучення відповідних органів до розглядом судом справ по усуненню перешкод у спілкуванні та вихованні дитини, визначення способу участі одного з батьків, що проживає окремо від дитини у спілкуванні та вихованні дитини, а не надання формального висновку згідно норм сімейного законодавства опираючись на позицію суддів Верховного суду України. Також зроблені висновки щодо відсутності належного контролю за виконанням рішенням органу опіки і піклування та наголошено на наслідках подання формального висновку з зазначенням фахової оцінки щодо вирішення спору з недотриманням принципу рівності батьків.

ЕЛЕКТРОННИЙ ПІДПИС ЯК ІНСТРУМЕНТ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ АДВОКАТА ПРИ ОТРИМАННІ ДОКАЗІВ У СПРАВАХ ПРО РОЗІРВАННЯ ШЛЮБУ: ПРАВОВІ КОЛІЗІЇ ТА ПРАКТИКА

Олександр Сергійович Мельник — 2025-05-30

Стаття присвячена комплексному аналізу проблем, що виникають при застосуванні електронного підпису адвокатами під час реалізації їхніх професійних повноважень, зокрема, щодо отримання доказів, необхідних для ведення справ про розірвання шлюбу. Особливу увагу приділено труднощам, які виникають при зверненні до органів державної реєстрації актів цивільного стану (ДРАЦС) з метою отримання дублікатів документів, зокрема свідоцтв про шлюб, на підставі договору про надання правової допомоги, укладеного в електронній формі та підписаного кваліфікованим електронним підписом (КЕП).Актуальність теми дослідження зумовлена кількома факторами: стрімкими процесами цифровізації правосуддя та суспільних відносин загалом; необхідністю забезпечення ефективного та безперешкодного доступу до правосуддя для всіх громадян; а також особливими викликами, спричиненими воєнним станом в Україні, коли значна кількість клієнтів адвокатів перебуває за кордоном або є внутрішньо переміщеними особами, що ускладнює традиційні способи взаємодії та отримання документів. У статті детально досліджується чинне правове регулювання використання електронних довірчих послуг та електронного документообігу в Україні. Окрема увага приділяється презумпції відповідності КЕП власноручному підпису та юридичній силі електронних документів, підписаних КЕП. Центральною частиною дослідження є аналіз правових колізій, що виникають між нормами законодавства вищої юридичної сили (законами України) та підзаконними нормативно-правовими актами, зокрема Правилами державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, що регулюють діяльність органів ДРАЦС. Розкривається проблема відмови органів ДРАЦС визнавати договори про надання правової допомоги, укладені в електронній формі та підписані КЕП, як підставу для видачі дублікатів документів. Така практика створює штучні бар’єри для адвокатів та їхніх клієнтів, нівелюючи переваги електронного документообігу. Також висвітлюються проблеми судової практики щодо прийняття електронних доказів та підтвердження повноважень адвоката в цивільному процесі, аналізується позиція Верховного Суду щодо неприпустимості надмірного формалізму. На основі проведеного аналізу обґрунтовується нагальна необхідність удосконалення нормативного регулювання та практики застосування електронного підпису адвокатами. Формулюються конкретні пропозиції щодо внесення змін до Правил ДРАЦС, розробки технічних механізмів перевірки КЕП, видання роз’яснень Міністерством юстиції України, а також розвитку цифрової інфраструктури та формування прогресивної судової практики. Метою цих заходів є забезпечення ефективної реалізації прав адвокатів та їх клієнтів на отримання правової допомоги та доступ до правосуддя в умовах цифрової трансформації.

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ПРОФЕСІЙНОЇ ЕТИКИ НОТАРІУСА ТА МЕДІАТОРА

Марина Олександрівна Мироненко — 2025-05-30

У статті проведено порівняльний аналіз професійної етики нотаріуса та медіатора у контексті розвитку інституту нотаріальної медіації. Досліджено особливості морально-етичних вимог до представників обох професій з урахуванням відмінностей їхнього правового статусу. Розглянуто специфіку нормативного регулювання професійної етики нотаріусів, яке характеризується централізованим підходом із затвердженням загальнодержавних стандартів, та медіаторів, де превалює саморегуляція через професійні об’єднання. Виявлено спільні етичні принципи (незалежність, неупередженість, конфіденційність) та різні механізми їх реалізації у практичній діяльності. Проаналізовано дуалістичну природу статусу нотаріуса та її вплив на формування етичних стандартів. Досліджено роль медіатора як незалежного фасилітатора комунікації між сторонами конфлікту. Розкрито особливості відповідальності за порушення етичних норм у обох професійних спільнотах. Охарактеризовано систему дисциплінарної відповідальності нотаріусів та самоврядні механізми контролю етичної поведінки медіаторів.Обґрунтовано необхідність розробки спеціального етичного кодексу для нотаріусів-медіаторів. Доведено, що механічне поєднання існуючих етичних вимог є недостатнім для ефективного функціонування нового інституту. Запропоновано шість ключових принципів, які мають бути включені до такого кодексу: посилені гарантії неупередженості з урахуванням публічно-правового статусу нотаріуса, збалансоване дотримання законності при забезпеченні гнучкості процедур, комплексне забезпечення доступності послуг для всіх категорій громадян, додаткові гарантії добровільності участі з огляду на авторитет нотаріуса, спеціальні механізми захисту конфіденційності при документальному оформленні результатів медіації та усвідомлення подвійної відповідальності – перед законом і перед сторонами спору. Розглянуто практичні аспекти впровадження кожного з принципів та можливі механізми їх реалізації. Окреслено необхідність етичного регулювання взаємодії нотаріусів-медіаторів, рекламування послуг та створення системи дисциплінарної відповідальності за порушення етичних норм. Обґрунтовано важливість розвитку етичних засад нотаріальної медіації як необхідної умови для підвищення якості юридичних послуг та зміцнення довіри суспільства до зазначеного нового правового інституту.

НЕУСТОЙКА ЯК ФОРМА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ ГРОШОВИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ У ДОГОВОРАХ НАЙМУ (ОРЕНДИ)

Олександр Андрійович Мудрий — 2025-05-30

У статті досліджено питання щодо неустойки як форми договірної відповідальності за порушення грошових зобов’язань, які виникають на підставі договорів найму (оренди). Неустойка має подвійну правову природу і, будучи формою договірної відповідальності в орендних відносинах, одночасно виступає видом забезпечення виконання цих зобов’язань. В контексті поділу неустойки на договірну і законну зазначено, що в орендних правовідносинах неустойка частіше за все є договірною, хоча в окремих законодавчих актах закріплено законну неустойку (наприклад, у договорах фінансового лізингу). Звернута увага на необхідність відмежування від законної неустойки тих випадків, коли в актах цивільного законодавства закріплено максимальний розмір неустойки за порушення грошових зобов’язань (наприклад, в договорах прокату). Зазначено, що в орендних відносинах за участю фізичних осіб, не пов’язаних зі здійсненням ними підприємницької діяльності, обмеження щодо максимального розміру пені за несвоєчасне внесення орендної плати передбачені законом лише щодо договору прокату. У зв’язку з цим звернуто увагу на непослідовність такого підходу і створення цим передумов для зловживань з боку суб’єктів підприємницької діяльності, які, як правило, пропонують фізичним особам стандартні форми договорів. У зв’язку з цим запропоновано зміни до Закону України «Про фінансовий лізинг», які передбачають встановлення максимального розміру пені в таких відносинах. Також розглянуто питання щодо можливості одночасного нарахування і стягнення пені і штрафу за одне і те саме порушення грошових зобов’язань. У зв’язку з цим запропоновано закріпити у Законі України «Про фінансовий лізинг» норму, яка би унеможливлювала у договорах фінансового лізингу за участю лізингоодержувача-фізичної особи, яка укладає такий договір не у зв’язку зі здійсненням нею підприємницької чи іншої подібної діяльності, одночасне стягнення штрафу і пені за одне і те саме порушення договору фінансового лізингу.

ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОГО КОНТРАКТУ ЯК РІЗНОВИДУ ГОСПОДАРСЬКОГО ДОГОВОРУ

Павло Олександрович Попович — 2025-05-30

Стаття присвячена поняттю та ознакам зовнішньоекономічного контракту як певного різновиду господарського договору через самостійно-кваліфікаційні ознаки. Господарсько-правовими ознаками зовнішньоекономічного договору є: наявність сторони – вітчизняного суб’єкта господарювання; предмет – майно, продукція, послуги, товари, які використовуються у сфері господарювання; публічно-правові аспекти – контрольно-наглядові дії з боку уповноважених органів державної влади.Через господарсько-правове забезпечення зовнішньоекономічний контракт є різновидом господарського договору, тобто він визначений нормативно нормами загального (ГК України, Митний кодекс України) та спеціального законодавства (Закони України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про міжнародне приватне право» тощо).З зобов’язально-аналітичної точки зору зовнішньоекономічний контракт є строковим, оплатним, двох- або багатостороннім, консенсуальним, основним, однооб’єктним (в деяких випадках – альтернативним) та, як правило, господарсько-майновим, тобто його предметна складова використовується з метою забезпечення (здійснення, виконання) певного різновиду господарювання. Особливо цінним в економічному сенсі є виконання зовнішньоекономічних контрактів, адже у цьому разі держава отримує певний бонус – платежі у вигляді податків та зборів, які поповнють її бюджет, слугують чинником стабілізації і зростання її соціально-економічного потенціалу. Специфікація зовнішньоекономічного контракту – це детальний опис його предмета, який додається до його основного тексту, є його невід’ємною частиною та містить конкретні характеристики, вимоги, параметри, обсяги та інші відомості, що дозволяють однозначно ідентифікувати товар, послугу або роботу, яка є предметом угоди.

ПРЕДМЕТ ДОГОВОРУ УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ, НА ЯКІ НАКЛАДЕНО АРЕШТ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ ЧИ У СПРАВІ ПРО ВИЗНАННЯ НЕОБГРУНТОВАНИМИ АКТИВІВ ТА ЇХ СТЯГНЕННЯ В ДОХІД ДЕРЖАВИ

Віктор Олександрович Савулій — 2025-05-30

У статті розглядається договір управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, як договір про надання послуг. Досліджено предмет договору управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, як істотна умова договору. Аргументовано, що визначення предмету договору про надання послуг як нематеріального блага є досить широким розумінням поняття «нематеріальні блага», зважаючи на те, що «послуги» визначені цивільним законодавством України як самостійні об’єкти цивільних прав нарівні з «нематеріальними благами». Встановлено, що предмет договору управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, є складним, він включає в себе як майно, що передається в управління, так і послуги з управління активами. Діяльність із володіння, користування активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, і складає ті дії, які є послугою з управління активами. Обґрунтовано, що предметом договору управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, є підприємство як єдиний майновий комплекс, нерухома річ, цінні папери, майнові права, грошові кошти та інше майно, а також фактичні та юридичні дії з володіння, користування цим майном, у тому числі шляхом вчинення правочинів.

РЕКВІЗИТИ ОБВИНУВАЛЬНОГО АКТА

Євгеній Сергійович Семеног — 2025-05-30

У науковій статті досліджено реквізити обвинувального акта. Метою статті є визначення реквізитів обвинувального акта, а також їх значення для правильного складання і затвердження цього документа.Обґрунтовано, що обвинувальний акт відповідає ознакам кримінального процесуального документа, офіційного документа та службового документа прокуратури. Отже, як будь-який офіційний документ, обвинувальний акт має набір обов’язкових елементів, які є його реквізитами. Таким чином, визначення вимог, які ставляться до реквізитів обвинувального акта, потребує звернення як до положень кримінального процесуального законодавства, так і до положень законодавства, які визначають загальні вимоги до офіційного документа, а також правила діловодства прокуратури. На підставі аналізу цього законодавства виокремлено такі обов’язкові реквізити обвинувального акта: 1) найменування юридичної особи – назва прокуратури, прокурор якої склав або затвердив обвинувальний акт; 2) реєстраційний індекс документа; 3) назва виду документа – обвинувальний акт; 4) дата та місце його складення та затвердження; 5) заголовок до тексту документа (повинен включати найменування кримінального провадження та його реєстраційний номер); 6) текст документа, який має містити: а) анкетні відомості кожного обвинуваченого; б) виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення; 7) прізвище, ім’я, по батькові та займана посада слідчого, прокурора; 8) підпис слідчого та прокурора. Зазначення у обвинувальному акті факультативних реквізитів, що стосуються його тексту, залежить від фактичних обставин кримінального провадження.Аргументовано, що відсутність у обвинувальному акті принаймні одного з необхідних реквізитів або неправильне їх зазначення тягне за собою ненабуття ним необхідних процесуальних властивостей та утворює підставу для повернення обвинувального акта прокурору.

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ОХОРОНА ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ: ДОСВІД ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Олена Юріївна Старостіна — 2025-05-30

У статті здійснено порівняльне дослідження норм законодавства провідних європейських країн та США про кримінальну відповідальність за посягання на права та охоронювані законом інтереси військовослужбовців. Порівняльний аналіз обумовлено необхідністю усунення існуючих вад і недоліків статі 435-1 КК України, прийнятої в 2022 році в умовах повномасштабної збройної агресії. Серед основних недоліків вказаної норми вітчизняні учені виділяють наступні: 1) невідповідність суб’єкта кримінального правопорушення, передбаченого ст. 435-1 КК України, тому, який визначено для Розділу XIX Особливої частини КК України;2) невідповідність об’єкта кримінального правопорушення, передбаченого ст. 435-1 КК України, розділу Особливої частини КК України, в якому поміщено вказану норму; 3) обмеження застосування положень ст. 435-1 КК України умовами збройної агресії виключно з боку Російської Федерації; 4) обмеження застосування положень ст. 435-1 КК України виключно випадками, коли особою, яка здійснює заходи із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації, є військовослужбовець;5) відсутність прямого взаємозв’язку між характером виконуваної діяльності та самим посяганням, оскільки конструкція статті встановлює ознаки лише правового статусу потерпілого.Автором досліджено законодавство про кримінальну відповідальність низки країн та наведено приклади кримінально-правової охорони прав та інтересів військовослужбовців в законодавстві Франції, ФРН, Австрії, Італії та США. Визначено, що, хоча вказані норми й сконструйовані та впроваджені до національних законодавств про кримінальну відповідальність цих країн поза станом війни, все ж їх досвід може бути корисним в частині удосконалення положень ст. 435-1 КК України. Запозичення окремих законодавчих конструкцій, а також досвід роз’яснення окремих термінів та понять, що вживаються в нормах про кримінальну відповідальність, або у окремій примітці, або з посиланням на норму, що містить роз’яснювальне тлумачення, дозволило б вирішити окремі конструктивні недоліки та вади ст. 435-1 КК України.

КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОРУШЕННЯ СТАТУТНИХ ПРАВИЛ ВЗАЄМОВІДНОСИН МІЖ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯМИ ЗА ВІДСУТНОСТІ ВІДНОСИН ПІДЛЕГЛОСТІ

Павло Ігорович Ткаченко — 2025-05-30

Статтю присвячено кримінологічному дослідженню порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості. Надано кримінально-правову характеристику порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості, а також визначення окремим її складовим поняттям. Досліджено ключові компоненти складової кримінологічної характеристики, зокрема динаміку порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості, структуру та географію досліджуваного виду військової злочинності. Акцентовано увагу на описі характерних рис порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості як негативного, історично-мінливого, соціального явища. Проаналізовано статистичні дані військової злочинності за останнє десятиріччя, виокремлено коефіцієнт зареєстрованих випадків порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості на фоні загальної кількості облікованих військових кримінальних правопорушень. Визначено місце кримінального правопорушення, передбаченого статтею 406 Кримінального кодексу України в системі військових кримінальних правопорушень та надано оцінку загрози національній безпеці в контексті цього кримінологічного дослідження. Здійснено аналіз судової практики у справах щодо порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями, що в свою чергу надало можливості виокремити деякі особливості досліджуваного виду злочину та дослідити специфічні риси притаманні особі військовослужбовцю-злочинцю, який вчиняє кримінальне правопорушення, передбачене статтею 406 Кримінального кодексу України. За результатами аналізу судової практики наведено резонансні приклади вчинення військовослужбовцями порушення статутного порядку взаємовідносин, зокрема в умовах дії правового режиму – воєнного стану. Крім того, у статті зосереджується увага на виділенні порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості як окремого детермінанту самовільного залишення військової частини або місця служби.

ПОНЯТТЯ «ЛІС» І «ЗЕМЛІ ЛІСОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ» В АСПЕКТІ СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВОВОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ ЗЕМЕЛЬНИХ І ЛІСОВИХ ВІДНОСИН

Ганна Сергіївна Корнієнко — 2025-05-30

У статті проаналізовано різні підходи до визначення понять «ліс» і «землі лісогосподарського призначення» та зазначено, що ліси, виконуючи важливі екостабілізаційні функції, відіграють водоохоронну, землеохоронну та ґрунтозахисну ролі, слугують запобіганню вітровій та ґрунтовій ерозії, що створює необхідні умови для збереження біорізноманіття. Автори зауважують, що питання щодо поняття «ліс» є дискусійним. Предметом дискусії виступає не тільки його визначення (географічне, біологічне та юридичне), а і його ознаки.Так, у вітчизняній та зарубіжній юриспруденції немає єдності з приводу того, які саме ознаки є визначальними для категорії «ліс». На основі ретроспективного аналізу лісового законодавства України зроблено висновок, що суспільні відносини щодо використання лісів завжди мали спеціальне правове регулювання, а землі лісогосподарського призначення – особливий правовий режим. Так, правовий режим земель лісогосподарського призначення підпорядкований і забезпечує реалізацію правового режиму лісів. У статті відмічається, що в сучасних умовах у зв’язку зі вступом України до ЄС питання щодо визначення поняття лісів набуває практичної ваги. Так, Регламентом (ЄС) 2023/1115, який набрав чинності у 2023 році, закріплені нові вимоги щодо правового режиму лісів, зокрема, ті, що стосуються їх/ охорони. Відмічається, що, адаптуючи національне/ лісове законодавство до вимог ЄС, слід виходити з наведених положень, оскільки закріплене ст. 1 Лісового кодексу України легальне визначення поняття «ліс» суттєво відрізняється від того, що пропонується Регламентом.З урахуванням вимог щодо адаптації сучасного вітчизняного лісового законодавства до законодавства ЄС запропоновано таке визначення: ліс – це природний або штучно створений природний комплекс (екосистема) площею понад 0,5 га, вкритий деревною рослинністю з кронопокриттям не менше 10%, взаємопов’язаний із ґрунтами, чагарниковою та трав’яною рослинністю, тваринним світом і мікроорганізмами, що виконує екологічні, соціальні та економічні функції і може використовуватися для лісогосподарського виробництва, збереження біорізноманіття та інших екологічнозбалансованих цілей.

ВІДКЛАДЕННЯ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ У ЗВ’ЯЗКУ ІЗ МОБІЛІЗАЦІЄЮ УЧАСНИКІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

Тарас Богданович Сеник — 2025-05-30

У статті проаналізовано процесуальні права та обов’язки учасників кримінального провадження під час судового розгляду в умовах правового режиму воєнного стану та їх відсутність при мобілізації до Збройних Сил України. Аналізований етап охоплює основну частину судового розгляду, де учасники кримінального провадження є ключові фігури для справедливого вирішення кримінального провадження. Наведені судові приклади дають можливість зрозуміти прогалини, які виникають при відкладенні та зупиненні кримінального провадження, адже в умовах воєнного стану правосуддя не може бути відкладеним або невиправдано прискореним. Окрім того, судова практики демонструє загальний підхід до тлумачення норм, адже значна частина судових ухвал про зупинення судового провадження базуються лише на факті призову обвинуваченого для проходження військової служби за призовом під час мобілізації, а не детальним аналізом мобілізаційних процесів учасників кримінального провадження та можливість проведення судових засідань в дистанційному режимі для дотримання розумних строків та справедливого судочинства. Зупинення кримінального провадження дає можливість стверджувати, по-перше, зупинення кримінального провадження здійснюється тільки до єдиного учасника кримінального провадження – обвинуваченого, натомість, законодавець не згадує про інших учасників кримінального провадження; по-друге, суд повинен дослідити, яку військову службу несе обвинувачений, по-третє, суд повинен здійснювати перевірку підстав, які зумовили зупинення кримінального провадження, адже періодично підстави можуть змінюватися Зауважено, що мобілізація захисника породжує додаткові обов’язки для учасників кримінального провадження, що зумовлює собою відкладення судового розгляду для забезпечення належних процесуальних умов та проведення подальшого судового розгляду. Констатовано, що забезпечення належної поведінки учасників кримінального провадження під час судового розгляду є досить складний процес в умовах воєнного стану, а тому суд повинен підходити виважено до кожної об’єктивної підстави зупинення чи відкладення судового розгляду у кримінальному провадженні.

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАСОБИ ПРОТИДІЇ ОРГАНІЗОВАНІЙ ЗЛОЧИННОСТІ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ТА ЄС

Валентина Василівна Ткаченко — 2025-05-30

У статті розглядається актуальна проблема протидії організованій злочинності в умовах воєнного стану та глобальної нестабільності, спричиненої повномасштабною агресією рф проти України. Автор підкреслює, що організована злочинність набуває нових складних форм, адаптується до викликів сучасності, активно використовує технології й становить загрозу не лише національній безпеці, а й міжнародному правопорядку. У статті здійснено порівняльний аналіз національного та міжнародного законодавства, окреслено недоліки чинних підходів та запропоновано можливості для імплементації міжнародного досвіду в національне законодавство. Проаналізовано діяльність Національного агентства Великобританії (NCA), Урядової стратегії Франції та цифрових ініціатив Німеччини у сфері боротьби з організованою злочинністю, що підкреслює ефективність міжвідомчої координації та застосування сучасних аналітичних інструментів. Розглянуто також актуальні рішення Європейського суду з прав людини, які демонструють необхідність збереження балансу між захистом громадян і дотриманням прав людини під час боротьби зі злочинністю. Особливу увагу приділено окремим формам злочинної діяльності, зокрема наркозлочинності та мародерству, що значно активізувалися під час війни, мають високий рівень латентності та вимагають удосконалення кримінально-правового регулювання. Окрему увагу, автор приділяє рекомендаціям щодо ефективної протидії організованій злочинності в Україні, необхідно: модернізувати кримінальне законодавство з урахуванням міжнародних стандартів; створити потужну систему аналітики ризиків і кримінального аналізу; активно співпрацювати із іноземними країнами, які мають успішний досвід; розвивати інституційну спроможність правоохоронних органів; збереження балансу між національною безпекою та правами людини тощо. Успішна реалізація зазначених рекомендацій стане запорукою ефективного захисту суспільства та зміцнення правопорядку в Україні на сучасному етапі. Стаття містить аналіз національного та міжнародного законодавства та рекомендації щодо протидії організованій злочинності, що робить її актуальною в умовах сьогодення.

НЕОБГРУНТОВАНІСТЬ ПІДОЗРИ ЯК ПІДСТАВА ДЛЯ ОСКАРЖЕННЯ

Анастасія Сергіївна Чистякова — 2025-05-30

Дискусія щодо меж судового контролю під час оскарження повідомлення про підозру в порядку п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК, зводиться, по суті, до двох абсолютно протилежних підходів: 1) обґрунтованість підозри має бути предметом перевірки в порядку п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК; та 2) перевірка обґрунтованості повідомлення про підозру виходить за межі судового контролю в порядку п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК. Судова практика з оскарження повідомлень про підозру характеризується наступними специфічними ознаками: 1) скарг в порядку п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК України стає кількісно більше (в порівнянні з початком функціонування норми п. 10 ст. 303 КПК України); 2) підставами для оскарження є не тільки порушення формально-процедурних вимог, але і сутнісні / змістовні дефекти повідомлення про підозру. При цьому слід вважати правильною практику слідчих суддів, які не обмежуються виключно аналізом / оцінкою процедурних моментів під час розгляду скарг в порядку п.10 ч. 1 ст. 303 КПК, але також аналізують/оцінюють обґрунтованість підозри з позиції достатності доказів. Адже повідомлення про підозру обов’язково здійснюється у випадку наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення ( п. 3 ч. 1 ст. 276 КПК). А слідчий суддя здійснює судовий контроль за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні (п. 18 ч. 1 ст. 3 КПК), оцінює кожен доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття процесуального рішення (ч. 1 ст. 94 КПК). Крім того відповідно до ст. 17 КПК підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Це означає, що докази, які обґрунтовують підозру є предметом оцінки на стадії досудового розслідування і скарги в порядку п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК передбачають здійснення такого судового контролю. Однак чи повинна сама обґрунтованість завершуватись перевіркою достатності доказів для повідомлення про підозру? Чи не повинна обґрунтованість підозри включати й перевірку правильності кваліфікації дії особи? Чи може слідчий суддя контролювати правильність кваліфікації дій особи на цьому етапі досудового розслідування? У статті аналізується останні тенденції скарг в порядку п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК та надаються відповіді на поставлені питання.

ДОСТУП ДО ПРАВОСУДДЯ ЯК УМОВА РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВООХОРОННОЇ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

Василь Іванович Шакун — 2025-05-30

У статті досліджено конституційно-правові засади доведення державою нормативно-правових актів населенню. Проаналізовано зміст обов’язку державних органів влади щодо доведення до відома населення законів та інших нормативно-правових актів, які визначають права і обов’язки громадян. Встановлено, що такий обов’язок знаходиться в логічному зв’язку зі ст. 94 Конституції України, яка регламентує процедуру набрання чинності законами і вимагає їх офіційного оприлюднення. Автори статті стверджують, що застосування кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність є одним з напрямів реалізації правоохоронної функції держави на тимчасово окупованій росією території України. Встановлено, що ефективність здійснення такої правоохоронної функції держави залежить від доведення правової інформації населенню на цій окупованій території. У статті зроблено висновок, що в доктрині кримінального права розглядаються два варіанти реалізації конституційного принципу «незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності». Перший полягає в наступному: особа притягається до кримінальної відповідальності, навіть якщо вона не обізнана про наявність певного закону про кримінальну відповідальність.Другий – особа, як правило, притягається до кримінальної відповідальності, навіть якщо вона не обізнана про наявність певного закону, але якщо буде встановлено судом, що особа не мала реальної об’єктивної можливості знати закон про кримінальну відповідальність – відповідальність виключається.Автори констатують, що кримінально-правова стаття (ст. 111-1 КК) не встановила відповідальність за якесь нове специфічне суспільно небезпечне діяння, а лише диференціювала наявну кримінальну відповідальність за державну зраду. У статті обґрунтовано, що порядок доведення до відома населення законів та інших нормативно-правових актів та інші конституційно-правові норми не мають просторових меж – вони поширюються на всю територію України, незалежно чи вона контрольована Україною, чи тимчасово окупована росією.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВ В ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ, ВИЗНАЧЕНІ ЦИВІЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

Марина Миколаївна Великанова — 2025-05-30

У статті наводиться огляд приписів Закону України «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об’єднань юридичних осіб» щодо перетворення підприємств в організаційно-правові форми, визначені Цивільним кодексом України.Зазначається, що основною новелою у регулюванні діяльності юридичних осіб є припинення такої організаційно-правової форми як підприємство. Це стосується будь-яких підприємств: державних, комунальних, спільного комунального підприємства, приватного, дочірнього, іноземного підприємства, підприємства об’єднання громадян (релігійної організації, профспілки), а також підприємства споживчої кооперації. Як альтернатива пропонується перетворити державні та комунальні підприємства на акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю. Засновник (засновники) приватного, дочірнього, іноземного підприємства, підприємства об’єднання громадян чи споживчої кооперації можуть самостійно обрати організаційно-правову форму юридичної особи – правонаступника такого підприємства. Або прийняти рішення про його ліквідацію. У разі неприйняття рішення про припинення приватного, дочірнього, іноземного підприємства, підприємства об’єднання громадян (релігійної організації, профспілки), підприємства споживчої кооперації їх діяльність після завершення перехідного періоду регулюється як діяльність товариств з обмеженою відповідальністю. Єдиний майновий комплекс державного підприємства передається до сфери управління Фонду державного майна України, який може прийняти рішення про перетворення підприємства у акціонерне товариство або товариство з обмеженою відповідальністю, ліквідувати підприємство чи розпочати його приватизацію.

УПРАВЛІННЯ КОРПОРАТИВНИМИ ПРАВАМИ ОСОБОЮ З ЧИСЛА СПАДКОЄМЦІВ ДО ПРИЙНЯТТЯ СПАДЩИНИ

Наталія Дмитрівна Вінтоняк — 2025-05-30

Статтю присвячено дослідженню проблемних питань управління спадщиною – корпоративними правами особою з числа спадкоємців до прийняття спадщини у товариствах з обмеженою відповідальністю.Відзначається, що закріплений законодавцем інститут має ряд прогалин при практичному застосуванні. В першу чергу, дискусійним є питання, кого із спадкоємців призначити управителем спадщиною – корпоративними правами, якщо до нотаріуса звертаються декілька спадкоємців для видачі свідоцтва на управління спадщиною – корпоративними правами. Зазвичай нотаріус надає можливість самостійно визначити спадкоємцям, кого з них призначити управителем спадщини – корпоративними правами або призначає того із спадкоємців, хто перший звернувся до нього із заявою. Однак законодавцем не визначено чіткого механізму дій нотаріуса у такому випадку.У статті звертається також увага на те, що управитель спадщини – корпоративними правами має невизначений законодавцем статус та повноваження. Адже ЦК України (ст. 1285 ЦК України) містить загальну норму, що управитель спадщиною повинен здійснювати фактичні та юридичні дії на збереження спадкового майна. Відповідно виникає питання, якими саме повноваженнями наділений управитель спадщини – корпоративними правами та які рішення має право приймати, щоб їх можна розглядати через призму вказаної норми, а також чи має право управитель спадщини – корпоративними правами брати участь у загальних зборах учасників товариства. Підсумовано, що чіткі повноваження управителя спадщини – корпоративними правами не визначені, однак на практиці останній приймає управлінські рішення протягом строку дії свідоцтва та бере участь у загальних зборах учасників товариства. Водночас судова практика свідчить, що прийняті рішення управителем спадщини – корпоративними правами доволі часто визнаються такими, що вчинені з перевищенням повноважень.

АПЕЛЯЦІЙНЕ ПРОВАДЖЕННЯ: ГОСПОДАРСЬКО-ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ АСПЕКТ

Володимира Володимирівна Добровольська — 2025-05-30

Стаття присвячена поняттю та ознакам апеляційного провадження як певної самостій- ної процедури господарського судочинства, яка виникає як наступна за розглядом справи у першій інстанції та направлена на перегляд її судових актів. Для апеляційного проваджен- ня притаманним є спеціальний суб’єктний склад, насамперед, окрема самостійна судова інстанція – апеляційні господарські суди, перелік яких визначений Указом Президента Укра- їни, що суперечить Закону України «Про судоустрій та статус суддів», адже суд створюєть- ся виключно законом. Міжнародно-правове забезпечення апеляційного провадження було підставою його визначення у нормах вітчизняного господарського процесуального законо- давства.Як правова категорія термін «апеляційне провадження» є комплексним узагальнюючим поняттям, який можливо розглядати як форму господарського судочинства, його стадію та процедуру.Суттю апеляції є перегляд, який можливий тільки при наявності судових актів суду пер- шої інстанції, які не вступили в законну силу, тобто, це залежна процедура, яка виникає тільки після відповідного первинного розгляду справи та його документально-оформленого результату. Також, саме у можливості подання нових доказів у суді апеляційної інстанції, що є важливою ознакою апеляційного провадження, й міститься мотивація, яка спонукає зацікавлених осіб звернутися з апеляційною скаргою у порядку оскарження до відповідно- го суду. Представляється за доцільне визначити в ГПК України повну та неповну апеляцію, та першу як процедуру апеляційного провадження, за яким апеляційний господарський суд у повному обсязі переглядає справу за правилами позовного провадження та непо- вну апеляцію, у разі застосування якої відповідна судова установа здійснює розгляд вимог у рамках поданої апеляційної скарги.

БАЗОВЕ ПЕРЕДДОГОВІРНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ: СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ОБҐРУНТУВАННЯ

Вадим Сергійович Карнаух — 2025-05-30

У статті здійснено критичний аналіз підходів до розуміння правової природи переддоговірних відносин. Окрему увагу приділено кваліфікації переддоговірних відносин як стадії розвитку договірного зобов’язання та визнанню зобов’язальної природи переддоговірних правовідносин, які враховують існування обов’язку добросовісної поведінки. У зв’язку з цим досліджено перспективи обґрунтування базового переддоговірного правовідношення у світлі Draft Common Frame of Reference («Принципів, визначень та модельних правил Європейського приватного права»). Виявлено особливості термінології DCFR, зокрема, розуміння в Книзі III «Обов’язки та відповідні права» під терміном “obligation” суб’єктивного цивільного обов’язку, який має виконати боржник в зобов’язальному правовідношенні. Визначено перешкоди для кваліфікації обов’язку добросовісного ведення переговорів як обов’язку у зобов’язанні. Для перспектив оновлення цивільно-правових норм у процесі рекодифікації визначено додаткові аспекти вказаної проблематики на основі положень Цивільного кодексу України. Звернуто увагу на специфіку для українського приватного права німецького законодавчого підходу, що передбачає виникнення зобов’язання на підставі вступу в переговори. На основі правил DCFR досліджено питання щодо можливості розуміння “duty” (обов’язку) як конститутивного елементу для базового переддоговірного правовідношення, яке не є зобов’язанням. Зроблено висновок, що існування такого обов’язку в рамках правовідношення не виключається. Можливість обґрунтування базового переддоговірного правовідношення на основі здобутків національної правової традиції пов’язується зі зверненням до категорії відносних цивільних правовідносин.

ПРЕВЕНТИВНА РЕСТРУКТУРИЗАЦІЯ ЯК ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ЗАПОБІГАННЯ ФІНАНСОВОЇ НЕСПРОМОЖНОСТІ

Віктор Борисович Крикун — 2025-05-30

Стаття присвячена розгляду превентивної реструктуризації як правового механізму запобігання фінансової неспроможності. Аналізується сутність, значення та переваги превентивної реструктуризації в контексті сучасного економічного середовища, а також особливості її нормативно-правового регулювання в Україні та Європейському Союзі. Окрему увагу приділено імплементації Директиви (ЄС) 2019/1023 у вітчизняне законодавство, визначенню основних викликів цього процесу та пропозиціям щодо вдосконалення правових механізмів превентивної реструктуризації. У статті проведено огляд наукових досліджень та правових норм, що регулюють превентивну реструктуризацію. Вивчення наукових джерел свідчить про необхідність гармонізації національного законодавства з європейськими стандартами, а також про потребу в додаткових механізмах моніторингу та забезпечення виконання домовленостей про реструктуризацію.Встановлено, що Директива про реструктуризацію та неспроможність встановлює мінімальні стандарти для реструктуризації і деяких питань неспроможності, але її гармонізуючий ефект є обмеженим з огляду на множинні варіанти реалізації, що призводить до розходження моделей реструктуризації в Європі. Ці варіанти розкривають різні політичні підходи до регулювання реструктуризації та неспроможності. Проте імплементація положень Директиви в українське законодавство супроводжується низкою труднощів, серед яких: невідповідність існуючих правових норм європейським стандартам, процесуальна жорсткість процедури превентивної реструктуризації, що нагадує «міні-банкрутство», та відсутність чітких керівних принципів і дієвих механізмів щодо інструментів раннього попередження. Встановлено, що превентивна реструктуризація є перспективним правовим інструментом для зниження рівня банкрутств та покращення інвестиційного клімату в Україні. Її подальший розвиток та вдосконалення сприятимуть економічній стабільності та підвищенню конкурентоспроможності українських підприємств.

ЮРИДИЧНА ПРИРОДА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА НА ЖИТЛО

Олег Ігорович Чайковський — 2025-05-30

У статті розглянуто особливості правового змісту та юридичної сутності права на житло.Конституційний характер вказаного права вимагає особливої уваги та відповідального підходу до взаємопов’язаних механізмів його забезпечення та захисту. На думку автора наявна неузгодженість наукових поглядів та недостатня визначеність на законодавчому рівні окремих елементів юридичного змісту права на житло створює відчутні перешкоди на шляху реалізації та ефективного захисту даного права. Отже чітка визначеність правового змісту конституційного права на житло природним чином передує ефективному функціонуванню юридичного механізму його захисту, а також, як наслідок, впровадженню модернізованих економіко-правових моделей вдосконалення такого механізму. Встановлено, що право на житло в Україні гарантується насамперед ст. 47 Конституції України, в якій зазначено: «Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду». Вказані положення конкретизуються в поточному законодавстві, однак галузеве тлумачення категорій житла та окремих аспектів права на житло дещо відрізняються. Тому автор доводить, що діюче законодавства потребує поглибленої систематизації. Поставлена проблема має дискусійний характер, у зв’язку з чим, на думку автора, її розкриття можливо через визначення юридичної природи конституційного права на житло. Існуюча проблематика сягає широкого спектру питань: від неоднакового тлумачення категорії «житло» в положеннях норм матеріального права, до процесуальних суперечностей у здійсненні захисту житлових прав громадян.

ЮРИДИЧНА ПРИРОДА ПРАВА НА КОМЕРЦІЙНУ ТАЄМНИЦЮ В КОНТЕКСТІ РЕКОДИФІКАЦІЇ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Ігор Євгенович Якубівський — 2025-05-30

У статті проаналізовано питання, що стосуються комерційної таємниці як об’єкта цивільних прав. Звернута увага на проблему термінології, яка використовується в актах національного законодавства та в міжнародних документах для позначення даного об’єкта. Враховуючи підходи, які напрацьовані в рамках ЄС, загальним поняттям є «комерційна таємниця» (за термінологією Угоди TRIPS – «нерозкрита інформація»), тоді як «ноу-хау» є більш вузьким поняттям, що охоплює лише інформацію технічного чи технологічного характеру. Висловлено позицію, що в законодавстві про зовнішньоекономічну діяльність та в інвестиційному законодавстві доцільно застосовувати більш загальне поняття «комерційна таємниця». Проаналізовано питання щодо юридичної природи прав на комерційну таємницю. Звернута увага на відмінностях між правом інтелектуальної власності та правом на комерційну таємницю.Правова охорона останньої ґрунтується на режимі секретності відповідної інформації, що не є характерним для правової охорони об’єктів інтелектуальної власності. Комерційна таємниця як об’єкт цивільних прав має інформаційну природу, що не дозволяє ефективно застосовувати до цього об’єкта конструкцію майнових прав інтелектуальної власності. Значна увага в статті приділена аналізу положень Директиви 2016/943, яка хоч і виокремлює такі види комерційної таємниці, як ноу-хау та бізнес-інформація, проте закріплює для них уніфікований механізм захисту від неправомірного набуття, використання та розкриття. Звернута увага на те, що Директива 2016/943 не розглядає комерційну таємницю в якості об’єкта права інтелектуальної власності. Також проаналізовано Регламент Комісії № 316/2014, який відмежовує ноу-хау від об’єктів інтелектуальної власності. Зроблено висновок про доцільність виключення положень глави 46 із Книги 4 ЦК України та прийняття в Україні закону про комерційну таємницю, в основу якого мають бути покладені положення Директиви 2016/943.

РЕСТРУКТУРИЗАЦІЯ ТА РАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ НЕПЛАТОСПРОМОЖНОСТІ: ТРАНСПОНУВАННЯ ДИРЕКТИВИ (ЄС) 2019/1023 У МЕЖАХ РІЗНИХ ПРАВОВИХ ТРАДИЦІЙ КРАЇН-ЧЛЕНІВ ЄС

Олег Васильович Синєгубов — 2025-05-30

У статті охарактеризовано системи реструктуризації та інструменти раннього попередження для уникнення неплатоспроможності в окремих країнах-членах Європейського Союзу, що представляють різні правові традиції: Данії, Австрії, Люксембурзі, Нідерландах, Італії, Греції, на Кіпрі. Досліджено особливості транспонування положень Директиви (ЄС) 2019/1023. Виявлено характерні риси правового регулювання процедур уникнення неплатоспроможності, включаючи критерії доступності процедур, механізми раннього попередження та тести життєздатності, особливості застосування мораторіїв, розподіл кредиторів на класи, правила прийняття планів реструктуризації та можливості подолання вето кредиторів, ступінь реалізації принципу «боржник у володінні», особливості правового статусу керуючих і посередників у різних моделях превентивної реструктуризації. Визначено роль електронних інструментів, що застосовуються для раннього виявлення фінансових труднощів суб’єктів господарювання та процедур реструктуризації. Виявлено тенденцію до надання спрощених режимів реструктуризації для МСП, особливої охорони прав працівників під час реструктуризації.Визначено особливості національних правових традицій і практик в окремих країнах-членах ЄС, що демонструють різні підходи до гармонізації законодавства про неплатоспроможність. Виявлено, що унаслідок системного транспонування положень Директиви (ЄС) 2019/1023 здебільшого передбачаються процедури з високим ступенем гнучкості, раннього втручання, диференційованим підходом до різних категорій боржників, водночас наявні певні протиріччя між рамками та національними правовими традиціями, що проявляється в різному ступені інституціоналізації механізмів раннього попередження, судового втручання, захисту прав і кредиторів, і боржників, особливо в контексті тесту найкращих інтересів кредиторів, проведення якого має досить різні підходи.

ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ ТА ПРАВОСУДДЯ: ОГЛЯД ВИКОРИСТАННЯ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Олеся Миколаївна Козакевич — 2025-05-30

У статті розглянуто актуальність застосування штучного інтелекту в судочинстві зарубіжних країн. Дослідження цього питання полягає у визначенні поняття штучного інтелекту.Обгрунтовано, що однією із новацій електронного правосуддя є впровадження штучного інтелекту в систему правосуддя. Визначен, що такі новації позитивно впливають на динамічність судової процедури, при цьому, постає питання про якість здійснення правосуддя. Розглянуто, що Сполучені Штати активно використовують штучний інтелект, зокрема програму COMPAS у судовій системі, що забезпечує неупередженість, але це може призводити до етичних порушень. Визначено, що практика застосування ШІ в судочинстві США залишається суперечливою, хоча сприяє інтеграції новітніх технологій, але під локальним контролем. Європейська комісія по ефективності правосуддя (CEPEJ) ще у 2018 році прийняла Європейську етичну хартію про використання штучного інтелекту в судових системах. Беручи до уваги зростаючу роль штучного інтелекту, CEPEJ прийняла п’ять фундаментальних принципів, використання інструментів штучного інтелекту, які направлені на якість та ефективність правосуддя в сучасних судових системах. Проаналізовано, що у Китаї технологія штучного інтелекту успішно інтегрована у судову систему, оптимізуючи розгляд інтернет-спорів, господарських справ та оцінку доказів, що значно скоротило навантаження на суддів і заощадило громадянам час і кошти. Розглянуто, що Колумбія активно впроваджує інноваційні технології, такі як судові слухання в метавсесвіті та використання ChatGPT для підтримки судових рішень, щоб підвищити доступність і ефективність перевантаженої судової системи. Звернено увагу на те, співпраця з ЮНЕСКО спрямована на розробку етичних принципів використання штучного інтелекту в судочинстві, забезпечуючи прозорість, справедливість і повагу до прав людини. Обгрунтовано, що технології штучного інтелекту у зарубіжних країнах не можуть самостійно не можуть використовуватись у правосудді, залишаючись допоміжним інструментом у судочинстві.

СТАНДАРТИ ОЕСР З ОБМІНУ ПОДАТКОВОЮ ІНФОРМАЦІЄЮ ДЛЯ ПРОТИДІЇ УХИЛЕННЮ ВІД СПЛАТИ ПОДАТКІВ

Антон Олексійович Монаєнко — 2025-05-30

У статті автор розкриває стандарти Організації економічного співробітництва та розвитку з обміну податковою інформацією, а також їх значення; аналізує окремі положення Модельної конвенції ОЕСР щодо податків на доходи та капітал, рекомендовані ОЕСР принципи обміну податковою інформацією, особливості розкриття банківської таємниці при обміні податковою інформацією, а також досвід окремих країн у підходах до розкриття банківської таємниці, поширені схеми ухилення від сплати податків, їх етапи та наводить приклади. Також автором приділяється значна увагу аналізу видів обміну податковою інформацією за стандартами ОЕСР. Крім того, зазначається, що стандарти ОЕСР є частиною права ЄС і імплементовані у відповідні директиви та регламенти ЄС.У статті також закцентовано увагу на нових методах підвищення ефективності обміну податковою інформацією, деяких проблемних моментах міжнародного податкового співробітництва, пропозиціях щодо удосконалення міжнародного співробітництва податкових органів різних країн. Автор аргументує, що стандарти ОЕСР з обміну податковою інформацією сприяють підвищенню прозорості міжнародного оподаткування та протидії ухиленню від сплати податків. Зазначається, що застосування розглянутих у статті стандартів ОЕСР значно ускладнює використання офшорних юрисдикцій для ухилення від сплати податків, різних методів податкового шахрайства, що дозволяє країнам наповнювати доходну частину своїх бюджетів та мінімізувати їх втрати, а також фактично відмовитися від жорсткої банківської таємниці, що призводить до зменшення так званих «податкових гаваней». У статті наводяться різноманітні приклади схем ухилення від сплати податків та обміну податковою інформацією. Також автором зазначається, що у світі ще залишаються країни, які досі не приєдналися до стандартів ОЕСР або імплементують їх із значною затримкою, що дає можливість недобросовісним платникам податків до здійснювати шахрайську практику.