Нове українське право

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ В УКРАЇНІ

2025-12-18T10:37:49+02:00

У науковій статті здійснено аналіз актуальних проблем пенсійного забезпечення військовослужбовців в Україні. Зроблено висновок про те, що недосконалість законодавства, відсутність єдиного підходу до визначення грошового забезпечення, суперечності судової практики, бюрократичні бар’єри та неврегульованість правового статусу окремих категорій пенсіонерів — створюють передумови для соціальної напруги і знижують ефективність державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців. Акцентовано, що подальше вдосконалення інституту пенсійного забезпечення військовослужбовців має базуватися на принципах справедливості, прозорості та фінансової стабільності, із забезпеченням належного рівня правової визначеності та узгодженості із міжнародними стандартами соціального захисту військових, зокрема доцільним видається: 1) розроблення єдиного комплексного нормативного акта, який би комплексно врегульовував питання пенсійного забезпечення військовослужбовців, узгоджувався із загальною пенсійною системою та міжнародними зобов’язаннями України у сфері соціального захисту; 2) створення спеціального державного фонду забезпечення військовослужбовців з окремою бюджетною програмою і джерелами наповнення (зокрема за рахунок податків на оборонну сферу, добровільних внесків, міжнародної допомоги), що забезпечить стабільність, передбачуваність та незалежність пенсійної системи від поточних бюджетних процесів; 3) уніфікація судової практики, розроблення чітких методичних рекомендацій для Пенсійного фонду України та забезпечення обов’язковості виконання судових рішень у справах щодо пенсійного забезпечення військовослужбовців.

СПАДКУВАННЯ КРІОКОНСЕРВОВАНОГО РЕПРОДУКТИВНОГО БІОМАТЕРІАЛУ ЛЮДИНИ: АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ

2025-12-18T10:54:31+02:00

У статті відзначається актуальність закріплення у цивільному законодавстві поняття та правового режиму біоматеріалу людини. У зв’язку із цим аналізуються положення проекту Закону про внесення змін до Цивільного кодексу України у зв’язку із оновленням (рекодифікацією) положень книги першої. Відзначається проблема неврегульованості визначення подальшої долі кріоконсервованого репродуктивного біоматеріалу та ембріонів людини in vitro у випадку смерті особи (осіб), від якої вони походять. Автором досліджується актуальна вітчизняна судова практика з розгляду питань щодо переходу прав на кріоконсервований репродуктивний біоматеріал та ембріони людини in vitro. Відзначається, що суди вирішують спори щодо можливості посмертного використання кріоконсервованого репродуктивного матеріалу пацієнтів, ґрунтуючись на нормах щодо захисту особистих немайнових прав осіб. Водночас підкреслюється, що такий підхід є не зовсім вдалим у контексті посмертної репродукції, оскільки доцільніше використовувати положення спадкового права, на що вказують як вже запроваджені зміни у чинному законодавстві, так і проекти законів у сфері допоміжних репродуктивних технологій. У статті відзначається, що зважаючи на мету здійснення кріоконсервації репродуктивного біоматеріалу та ембріонів людини in vitro і тісний генетичний зв’язок із померлим, видається, що включення таких об’єктів до складу спадщини не позбавлене біоетичних проблем, тому потребує окремого врегулювання. У зв’язку із цим пропонується за аналогією з положеннями статті 1227 ЦК України передбачити можливість переходу прав на кріоконсервований біоматеріал та ембріони людини in vitro у порядку сингулярного правонаступництва, за якого до правонаступника переходять окремі права та обов’язки. Автором аналізується проблема переходу прав на кріоконсервовані ембріони людини in vitro у випадку, якщо вони належать подружжю або жінці та чоловіку, що не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, на праві спільної сумісної власності. Досліджуються можливості спадкування кріоконсервованих ембріонів людини in vitro як за наявності зробленого за життя спільного розпорядження подружжя на випадок смерті, так і у разі його відсутності.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ІНСТИТУТУ СПРОЩЕНИХ СУДОВИХ ПРОЦЕДУР У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

2025-12-18T11:29:00+02:00

Статтю присвячено комплексному аналізу методологічних засад дослідження інституту спрощених судових процедур у цивільному процесі України. Актуальність теми визначається потребами сучасного суспільства у створенні ефективної та доступної системи правосуддя, орієнтованої на швидке й справедливе вирішення спорів. Запровадження інституту спрощених судових процедур у Цивільному процесуальному кодексі України розглядається як один із ключових напрямів реформування судової системи, спрямований на підвищення ефективності судочинства, зменшення навантаження на суди, скорочення строків розгляду справ і мінімізацію процесуальних витрат. Метою дослідження є визначення теоретичних і практичних засад формування методології вивчення цього інституту та обґрунтування системи наукових методів, що забезпечують комплексне, всебічне й об’єктивне дослідження його природи та функцій. Методологічну основу становлять загальнонаукові методи (діалектичний, системно-структурний, аналіз і синтез, індукція та дедукція), спеціально-правові (формально-юридичний, порівняльно-правовий, історико-правовий, метод тлумачення норм права) та міждисциплінарні (соціологічний, статистичний, емпіричний) підходи. Доведено, що їх поєднання дозволяє досягти цілісного розуміння сутності інституту спрощених процедур, оцінити ефективність його функціонування у судовій практиці, виявити проблеми правозастосування та виробити рекомендації щодо вдосконалення процесуального законодавства. Виокремлено основні методологічні труднощі: відсутність єдності в доктрині, нечіткість законодавчих понять, залежність наукового аналізу від мінливої судової практики та недостатній розвиток міждисциплінарних методів. Зроблено висновок, що інтеграція різних методів дослідження сприяє формуванню цілісної наукової концепції інституту спрощених судових процедур, уніфікації судової практики, розвитку правової науки та підвищенню ефективності цивільного судочинства в Україні.

ПРОБЛЕМА НЕВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ ЩОДО СОЦІАЛЬНИХ ВИПЛАТ ТА ШЛЯХИ ЇЇ ВИРІШЕННЯ ПРИ РЕФОРМУВАННІ ЗАКОНОДАВСТВА У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ

2025-12-18T12:29:29+02:00

Стаття присвячена аналізу проблеми невиконання рішень національних та міжнародних судів щодо соціальних виплат, боржниками за якими є держава. Наголошується, що невиконання судових рішень щодо пенсійних та соціальних виплат, боржниками за якими є держава – це довгострокова структурна проблема, яка потребує системних рішень щодо зміни чинного законодавства у сфері соціального забезпечення на засадах верховенства права та конституційних гарантій гідного рівня життя людини на умовах фінансової стійкості системи соціального захисту. Досліджено пілотне рішення ЄСПЛ у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», в якому відзначається, що тривале невиконання остаточних рішень та відсутність ефективних засобів юридичного захисту в правовій системі України залишаються невирішеними попри той факт, що існують відповідні рішення Суду з чіткими закликами до Уряду вжити необхідних заходів для вирішення таких питань. Проаналізовано рішення ЄСПЛ у справі «Бурмич та інші проти України», в якій об’єднано понад 12 000 заявників. Відзначено, що Суд постановив, що структурні проблеми, що були предметом розгляду, мали широкомасштабний і комплексний характер, і що вони вимагали вжиття всебічних і комплексних заходів. Досліджено заходи вжиті урядом для вирішення проблеми невиконання судових рішень щодо соціальних виплат, проаналізовані відповідні нормативно-правові акти. Акцентовано увагу, що запроваджується єдиний підхід до того, як здійснюватимуться поточні виплати перерахованих на виконання судових рішень пенсій, так і донарахованих за рішеннями судів сум за попередні періоди. Наголошено, що надзвичайно велика кількість судових справ (згідно статистики Пенсійного фонду України за 2024 ) свідчить про системні проблеми як з реалізацією права на соціальний захист, так і про проблеми оскарження рішень Пенсійного фонду України в позасудовому порядку. Зроблено висновки та надано окремі рекомендації щодо вирішення системної проблеми невиконання судових рішень щодо соціальних виплат.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ ОСВІТИ І ВИХОВАННЯ

2025-12-19T08:19:44+02:00

У статті досліджено правові основи регулювання екологічної освіти та виховання в Україні в контексті сучасних суспільних і екологічних викликів, зумовлених збройним конфліктом і прагненням держави до європейської інтеграції. Авторка здійснює глибокий аналіз поточного стану екологічної освіти, акцентуючи увагу на її ключовій ролі у формуванні екологічної свідомості громадян як складової національної безпеки та довготривалого сталого розвитку. У дослідженні проаналізовано національне законодавство, що регулює сферу екологічної освіти, та його відповідність європейським стандартам; визначено основні перешкоди, що ускладнюють інтеграцію екологічних вчень у навчальні програми, зокрема в умовах воєнних викликів та обмеженої кількості ресурсів за рахунок дистанційного навчання. Окремо розглянуто міжнародний досвід країн ЄС, де екологічна освіта виступає обов’язковим елементом виховного процесу на рівні державної політики, сприяючи формуванню екологічно відповідальної поведінки громадян. Детально розглянуто окремі складові багаторівневої системи екологічноі освіти, що включає в себе навчальні заклади, засоби масової інформації, громадські організації, які, в свою чергу, відіграють визначальну роль у формуванні свідомого ставлення до природи. Наголошено на важливості активізації громадянської участі та розвитку правових механізмів, що стимулюватимуть екологічну грамотність як невід’ємну частину національної екологічної стратегії України. Також авторка намагалася привернути увагу загалу до перегляду підхідів до екологічної освіти, зокрема забезпечити її інтеграцію у всі рівні освіти та створити передумови для розвитку екологічних професій, таких як: урбаніст-еколог, екорециклер, спеціаліст зі страхування кліматичних ризиків, екоаудитор, юрист з міжнародного природоохоронного права та інші. Також слід звернути увагу на післядипломну освіту з екологічних питань для фахівців різних галузей, оскільки це сприятиме оновленню знань та актуалізації екологічних підходів у різних сферах економіки.

МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД МЕДИЧНОГО ТУРИЗМУ ТА УРОКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

2025-12-19T10:35:49+02:00

Стаття розкриває сутність та сучасні тенденції медичного туризму як складного багатовимірного явища. Пропонується погляд на медичний туризм як одну з галузей глобальної економіки, що динамічно зростає та є складовою успішної політики економічного розвитку/модернізації. Вказується, що медичний туризм поєднує соціальні, економічні та правові аспекти. Показано, що зростання попиту на медичний туризм зумовлене двома головними чинниками: пошуком більш економічного та якісного лікування і реалізацією індивідуалізованих стратегій покращення якості здоров‘я, а також естетичного самовдосконалення, властивих суспільству пізнього модерну. Особливу увагу приділено аналізу успішного досвіду Сінгапуру як держави, що перетворилася на глобальний медичний хаб завдяки ефективному державному управлінню та правовій системі, високим освітнім стандартам, розвитку інновацій, дисциплінованому правовому регулюванню й міжнародній акредитації медичних закладів. Проаналізовано також приклад Канади, де поєднання універсальної системи охорони здоров’я з технологічною модернізацією та географічною близькістю до США створює додаткові можливості для медичного туризму. У статті окреслено, що успішний розвиток медичного туризму є результатом взаємодії освіти, науки, правової системи, інноваційної економіки та державної політики. Для України, коли вона досягне етапу повоєнного відновлення, застосування найкращих світових практик у цій сфері може стати інструментом модернізації, підвищення інвестиційної привабливості та зростання конкурентоспроможності на міжнародному ринку послуг. Водночас наголошується на ризиках надмірної комерціалізації медицини та необхідності забезпечення балансу між економічною вигодою і соціальними гарантіями для громадян.

СУЧАСНИЙ СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБЛЕНОСТІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНОЛОГІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОБРОЧЕСНОСТІ У СФЕРІ СПОРТУ

2025-12-19T08:36:07+02:00

Наукову статтю присвячено дослідженню стану розробленості проблеми кримінологічного забезпечення доброчесності у сфері спорту. Автором здійснено аналіз вітчизняного наукового напрацювання, яке так чи інакше стосується досліджень злочинності у сфері спорту України. Автор зосереджує увагу, що ратифікація Конвенції Ради Європи проти маніпулювання спортивними змаганнями (Маглінген/Маколін, 18 вересня 2014 року) більшістю європейських країн свідчить про те, щодо протидії злочинності у сфері спорту є нагальною проблемою сучасного суспільства. Наголошено, що аналіз сучасного стану наукової розробленості проблеми злочинності у сфері спорту України надає змогу виявити ще не досліджені, або частково досліджені питання, а також сформувати вектор перспективних напрямків удосконалення кримінологічного забезпечення доброчесності у сфері спорту України. Все це зумовлює необхідність та пріоритетність проведення наукових досліджень, щодо попередження кримінальних правопорушень у цій сфері. Аналіз вітчизняного наукового напрацювання, що стосується досліджень злочинності у сфері спорту України дозволив говорити про окремо сформовані напрями наукових пошуків, які характеризуються власною специфікою. Серед них варто виділити: 1) дослідження у сфері протиправного впливу на результати офіційних спортивних змагань; 2) дослідження у сфері порушення заборони розміщення ставок на спорт; 3) дослідження у сфері боротьби із застосуванням допінгу; 4) дослідження у сфері спортивного права; 5) міждисциплінарні дослідження у суміжних галузях знань, зокрема у галузі знань 11 «Математика та Статистика» за спеціальністю 113 «Прикладна математика», які можуть бути використані для моделювання та аналізу криміногенних явищ у сфері спорту. Серед дисертаційних робіт в яких розглядалися дотичні питання до окресленої тематики автор відносить наступні: О.І. Петренко «Кримінальна відповідальність за спонукання неповнолітніх до застосування допінгу» (2005 рік), В.В. Сокуренко «Кримінологічна характеристика та протидія злочинності у сфері фізичної культури і спорту» (2019 рік), О.Ю. Лавренюк «Цивільно-правове регулювання відносин інтелектуальної власності у сфері спорту» (2019 рік), Т.М. Акуленко «Міжнародно правове співробітництво в боротьбі з допінгом у спорті» (2020 рік), О.С. Облакова «Цивільно-правова відповідальність у сфері міжнародних спортивних відносин» (2021 рік), Д.О. Анісімов «Кримінальна відповідальність за протиправний вплив на результати офіційних спортивних змагань» (2022 рік), І.С. Жук «Математичні моделі і методи виявлення за публічно доступними даними підозрілих на фіксований результат футбольних матчів» (2023 рік), О.О. Туряниця «Конституційно-правове регулювання професійного спорту в Україні» (2023 рік), О.О. Усик «Адміністративно- правове забезпечення міжнародного співробітництва у сфері фізичної культури та спорту» (2024 рік). Таким чином, наразі питання кримінологічного забезпечення доброчесності у сфері спорту вже вийшло за рамки кримінології. Окремі питання цієї проблеми досліджуються вітчизняними науковцями суміжних галузей права та науки. Водночас, наукові здобутки зазначених вище вчених охоплюють лише окремі аспекти кримінологічного забезпечення доброчесності у сфері спорту. Враховуючи це, справедливо можна констатувати про зумовлену необхідність проведення комплексного наукового дослідження кримінологічного забезпечення доброчесності у сфері спорту України.

ПРОБАЦІЯ ЯК ЗАХІД КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ХАРАКТЕРУ ЗА ПРОЄКТОМ КК УКРАЇНИ: ОЦІНКА ОКРЕМИХ КЛЮЧОВИХ НОВЕЛ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ

2025-12-19T08:50:20+02:00

У статті автор піддає критичній оцінці окремі новели проєкту КК України щодо нормативного регулювання пробації як заходу кримінально-правового характеру крізь призму перспектив їх застосування. Автор констатує, що у кримінальному законі вперше пропонується закріпити пробацію як самостійний захід кримінально-правового характеру, який застосовується судом поряд із призначенням покарання. Такий підхід контрастує з існуючою кримінально-правовою моделлю пробації, за якою така є різновидом покарання – пробаційним наглядом. Однак, автор звертає увагу на певну понятійну подібність кримінально-правової пробації із покаранням, та доходить висновку про необхідність чіткого розмежування цих явищ в цілях майбутнього правозастосування. Автор також наголошує на функціональній схожості засобів пробації та покарання, адже останнє виконує наглядову (особа відбуває покарання, перебуваючи під наглядом уповноважених органів) та корекційну (завданням покарання є убезпечення особи, суспільства і держави від нових кримінальних правопорушень, що досягається, у тому числі, корекцією поведінки засудженого) функції. Наведене зумовлює висновок про відсутність у проєкті КК України чіткого розмежування пробації та покарання. У статті автор робить акцент на позитивних рисах пропонованої моделі пробації, зокрема обов’язковому поєднанні наглядових та соціально-виховних засобів пробації, що сприяє реалізації її мети. Окрім того, позитивним є також положення, за якого при вирішенні питання щодо призначення покарання та застосування засобів пробації суд керуватиметься ризиками вчинення нового кримінального правопорушення та іншими обставинами, встановленими органом пробації. Водночас, аби вказане положення було дієвим, автор пропонує напрацювати та внести зміни також і в інші законодавчі акти, у тому числі, КПК України.

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВЕРБАЛЬНОЇ І НЕВЕРБАЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ В ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

2025-12-19T09:01:48+02:00

У сучасних умовах ускладнення оперативно-розшукової діяльності, зростання соціальної напруги та інформаційного навантаження на працівників правоохоронних органів комунікативна взаємодія набуває особливого значення. Вербальна та невербальна комунікація виступають не лише засобами передачі інформації, але й ключовими інструментами впливу, психологічної діагностики та формування довіри між учасниками правових відносин.У зв’язку з цим виникає необхідність у ґрунтовному вивченні психологічних аспектів комунікації в діяльності співробітників оперативних підрозділів. Метою статті є виявлення психологічних особливостей вербальної і невербальної комунікації у правоохоронному середовищі, визначення чинників, що впливають на ефективність міжособистісної взаємодії під час проведення оперативно-розшукових заходів, аналіз типових комунікативних помилок та розробка практичних рекомендацій для підвищення психологічної компетентності працівників.У дослідженні використано комплекс загальнонаукових та спеціальних методів: логіко-аналітичний (для опрацювання наукових джерел), системний підхід (для узагальнення чинників комунікативного впливу), психологічне моделювання (для визначення типових помилок і наслідків), а також елементи контент-аналізу та класифікації комунікативних ситуацій в оперативному середовищі. У процесі дослідження було проаналізовано сутність вербального і невербального спілкування в межах правоохоронної діяльності, виявлено ключові індивідуальні та ситуаційні чинники, що впливають на якість міжособистісної взаємо дії, охарактеризовано психологічну значущість невербальних сигналів у процесі оцінки достовірності інформації. Встановлено типові помилки в комунікативній поведінці працівників оперативних підрозділів та визначено їх негативні психологічні наслідки. Запропоновано структуровані практичні рекомендації щодо формування психологічної грамотності правоохоронців, які охоплюють теоретичну підготовку, тренінгові програми, розвиток навичок активного слухання, саморегуляції та комунікативної рефлексії. У статті обгрунтовано тезу про те, що психологічно грамотна комунікація є критичним чинником успішної оперативно-розшукової діяльності. Розуміння психологічної природи вербальних і невербальних проявів, здатність оперативника адаптувати власну поведінку до ситуаційного контексту та уникати типових комунікативних помилок – це важливі умови ефективної професійної взаємодії.

НЕЗАКОННЕ ЗБАГАЧЕННЯ – ЗЛОЧИН, ПРЕДМЕТ ЯКОГО ВИЗНАЧАЄТЬСЯ НЕПРЯМИМ ШЛЯХОМ

2025-12-19T09:20:23+02:00

У статті розглядається така особливість об’єктивної сторони складу злочину незаконного збагачення (ст. 368-5 КК України) як визначення непрямим шляхом обсягу незаконно набутих активів (тобто предмету злочину). На відміну від інших корупційних кримінальних правопорушень, де йдеться про одержання неправомірної вигоди, об’єктивна сторона незаконного збагачення сконструйована так, що розмір незаконного доходу (а по суті – розмір одержаної неправомірної вигоди) визначається непрямим шляхом. Для цього має бути проведено арифметичний розрахунок. Він потребує визначення суми вартостей набутих активів, визначення суми законних доходів суб’єкта за певний період, з урахуванням початкових залишків та без урахування кінцевих залишків. За необхідності, ураховуються доходи й витрати та залишки його членів сім’ї, довірених осіб, що має бути пояснено стороною обвинувачення. Надалі від суми вартості набутих активів віднімається сума законних доходів та порівнюється із граничною межею, визначеною диспозицією ст. 368-5 КК. Наведений алгоритм представлений у вигляді формули, виведеної в статті. В окремих випадках може йти мова про незаконне набуття конкретного активу, але при визначенні предмету незаконного збагачення його вартість так само порівнюється із законними доходами (непрямим шляхом). Можуть бути враховані також поточні витрати (на проживання), понесені в періоді, за який проводиться розрахунок. Під час застосування заходів забезпечення кримінального провадження чи надання дозволу здійснення слідчих дій, що потребують дозволу слідчого судді, слідчий суддя визначає, чи існує обґрунтована підозра у вчиненні відповідного правопорушення, перевіряє відповідні розрахунки, що мають бути проведені стороною обвинувачення; за наявності на відповідній стадії заперечень сторони захисту, враховує також їх.

ПРОЦЕСУАЛЬНЕ КЕРІВНИЦТВО ПРОКУРОРА У КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ ЩОДО ВІЙСЬКОВИХ НАСИЛЬНИЦЬКИХ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ

2025-12-19T09:36:34+02:00

У статті досліджено окремі аспекти здійснення процесуального керівництва прокурора у кримінальних провадженнях щодо військових насильницьких кримінальних правопорушень. Враховуючи, що одним із ключових суб’єктів кримінального провадження є прокурор, його кримінальна процесуальна діяльність знаходить своє відображення через різні функції органів прокуратури на різних стадіях кримінального процесу. Визначено, що особливості реалізації процесуального керівництва залежать від виду кримінального правопорушення щодо якого відбувається провадження. Встановлено, що здійснення процесуального керівництва прокурора у кримінальних провадженнях щодо військових насильницьких кримінальних правопорушень пов’язане із встановленням усіх елементів предмету доказування. Доказування події вчинення військового злочину вимагає доведення за допомогою усіх можливих слідчих розшукових та негласних слідчих (розшукових) дій вчинення саме діянь, передбачених певними диспозиціями статей ХІХ КК України. Водночас, вказано на необхідність процесуальному керівнику звертати особливу увагу на розмежування таких понять як «військовий злочин» «злочин, вчинений військовослужбовцем», а також «воєнний злочин».Наголошено, що характерною особливістю досліджуваних кримінальних правопорушень є спосіб вчинення – насильницький. Таке насильство може бути як фізичне, так і психічне. Акцентовано увагу на тому, що процесуальний керівник зобов’язаний перевірити чи встановлено під час досудового розслідування у кримінальних провадженнях щодо насильницьких військових злочинів усі дані щодо особи військовослужбовця, військовозобов’язаного чи резервіста, а також форму вини, мотив, мету такої злочинної діяльності. Крім цього, важливим є перевірка даних щодо визначення виду та розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також інших обставин, які мають значення для кримінального провадження.

КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ЯК ІНДИКАТОР ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ: КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ АДАПТАЦІЇ

2025-12-19T09:43:47+02:00

У статті розглядається кримінальне право як показник європейської інтеграції України, аналізуючи його роль у ширшій системі правової реформи, спрямованої на узгодження національного законодавства з acquis communautaire Європейського Союзу. Після визнання України країною-кандидатом на членство в ЄС, гармонізація кримінального права набула стратегічного значення, виступаючи як юридичним зобов›язанням, так і механізмом посилення стійкості держави до гібридних загроз, збройної агресії та викликів верховенству права. У статті простежується еволюція компетенції ЄС у кримінальних справах, зосереджуючись на статті 83 Договору про функціонування Європейського Союзу (ДФЄС), яка забезпечує нормативну основу для гармонізації кримінального права в державах-членах. Особлива увага приділяється практиці Суду Європейського Союзу (СЄС), який розробив автономне та узгоджене тлумачення ключових концепцій кримінального права, таких як ne bis in idem, пропорційність та принцип ultima ratio. У дослідженні аналізуються знакові справи, зокрема Комісія проти Греції (1989) та Гаспаріні та інші (2006), у яких сформульовано принцип ефективних, пропорційних та стримуючих санкцій як наріжний камінь кримінального права ЄС.Стверджується, що адаптація не повинна зводитися до механічного перенесення норм ЄС, а повинна включати змістовну інтеграцію європейських цінностей та стандартів прав людини в систему кримінального правосуддя України. У висновку наголошується, що європеїзація українського кримінального права є не лише правовим та політичним зобов›язанням, але й рушійною силою внутрішньої правової модернізації, посилення судового діалогу, забезпечення узгодженості в судовій практиці та зміцнення інтеграції України до спільного європейського простору свободи, безпеки та правосуддя.

ЧОРНОБИЛЬСЬКА ЗОНА ВІДЧУЖЕННЯ ЯК ОБ’ЄКТ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ

2025-12-19T09:49:17+02:00

Статтю присвячено кримінально-правовому дослідженню актуальних проблем незаконного проникнення на територію Чорнобильської зони відчуження. Результати аналізу чинного законодавства дозволяють визначити правовий статус Чорнобильської зони відчуження, її межі, розпорядок та інші питання, які підлягають спеціальному нормативно-правовому регулюванню. На основі аналізу кримінального законодавства виокремлено норми, які безпосередньо спрямовані на кримінально-правову охорону Чорнобильської зони відчуження. Відтак Чорнобильська зона відчуження досліджується як об’єкт кримінально-правової охорони. З огляду на судову практику та загальні тенденції, які можливо спостерігати в сучасному суспільстві, зокрема молодіжних прошарках спільноти, виокремлено ряд ризиків, які тою чи іншою мірою становлять загрозу національній та міжнародній безпеці в контексті радіоекологічного режиму. Акцентовано увагу на описі характерних рис незаконного проникнення як соціально небезпечного явища, що становить загрозу як екологічній, так і радіаційній безпеці держави. В межах даного дослідження надано кримінально-правову характеристику порушення вимог режиму радіаційної безпеки. Крім того, в роботі здійснено аналіз чинного законодавства та законодавчих ініціатив спрямованих на посилення юридичної відповідальності за правопорушення, що посягають на правовий режим Чорнобильської зони відчуження. Разом з тим, у статті зосереджується увага на необхідності криміналізації діянь спрямованих на незаконне проникнення в зону відчуження чи зону безумовного (обов’язкового) відселення без надання передбаченого законом дозволу або самовільне поселення у них, або знищення, пошкодження чи перенесення знаків радіаційного забруднення або огорожі зазначених зон. Дана ініціатива є цілком обґрунтованою, оскільки криміналізація відповідних діянь покликана не лише забезпечити невідворотність покарання за посягання на встановлений режим радіаційної безпеки, але й виконувати важливу превентивну функцію.Вона сприятиме як індивідуальній профілактиці правопорушень, так і загальносоціальному запобіганню порушенням вимог режиму радіаційної безпеки. Поряд з цим, запровадження більш ефективних кримінально-правових механізмів у цій сфері позитивно вплине як на формування правосвідомості населення так і сприятиме підвищенню рівня забезпечення радіоекологічної безпеки в державі.

СТУПІНЬ ІДЕНТИЧНОСТІ ЗМІСТУ ОБВИНУВАЛЬНОГО АКТУ ТА ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ПІДОЗРУ

2025-12-19T10:15:39+02:00

Співставлення змісту обвинувального акту та повідомлення про підозру дає підстави для висновку, що окремі відмінності у змісті зазначених процесуальних документів прямо передбачені в КПК. Тобто структурно вказані процесуальні документи складаються з різних обов’язкових складових. Відсутність повної ідентичності вказаних процесуальних документів має й інші пояснення: вказані процесуальні документи складаються у різні часові періоди досудового розслідування, коли обсяг інформації про вчинене кримінальне правопорушення не є однаковим по об’єму. Так, повідомлення про підозру може складатися на початку досудового розслідування, коли обсяг інформації про кримінальне правопорушення є мінімальним, тоді як обвинувальний акт, в порівнянні з повідомленням про підозру, наповнений конкретикою та відомостями, які були встановлені в ході проведення досудового розслідування та у результаті отримання всього обсягу доказової інформації. Одночасно, певна ідентичність обвинувального акту та повідомлення про підозру має мати місце, оскільки в іншому випадку, може складатися ситуація, коли обвинувальний акт, направлений до суду істотно відрізняється від повідомлення про підозру, а юридично значущі фактичні обставини, описані в обвинувальному акті не є ідентичними тим, що описані у повідомленні про підозру та істотно відрізняється від них, що порушує право особи негайно і детально бути поінформованою зрозумілою для неї мовою про характер і причини висунутого обвинувачення, і ставить під сумнів легітимність висунутого обвинувачення.У зв’язку з чим відкритим лишається питання: які саме відомості, вказані в обвинувальному акті мають бути тотожними тим, що вказані у повідомленні про підозру? Чи допускається і в чому саме відмінність у описі відомостей, які ідентифікують саме кримінальне правопорушення (у повідомленні про підозру та обвинувальному акті)? Якщо відмінність у описі відомостей, які ідентифікують саме кримінальне правопорушення (у повідомленні про підозру та обвинувальному акті) є допустимою то наскільки різним може бути даний опис? Всі ці питання – фактично з’ясовують ступінь ідентичності вказаних процесуальних документів.Дана стаття має на меті надати відповіді на поставлені питання.

ОСОБЛИВОСТІ ЗБИРАННЯ ДОКАЗІВ В ПОРЯДКУ НАДАННЯ МІЖНАРОДНОЇ ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ ТА ЇХ ОЦІНКА

2025-12-19T11:00:38+02:00

У статті досліджено особливості збирання доказів у порядку надання міжнародної правової допомоги у кримінальному провадженні та питання, пов’язані з їх подальшою оцінкою.Проаналізовано нормативно-правову базу України, що регулює механізми міжнародного співробітництва у сфері кримінального процесу, зокрема положення Кримінального процесуального кодексу України, відомчих актів та міжнародних договорів. Окрему увагу приділено процесуальним гарантіям допустимості доказів, отриманих у результаті виконання міжнародних запитів, а також дотриманню встановлених процедур як умові їх належного використання у судовому провадженні. Висвітлено особливості діяльності спільних слідчих груп як самостійного інституту міжнародного співробітництва, що забезпечує безпосереднє збирання доказів у справах, де порушуються інтереси кількох держав. Зазначено, що чинне законодавство України лише частково регламентує порядок створення та діяльності таких груп, що зумовлює необхідність подальшого законодавчого вдосконалення, зокрема у контексті законопроєкту № 7330 та відповідного Висновку Ради Європи щодо нього.Здійснено порівняльний аналіз підходів Європейського Союзу, відображених у Директиві 2014/41/ ЄС про Європейський наказ на проведення розслідування, яка ґрунтується на принципі взаємного визнання доказів і взаємної довіри між державами. Обґрунтовано доцільність імплементації аналогічного підходу в національне кримінальне процесуальне законодавство та в угоди про створення спільних слідчих груп. Зроблено висновок, що забезпечення чіткого процесуального регулювання порядку збору, фіксації та оцінки доказів у межах міжнародного співробітництва є передумовою ефективного досудового розслідування та підвищення довіри до результатів кримінального провадження як на національному, так і на міжнародному рівнях.

ДОГОВОРИ РЕГРЕСНОГО ТА БЕЗРЕГРЕСНОГО ФАКТОРИНГУ

2025-12-19T11:07:56+02:00

У статті розглянуто договори регресного та безрегресного факторингу як складні договірні конструкції, які поєднують фінансові, розрахункові, облікові та забезпечувальні елементи, що зумовлює виникнення різних моделей його реалізації. Наголошено, що одним із ключових критеріїв класифікації договорів факторингу є розподіл ризику невиконання боржником грошових вимог, що дозволяє виокремити договори регресного та безрегресного факторингу. Проаналізовано норми Закону України «Про факторинг», у яких уперше на законодавчому рівні закріплено зазначений поділ, а також наведено порівняльно-правовий аналіз підходів до тлумачення цих договорів у зарубіжній доктрині. Зазначено, що регресний факторинг передбачає покладення ризику невиконання грошової вимоги на клієнта, тоді як у безрегресному факторингу цей ризик несе фактор. Акцентовано, що регресний факторинг тяжіє до кредитно-позикових зобов’язань, адже фінансування клієнта підлягає поверненню у разі неплатоспроможності боржника, тоді як безрегресний за своєю суттю наближається до купівлі-продажу, оскільки право грошової вимоги остаточно переходить до фактора. Підкреслено економічні наслідки кожної моделі: у регресному факторингу фактор не бере на себе повний ризик, тому розмір його винагороди є нижчим; натомість у безрегресному факторингу ризик неплатежу компенсується підвищеною винагородою фактора. Встановлено, що вибір між регресною та безрегресною моделями залежить від кредитоспроможності клієнта та боржника, рівня довіри між сторонами й структури ризиків у конкретному правочині.Окрему увагу приділено договору частково регресного факторингу, який поєднує ознаки двох попередніх моделей і передбачає розподіл ризику неплатоспроможності боржника між фактором і клієнтом. Підкреслено, що незважаючи на відсутність законодавчого закріплення, цей вид договору може застосовуватися на практиці на підставі принципу свободи договору та за аналогією закону. Узагальнено, що законодавче розмежування договорів регресного та безрегресного факторингу сприяє підвищенню рівня правової визначеності, забезпеченню балансу інтересів сторін, прозорому розподілу ризиків і стабільності цивільного обороту.

СУБ’ЄКТИ СУБСИДІАРНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

2025-12-19T11:12:27+02:00

У науковій статті визначено суб’єктів субсидіарної відповідальності та особливості їх правосуб’єктності з урахуванням правозастосовної практики. Встановлено, що субсидіарна (додаткова) відповідальність, як особливий вид цивільно-правової відповідальності, передбачає обов’язок зазнати негативних наслідків суб’єктом права, який виникає внаслідок невиконання або неналежного виконання зобов’язань чи порушення приписів закону не ним безпосередньо, а іншим суб’єктом, який із порушником перебуває у різних правових зв’язках. Додатковий характер субсидіарної відповідальності означає, що до пред’явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, кредитор повинен пред’явити вимогу до основного боржника. Обгрунтовано, що суб’єктами субсидіарної відповідальності можуть бути фізичні, юридичні особи, держава, на яких законом або договором покладається обов’язок нести відповідальність за дії осіб, які пов’язані з ними певним правовим зв’язком. При цьому, щоб бути суб’єктом субсидіарної відповідальності особа має володіти правосуб’єктністю, яку складають гарантовані законом можливості бути носієм прав та обов’язків, набувати, користуватися ними і виконувати їх. Правовою передумовою выконання обов’язків субсидіарним боржником є не деліктоздатність, а його право- і дієздатність. Зроблено висновок, що суб’єктами правовідносин, у межах яких може бути застосована субсидіарна відповідальність є: кредитор, який виступає активною, управленою стороною, наділеною правом вимагати виконання зобов’язання; основний боржник – зобов’язана сторона за основним зобов’язанням; субсидіарний боржник – пасивна сторона, потенційно готова замінити основного боржника у випадку невиконання або неналежного виконання ним взятих на себе зобов’язань та задовільнити вимогу кредитора. У той же час, суб’єктом субсидіарної відповідальності є лише субсидіарний боржник, оскільки саме на нього покладається обов’язок задоволення вимоги кредитора у випадку невиконання або неналежного виконання зобов’язання основним боржником.

ЗАХОДИ ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ У ДІЯЛЬНОСТІ НАДАВАЧІВ ПУБЛІЧНИХ ПОСЛУГ

2025-12-19T11:16:38+02:00

Статтю присвячено дослідженню заходів запобігання корупції, які застосовуються відносно надавачів публічних послуг як квазіфункціонерів публічного сектору. Визначено статус надавачів публічних послуг як квазіфункціонерів публічного сектору. Обґрунтовано доцільність вживання категорії «квазіфункціонери» щодо осіб, які прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Здійснено аналіз правового статусу вказаної категорії суб’єктів, які поєднують публічні функції з приватноправовою діяльністю. Здійснено системний аналіз заходів запобігання корупції, визначених Законом України «Про запобігання корупції», та встановлено, що лише частина з них поширюється на надавачів публічних послуг. Здійснено аналіз заходів запобігання корупції з позиції доцільності їх застосування щодо надавачів публічних послуг як квазіфункціонерів публічного сектору. Обґрунтовано доцільність застосування щодо надавачів публічних послуг таких заходів, як: обмеження щодо використання службових повноважень, обмеження щодо одержання подарунків, запобігання та врегулювання конфлікту інтересів, правила етичної поведінки та вимоги щодо прозорості. Виявлено недоліки правового регулювання, зокрема, відсутність механізмів врегулювання конфлікту інтересів, адаптованих до специфіки квазіфункціонерів публічного сектору, та непоширення на надавачів публічних послуг обмежень після припинення діяльності, пов’язаної із наданням публічних послуг. Запропоновано диференційований підхід до антикорупційного регулювання різних категорій надавачів публічних послуг з урахуванням специфіки їх діяльності та рівня корупційних ризиків.Розроблено рекомендації щодо вдосконалення антикорупційного законодавства, включаючи створення спеціалізованих етичних кодексів та адаптацію загальних антикорупційних принципів до гібридної природи квазіфункціонерів публічного сектору.

ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ БУХГАЛТЕРСЬКОГО ОБЛІКУ В БЮДЖЕТНИХ УСТАНОВАХ

2025-12-19T11:22:14+02:00

У статті розглянуто особливості організації бухгалтерського обліку в бюджетних установах України як ключового елементу забезпечення законності та прозорості у сфері публічних фінансів. Підкреслено, що на відміну від комерційних підприємств, діяльність яких орієнтована на отримання прибутку, бюджетні установи функціонують для задоволення суспільних потреб і виконання державних завдань. Це зумовлює специфічний характер бухгалтерського обліку, де кожна фінансова операція набуває не лише економічного, а й юридичного значення та підлягає суворій регламентації. Особливу увагу приділено аналізу конституційних і законодавчих засад організації обліку, зокрема положенням Конституції України, Бюджетного кодексу та Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні». Наголошено на тому, що принципи законності, достовірності та відповідальності формують основу правового режиму облікової системи у бюджетних установах і гарантують належний рівень фінансової дисципліни.У статті розкрито багаторівневу систему юридичної відповідальності за порушення у сфері обліку, яка включає адміністративні, дисциплінарні та кримінальні заходи впливу. Це підкреслює, що бухгалтерський облік у бюджетному секторі виступає не лише технічним процесом, а й правовим інститутом, спрямованим на захист публічних ресурсів. Окремо проаналізовано перспективи адаптації української системи обліку до міжнародних стандартів IPSAS, що сприяє підвищенню прозорості та уніфікації фінансової інформації, а також зміцненню довіри як з боку суспільства, так і міжнародних партнерів.Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості їх використання для вдосконалення законодавчої та методичної бази бухгалтерського обліку, підвищення ефективності державного фінансового контролю та інтеграції України до європейського й світового фінансово-правового простору. Перспективи подальших наукових пошуків пов’язані з дослідженням впливу цифровізації на систему обліку, аналізом судової практики у справах про порушення фінансової дисципліни та розробкою інноваційних механізмів забезпечення прозорості управління публічними фінансами.

МІЖНАРОДНИЙ КОМЕРЦІЙНИЙ АРБІТРАЖ В УКРАЇНІ ЗА УМОВ ВОЄННОГО СТАНУ: ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВИЗНАННЯ ТА ПРИМУСОВОГО ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ

2025-12-19T11:25:24+02:00

У статті досліджено особливості функціонування міжнародного комерційного арбітражу в Україні в умовах воєнного стану, а також правові засади визнання та примусового виконання арбітражних рішень. Автор здійснює аналіз чинного законодавства України, зокрема Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» та положень Цивільного процесуального кодексу України, а також міжнародних договорів, зокрема Нью-Йоркської конвенції 1958 року. У статті окремо розглядаються підстави для визнання та виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу, порядок контролю суду та межі його втручання в процес, що дозволяє зберегти баланс між автономією арбітражу та забезпеченням гарантій справедливості.Особлива увага приділяється впливу воєнного стану на організацію та проведення арбітражних процедур. Розглядаються практичні проблеми, зокрема логістичні обмеження, неможливість очного проведення слухань, ускладнений доступ до доказів та свідків, а також загроза для безпеки учасників процесу. В умовах війни акцент робиться на використанні цифрових технологій, зокрема проведенні онлайн-слухань, застосуванні електронного документообігу та цифрового підпису, що забезпечує гнучкість арбітражного процесу, скорочує строки розгляду справ та мінімізує ризики для сторін.У статті також аналізується питання захисту прав українських підприємців, які постраждали від збройної агресії, та компенсації завданих збитків через арбітраж. Розглядаються шляхи спрощення процедур ініціювання арбітражних проваджень, зокрема зниження арбітражних зборів, прискорення процесуальних строків та забезпечення доступу до арбітражу через онлайн-платформи. Окремо висвітлюються проблеми виконання арбітражних рішень у складних економічних умовах, зокрема через санкційні режими, економічну нестабільність та обмежений доступ до активів сторін.Таким чином, стаття підкреслює необхідність адаптації міжнародного комерційного арбітражу до умов воєнного стану та забезпечення ефективного механізму визнання і примусового виконання рішень. Використання цифрових технологій, спрощення процедур доказування, посилення захисту прав українських підприємців та створення механізмів відшкодування збитків є ключовими напрямами вдосконалення арбітражної практики в Україні. Отримані результати можуть бути корисними для юристів, арбітражних установ, суб’єктів господарювання та науковців, які займаються дослідженням транснаціонального арбітражного процесу.

ІНСТИТУТ ВІДНОВЛЕННЯ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ТА СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ: ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

2025-12-19T11:29:33+02:00

У статті проаналізовано наявні в кримінальному процесуальному законодавстві України поняття відновлення досудового розслідування, кримінального провадження, строку досудового розслідування, а також підстави і порядок прийняття таких процесуальних рішень. Акцентовано увагу на відсутності єдиного підходу законодавця до обчислення строків досудового розслідування злочинів та проступків під час відновлення досудового розслідування у зв’язку із скасуванням постанови про зупинення досудового розслідування, та у випадку винесення такої постанови у порядку, встановленому статтею 615 цього Кодексу.Звернуто увагу на необхідності внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України в частині нормативного врегулювання порядку і підстав відновлення судового провадження, оскільки такий порядок чинним законом не передбачено, запропоновано відповідні формулювання. Зроблено висновок про те, що кримінальним процесуальним законом України не врегульовано питання можливості закриття кримінального провадження, якщо на час розгляду питання про відновлення досудового розслідування або судового розслідування кримінального провадження з підстави, коли припинено чи скасовано воєнний стан, або обмін підозрюваного як військовополоненого проведено, або такий обмін не відбувся, закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності або прийнято закон, який усуває кримінальну відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення. У зв’язку з цим запропоновано доповнити відповідні статті КПК України положеннями, що врегулюють указані питання.

ПРИНЦИПИ ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ ЯК ЕЛЕМЕНТ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПОРЯДКУ

2025-12-18T14:02:39+02:00

У науковій статті встановлено, що принципи запобігання корупції є однією з фундаментальних основ конституційного порядку, оскільки корупція є явищем, яке руйнує основи демократичного суспільства та довіру населення до державних інститутів. У контексті конституційного порядку принципи запобігання корупції спрямовані на забезпечення прозорості, підзвітності і справедливості функціонування органів державної влади, а також на захист прав і свобод громадян. Основну увагу приділено принципам, що закріплені у міжнародних стандартах, зокрема, Конвенції ООН проти корупції, та їх імплементації в національне законодавство. Головними із вказаних принципів є прозорість діяльності органів державної влади, підзвітність посадових осіб, незалежність антикорупційних інституцій, а також залучення громадянського суспільства до контролю за діяльністю органів державної влади. У контексті конституційного порядку ці принципи варто розглядати як інструменти зміцнення правової держави. Крім того, у статті висвітлюється роль конституційних норм у формуванні антикорупційних механізмів, зокрема, через закріплення принципів розподілу влади, незалежності судової системи та механізму стримувань і противаг. Разом з цим, аналізується вплив корупції на конституційні цінності, такі як соціальна справедливість, демократія, права людини, а також розглядаються питання, що пов’язані з практичною реалізацією антикорупційних принципів. Наголошується на необхідності комплексного підходу до вивчення механізмів запобігання корупції, який поєднуватиме впровадження законодавчих реформ, інституційніх змін, цифрових технологій і підвищення рівня правової культури. Праця демонструє важливість усвідомлення того, що ефективна протидія корупції є невід’ємною умовою сталого розвитку держави та зміцнення її конституційного порядку.

ВІДНОВЛЮВАНА ЕНЕРГЕТИКА: АДАПТАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ВІДПОВІДНО ДО НОРМ ТА СТАНДАРТІВ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

2025-12-18T14:17:31+02:00

У статті здійснено аналіз стану адаптації законодавства України відповідно до норм та стандартів Європейського Союзу. Доведено, що нові виклики у сфері енергетики України стали не лише серйозною загрозою для економічної безпеки нашої країни, але й стали певним поштовхом, рушійною силою, спрямованою на прийняття нових рішень та застосування нових інструментів підтримки розвитку відновлюваної енергетики. Установлено, що адаптації національного законодавства у сфері відновлюваної енергетики відповідно до права Європейського Союзу насамперед проявилась у розробці, прийнятті та удосконаленні, відповідно до вимог законодавства Європейського Союзу, таких фундаментальних для сфери відновлюваної енергетики національних законодавчих актів, як: Закон України «Про альтернативні джерела енергії», Закон України «Про альтернативні види палива», Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо сприяння виробництву та використанню біологічних видів палива», Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення та «зеленої» трансформації енергетичної системи України». Доведено, що Україна, як учасник Енергетичного Співтовариства, з метою доброчесності та прозорості на оптовому енергетичному ринку, здійснила кроки щодо запобігання зловживанням на оптових енергетичних ринках. Проаналізовано сучасні зміни у національному законодавстві у сфері відновлюваної енергетики на їх відповідність вимогам Європейського Союзу та з’ясовано, що згідно з ними оновлено: питання щодо «зеленого» тарифу та коефіцієнту «зеленого» тарифу для об’єктів електроенергетики; питання щодо стимулювання виробництва електричної енергії з альтернативних джерел енергії за механізмом самовиробництва та підтримки активних споживачів за механізмом самовиробництва; питання щодо установлення гарантії походження електричної енергії, виробленої з відновлюваних джерел енергії; питання щодо ліцензування господарської діяльності на ринку електричної енергії, зокрема, й у сфері відновлюваної енергетики тощо.

ОСОБЛИВОСТІ ДОКАЗУВАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНО-ПРОЦЕДУРНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

2025-12-18T14:29:49+02:00

У статті розглянуто особливості доказування в адміністративній процедурі. Інститут доказування в адміністративній процедурі є важливим комплексним правовим механізмом для ухвалення правомірних та ефективних індивідуальних рішень, вчинення юридично значимих управлінських дій органами публічної адміністрації (адміністративними органами). Визначено, що доказування в адміністративно-процедурному провадженні виконує низку функцій: забезпечує правомірність адміністративного акта; гарантує дотримання адміністративними органами принципів адміністративної процедури; сприяє реалізації та захисту прав, свобод та інтересів особи у сферах публічного адміністрування. Зазначено, що у Законі України «Про адміністративну процедуру» закріплено принципи доказування в адміністративно-процедурному провадженні: 1) принцип повноти – адміністративний орган визначає способи та обсяг встановлення обставин справи, при цьому не обмежений доказами, доводами учасників адміністративного провадження; 2) принцип неупередженості (об’єктивності) – адміністративний орган досліджує всі обставини справи незалежно від їх позитивного чи негативного впливу на вирішення питання про права, свободи чи законні інтереси учасників адміністративного провадження; 3) принцип рівності – адміністративний орган та особа у рівній мірі мають право на приєднання доказів в адміністративно-процедурному провадженні; 4) принцип заборони вимагати від учасника адміністративного провадження надання доказів, що не стосуються обставин справи; 5) гарантування можливості дослідження нових доказів під час адміністративного оскарження адміністративних актів. Зроблено висновок, що доказування в адміністративній процедурі – це розумово-пізнавальна діяльність адміністративного органу, що відображає повне та всебічне з’ясування всіх обставин адміністративної справи. Метою доказування в адміністративній процедурі є оцінка та перевірка доказів з урахуванням вимог закону та обставин адміністративної справи, що спрямовані на висновування обґрунтованості адміністративних актів.

РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ АДМІНІСТРАТИВНИХ СУДІВ – ШЛЯХ ПІДВИЩЕННЯ ДОСТУПНОСТІ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА

2025-12-18T15:50:45+02:00

У статті проведено комплексний аналіз реформування системи адміністративних судів в Україні, яке розглядається як стратегічний імператив для підвищення ефективності та доступності судового захисту в публічно-правових відносинах. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю зміцнення верховенства права та відновлення довіри суспільства до судової гілки влади. Ефективне функціонування адміністративного судочинства, засноване на конституційних принципах територіальності, спеціалізації та інстанційності, є ключовим елементом реалізації конституційного права особи на судовий захист. Досліджено еволюцію та організаційні зміни в системі адміністративних судів, починаючи від їхнього заснування у 2005 році та суттєвої оптимізації мережі апеляційних судів у 2017 році. Наголошується, що ці зміни були спрямовані на покращення доступу до суду та підвищення якості судового розгляду. Особлива увага приділяється останнім законодавчим змінам 2022–2025 років, які мали найбільший суспільний резонанс. Зокрема, розглянуто питання ліквідації Окружного адміністративного суду міста Києва, зумовлену значною суспільною недовірою, та створення нового судового органу — Київського міського окружного адміністративного суду. Центральним елементом сучасної реформи є запровадження Законом № 4264-IX Спеціалізованого окружного адміністративного суду (СОАС) та Спеціалізованого апеляційного адміністративного суду (СААС), обидва з яких розташовані в Києві, але мають юрисдикцію, що поширюється на всю територію України. Метою створення цих вищих спеціалізованих судів, передбаченою міжнародними та стратегічними документами, є забезпечення незалежного, професійного та прозорого розгляду справ, які мають особливе політичне чи суспільне значення. Детально окреслено предметну юрисдикцію СОАС як суду першої інстанції: він розглядатиме адміністративні справи щодо оскарження актів центральних органів влади, спорів у сфері антимонопольного регулювання та держдопомоги, державної регуляції медіа, скасування політичних партій, а також оскарження рішень конкурсних комісій щодо високопосадовців та керівників антикорупційних органів. Апеляційною інстанцією для рішень СОАС визначено СААС. У статті підкреслюється, що реалізація цієї реформи створює гостру проблему формування висококваліфікованого та незалежного суддівського корпусу. Судді цих спеціалізованих судів повинні не лише мати бездоганну репутацію та стійкість до тиску, але й володіти спеціальними знаннями у сферах, пов’язаних із їхньою юрисдикцією (антикорупційне законодавство, державна служба, банківське регулювання тощо). Узагальнено, що реформування системи адміністративних судів через створення нових спеціалізованих установ та оптимізацію судової мережі є необхідним кроком для підвищення ефективності, прозорості та доступності правосуддя, а також для приведення судової системи України у відповідність до європейських стандартів.

ФОРМУВАННЯ ЕФЕКТИВНОЇ СИСТЕМИ РЕАБІЛІТАЦІЇ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ: ПРАВОВІ ВИКЛИКИ УКРАЇНИ ТА МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД

2025-12-18T16:17:47+02:00

У статті здійснено комплексний аналіз національного законодавства України, що регулює питання охорони здоров’я, надання психологічної та медичної допомоги, а також реабілітаційних заходів для військовослужбовців. Досліджено ключові норми Конституції України, зокрема статті 3, 17 та 46, які гарантують права громадян на здоров’я, соціальний захист і гідність, а також положення Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (№ 2011-ХІІ), який встановлює пільги, гарантії та компенсації для цієї категорії осіб. Окремо розглянуто підзаконні акти, зокрема постанови Кабінету Міністрів України № 1057 від 27.12.2017 та № 1338 від 29.11.2022, які регламентують порядок надання психологічної реабілітації учасникам бойових дій. Особливу увагу приділено правовим прогалинам, зокрема відсутності чітких процедур діагностики та лікування посттравматичного стресового розладу (ПТСР), недостатньому фінансуванню реабілітаційних центрів і браку кваліфікованих фахівців. Проаналізовано особливості медико-психологічної реабілітації військовослужбовців, які охоплюють фізичне відновлення, соціально-психологічну адаптацію та превентивні заходи для зменшення впливу бойового стресу. Визначено, що в Україні діють обмежені механізми направлення військових на лікування за кордон, зокрема до Фінляндії, Хорватії, Ізраїлю та США, де застосовуються передові програми реабілітації, такі як Polytrauma System of Care у США чи сімейна терапія в Ізраїлі. У Фінляндії та Хорватії ефективність реабілітації забезпечується централізованим фінансуванням і міжвідомчою координацією, що може слугувати прикладом для України. Водночас в Україні бракує системного підходу до організації таких програм, а також належної інфраструктури та координації між державними органами. У роботі виокремлено позитивні зміни в українському законодавстві, зокрема запровадження посади Уповноваженого з питань реабілітації учасників АТО (Указ Президента № 536/2016) та затвердження Державного соціального стандарту фізкультурно-спортивної реабілітації (Постанова КМУ № 1188 від 17.11.2021). Однак ці ініціативи не повною мірою відповідають викликам повномасштабної війни, розпочатої у 2022 році, через зростання кількості поранених і психологічно травмованих осіб. Ключовими проблемами залишаються недостатнє фінансування, кадровий дефіцит, відсутність спеціалізованих центрів комплексної реабілітації та обмежена підтримка сімей військових. Запропоновано низку рекомендацій щодо вдосконалення правового регулювання, зокрема: внесення змін до Закону України «Про реабілітацію у сфері охорони здоров’я» для чіткого визначення процедур надання психологічної допомоги; розробка нового нормативного акту про створення мережі реабілітаційних центрів; розширення освітніх програм для підготовки реабілітологів і психологів; залучення міжнародної фінансової підтримки. Зроблено висновок, що ефективна реінтеграція військовослужбовців у мирне життя потребує комплексного оновлення законодавчої бази, посилення міжвідомчої координації, створення єдиної інформаційної платформи та підвищення рівня соціального захисту як самих військових, так і їхніх родин, що сприятиме зміцненню правопорядку й національної безпеки України.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ АСПЕКТИ ДОЗВІЛЬНОЇ ПРОЦЕДУРИ В УПРАВЛІННІ НЕБЕЗПЕЧНИМИ ВІДХОДАМИ В УКРАЇНІ

2025-12-18T16:39:29+02:00

Стаття пропонує доктринальне осмислення правових механізмів допуску суб’єктів господарювання до діяльності з управління небезпечними відходами в Україні крізь призму взаємодії матеріального та процесуального екологічного права і цифрових адмінінструментів. Предметом аналізу виступають норми Закону України «Про управління відходами» та Закону України «Про оцінку впливу на довкілля», а також підзаконні акти Кабінету Міністрів України і Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, що регулюють надання адміністративних послуг через Інформаційну систему управління відходами (як складову «ЕкоСистеми»), ведення реєстрів, видачу дозволів і ліцензій. Показано, що чинна модель допуску є багаторівневою та складається з послідовності «оцінка впливу на довкілля (надалі – ОВД) → дозвіл на оброблення → ліцензія на управління небезпечними відходами». Вона покликана одночасно забезпечити превентивну оцінку впливів на довкілля (через висновок з оцінки впливу на довкілля), підтвердження технічної придатності конкретного об’єкта (через дозвіл на оброблення) та відповідність оператора системним стандартам безпеки (через ліцензування, що передбачає попередню перевірку матеріально-технічної бази (надалі – МТБ)). Разом з тим зіставлення матеріальних вимог і процедурних етапів виявляє значне дублювання контрольних функцій: на трьох різних стадіях перевіряються тотожні параметри екологічної допустимості, технологічної спроможності та організаційної придатності. Це зумовлює кумуляцію строків, зростання транзакційних витрат для бізнесу і адміністративного навантаження для органів, не створюючи пропорційного приросту рівня екологічної безпеки. Особливої уваги набула проміжна ланка дозволу на оброблення, що фактично трансформується у «процесуальний шлюз», адже повторно агрегує дані та умови, вже встановлені у висновку з оцінки впливу на довкілля і надалі знову перевірювані в межах ліцензування включно з обов’язковою перевіркою матеріально-технічної бази. На цій підставі обґрунтовується дерегуляційне рішення для небезпечних відходів: інтегрувати зміст дозволу на оброблення безпосередньо у структуру ліцензії та Ліцензійних умов, зберігши обов’язковість висновку з ОВД і передліцензійної перевірки матеріально-технічної бази.

ЮРИДИЧНА КОМПАРАТИВІСТИКА В МЕТОДОЛОГІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

2025-12-18T16:52:46+02:00

У статті досліджено юридичну компаративістику як методологічний фундамент дослідження адміністративно-правової охорони культурної спадщини з чітко окресленою метою – з’ясувати її евристичний потенціал для впорядкування понять, формування процедур адаптації зарубіжних рішень до права України та ін. Показано, що предметом розгляду є не лише зіставлення норм, а насамперед логіка дослідження: від уніфікації категоріального апарату до операціоналізації критеріїв результативності та побудови алгоритмів перенесення моделей регулювання. У статті простежено, як порівняльний підхід дозволяє виявити структурні закономірності еволюції інститутів охорони спадщини і зрозуміти, які конфігурації повноважень держави, суспільства та громад забезпечують найкращу взаємодію в цій сфері, що прямо пов’язано із заявленою метою дослідження. Деталізовано, що дослідження охоплює три взаємопов’язані площини. По-перше, концептуальну, де впорядковуються ключові дефініції та задається спільна дослідницька мова для коректного зіставлення режимів (зокрема в частині історичних ареалів та пов’язаних з ними процедур) – як передумова уникнення помилкових еквівалентів при запозиченнях. По-друге, інструментальну, де зібрано і структуровано набір релевантних змінних: розподіл повноважень між центральним і місцевим рівнями, дозвільні ланцюги, стандарти незалежної експертизи, публічні консультації, судовий контроль і передбачуваність рішень; тут же обґрунтовано показники результативності – від «щільності» процедур до «якісних» маркерів, таких як роль експертизи й стандарти участі. По-третє, аксіологічну, де випрацьовується баланс між правовою визначеністю, пропорційністю та участю спільнот, що забезпечує узгодженість імпортованих механізмів із національними засадами та підвищує керованість правозастосування у складних режимах використання територій і об’єктів. Окремий блок дослідження присвячено впливу міжнародних орієнтирів: простежено механізми імплементації норм ЮНЕСКО, Ради Європи та Європейського Союзу у внутрішнє право різних країн і показано, як їхнє системне врахування підсилює гармонізаційний вектор національного регулювання й підвищує рівень захищеності об’єктів спадщини в Україні.